Від «баба на кораблі» до «від нас йде свій пацан». 39-річна жителька Івано-Франківська Вікторія Травінська 17 років йшла до отримання офіцерського звання: служила у колишній міліції, Нацполіції, Нацгвардії і от тепер у Службі судової охорони. На початку бойових дій Травінська була єдиною жінкою у спецназі НГУ: разом із чоловіками звільняла підконтрольні російським гібридним силам населені пункти й точно знала: робить це, щоби їі двом синам ніколи не довелося воювати.
У монолозі для Радіо Донбас.Реалії та за підтримки ООН Жінки старший лейтенант Вікторія Травінська розповіла, як її групу на передову мимоволі проводжали геть чужі жінки, і що казала братові, збираючись у місця, з яких можна не повернутися.
«До звання лейтенанта я рухалася 17 років. Мріяла працювати у силових структурах ще з п’ятого класу. Пам’ятаю, малою була досить кругленькою: дивилася, як хлопці з легкістю долають стовбури дерев і по гілках видираються нагору. А я стояла внизу й дуже хотіла лазити разом із ними, та не ставало сил. Це, певно, стереотип, але тоді мені здавалося, що бути сильними можуть бути тільки силовики. От я і мріяла: виросту, працюватиму у силових структурах і здолаю всі-всі дерева.
Моя кар'єра почалася з колишньої міліції. Далі були ще поліція і армія, точніше, Національна гвардія України (НГУ). Тепер я служу у Службі судової охорони. Працюю, можна сказати, у канцелярії. Але документальне забезпечення – не так просто, як може здатися на перший погляд. Та я й не завжди сиділа у кабінеті.
Коли почалися бойові дії, я була в НГУ – у загоні спеціального призначення «Вега-Захід». Наші хлопці одними з перших поїхали на Донбас, і я пам’ятаю, як мене мучила совість, що вони захищають нас, а я змушена працювати у тилу. Просилася у командирів, щоби і мене пустили — відповідали, що війна — не жіноча справа, мовляв, вдома теж повно роботи. І роботи дійсно вистачало: крім служби, ми ще займалися волонтерством: пакували, збирали, відправляли все, що на що могли знайти кошти.
Але мене все рівно не відпускала думка, що я повинна бути серед своїх. Коли хлопці поверталися, щоби трохи перепочити і знову повернутися на передову, мені було соромно дивитися їм і очі. Весною 2015-го керівництво нарешті почуло мене – отримала дозвіл на ротацію.
Пам’ятаю, як сьогодні, що ми виїжджали на Донбас у неділю. Зустрічали жінок, які поверталися зі служби у церкві: їдемо в автівках, а вони бачать, що машини військові, розуміють, куди ми прямуємо, і хрестять нас – благословляють.
З рідних я лише чоловікові і брату зізналася, куди саме їду. Братові сказала детальніше, мовляв, у разі чого, знай, звідки тіло привезуть. А він мені: «Ти що, дурна?!». Чоловік, звісно, також переживав. Коли я була на ротації, він чекав моїх дзвінків, обходячи міське озеро в Івано-Франківську. Знаю, що ті обходи і постійний стрес нелегко йому далися, але вдячна, що підтримував та зміг зрозуміти.
Кажуть, крім глобальної мети звільнити Україну від російських окупантів, у кожного військового є власні причини бути на Донбасі. Думаю, це правда. Мені хотілося, щоби моїм двом синам не довелося воювати.
У підрозділі я була єдиною жінкою. Й спочатку хлопці казали щось типу «баба на кораблі», а, коли звільнялася – говорили, що «йде свій пацан». Ми виконували на Донбасі спеціальні задачі, зокрема, брали участь у звільненні населених пунктів. І я бралася за все те саме, що й чоловіки. Впевнена, що так і має бути – в армії, зрештою, всі ми – рівні військовослужбовці й люди, у яких за будь-яких обставин мають бути гідність та честь».
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите)
