Четвірка сірих лебедів наввипередки вибігають із води. Птахи асоціюють людей біля озера з їжею, тому, щойно помічають когось на суші – стрімголів мчать уперед.
По піщаному берегу міського озера у Сєвєродонецьку на Луганщині крокує дівчина у поліцейській формі. Усміхнена й жвава, хвилину тому вона обома руками витирала з очей та щік сльози, що зрадницьки виступили, коли пригадувала події 2014-го.
34-річна Катерина Листопад – вимушена переселенка. Дівчина кілька років прожила у контрольованому російськими гібридними силами Алчевську. Бачила, як місто майже повністю спорожніло, й чула, як там від голоду помирали одинокі старенькі. Щойно випала можливість – Катя зібрала речі й разом з чоловіком переїхала на мирну частину України.
У монолозі для Радіо Донбас.Реалії, записаному напередодні Дня захисника і захисниці України, поліціянка розповідає, як воно – мати проукраїнську позицію на окупованій території, чи є у силовому блоці гендерні упередження, і як поліцейські забирали загиблих під час минулорічних пожеж на Луганщині.
«Важке» місто
«Я за освітою фінансистка, але у рідному Перевальську працювала у газеті «Народна трибуна». Це було комунальне підприємство, і ми, в основному, висвітлювали діяльність районної ради.
Коли нині згадую дім, найперше, спадає на думку слово «важке». Перевальськ дійсно важке містечко. А ще сіре і бідне
Перевальськ – райцентр у Луганській області. Невелике містечко, подібне до десятків інших тут. Колись у місті працювало кілька шахт, але всі вони закрилися ще у 90-х. Роботи майже не було, і місцеві масово почали влаштовуватися на металургійний комбінат у сусідньому Алчевську. По суті, тільки завдяки йому й виживали. Коли нині згадую дім, найперше, спадає на думку слово «важке». Перевальськ дійсно важке містечко. А ще сіре і бідне.
Проросійські настрої наростали у райцентрі поступово. Але переломним моментом стали травневі мітинги. Купа людей стоять під райрадою, а потім, бац, замість українського прапора над будівлею підіймається російський. Я тоді висвітлювала пікет як журналістка. Мала на фотоапараті жовто-блакитну стрічку, й за це мені ледь не розбили камеру. Була штовханина, купа агресивних чоловіків та жінок.
Після цього наша щотижнева газета виходила ще приблизно місяць. В якийсь момент працювати над нею залишилися тільки замгоолвреда і я. Зверстали останній номер, відправили його у друк й вивезли з офісу всю техніку. Так вирішили через постійну загрозу захвату – відколи у місті з’явилися росіяни різні джерела чи не щодня казали, що от-от завітають і у нашу редакцію.
У Перевальську, а потім і в Алчевську, найбільше було так званих «козачків». У папахах і без, вони лякали місцевих одним-тільки своїм зовнішнім виглядом. От введіть у пошуку на YouTube два міста, про які я розповідаю, – побачите там адський парад. Один такий був із полоненими у Донецьку, а інший – у нас на Луганщині. Це невимовно жахливо.
«Козачки» окупували місто досить різко
«Козачки» окупували місто досить різко. Спочатку вони захопили приміщення ветеранської організації у місцевому кінотеатрі, а потім розповзлися по всьому райцентру. Десь у перших числах червня у Перевальську почала з’являтися зброя. Дуже багато зброї. Заїжджали джипи, завантажені автоматами. По місту, наприклад, їздили нові УРАЛи. Звідки б їм взятися, якщо все це затіяли «звичайні місцеві мешканці»?
У тому ж червні 14-го загинув перший хлопець із нашого райцентру. Він пішов боювати за контрольоване Росією угруповання. Ми навіть особисто були знайомі, уявляєте? Хлопець намагався штурмувати прикордонний загін у Луганську, і під час однієї зі спроб його «зняв» снайпер. Поцілив прямо у брів.
Я не приховувала свою проукраїнську позицію, тому залишатися вдома з кожним днем ставало дедалі небезпечніше, і ми з чоловіком та собакою Мулею, якій зараз уже 12 років, виїхали в Алчевськ. Важко повірити, але там ще нічого не було.
Спочатку навіть була надія, що до Алчевська все і не дійде. Але вона, на жаль, досить швидко зникла. Як і у Перевальськ, туди заїхали «козачки». Колись стотисячне місто спорожніло. Бувало, йдеш по вулиці ввечері, а вона геть вся темна – світло горить лише у кількох вікнах. І від цього хотілося вити.
«Патрулька»
Остаточно ми виїхали на мирну частину України у 2016 році. Два роки залишалися в Алчевську, бо ж доглядали прикуту до ліжка бабусю, і, зрештою, просто не знали, куди податися.
Я аж заклякла. Озброєні люди, на диво, спокійно поїхали геть. Так швидко додому я ще ніколи не поверталася
Поштовхів виїжджати було чимало. Один із них – моя особиста зустріч з так званими «кадирівцями». Якось я сама поїхала у дачне селище під Алчевськом. Вже мала виїздити у лісосмугу, аж тут перед моєю машиною виїхала «буханка». З вікон автівки стирчали автомати.
– Как на «огонек» проехать? – З характерним акцентом з місця водія запитав мене російською чоловік.
А я так перелякалася, що аж заклякла. Не одразу зрозуміла, що він запитує про базу відпочинку. Сказала, що гадки не маю, і озброєні люди, на диво, спокійно поїхали геть. Так швидко додому я, певно, ще ніколи не поверталася. Було дійсно страшно.
Коли вперше потрапила до мирного Лисичанська, плакала. Від того, що бачила людей. Що магазини працюють
Коли вперше потрапила до мирного Лисичанська, де тепер знаходиться управління Нацполіції у Луганській області, я просто плакала. Від чого? Від того, що бачила людей. Що магазини працюють. І вони не просто відкриті – на їхніх полицях є найрізноманітніший товар. Я зустрічала у місті стареньких, й пригадувала, як в Алчевську пенсіонери помирали від голоду. У 2014-му ніякі соціальні служби не працювали: до хворих, прикутих до ліжок, одиноких старих ніхто не приходив, і вони ось так жахливо закінчували власні життя.
У тому-таки 2016 році я дізналася, що Нацполіція відриває «патрульку» у Слов’янську та Краматорську. Загорілася, що, може, це наш шанс вибратися з коловороту приреченості: заповнила онлайн-анкету, чекала на відповідь. Потім з’явилося повідомлення, що патрульна поліція запускається ще й на Луганщині, і це вже був справжній феєрверк – хоч не вдома, але у мене з’явилася реальна можливість працювати на мирній частині рідної області.
П’ятого лютого чоловік відвіз мене на навчання у Харків. І з тих пір я не поверталася у Перевальськ та Алчевськ. У Нацполіції служу ось уже шостий рік. Коханий, тим часом, працює будівельником у столиці.
Спочатку мене розподілили «на лінію» – я працювала звичайною поліціянткою, приїздила на виклики. Якщо чесно, перший час мені було страшнувато. Переживала, що можу натрапити на якусь ну дуже кримінальну історію, і постраждати під час виконання службових обов’язків. Але виїзд за виїздом цей страх минав. Так само швидко змінилося і ставлення хлопців до мене та інших дівчат. Все почалося зі слів на кшталт «я з дівчиною не поїду на патрулювання» до «не переводься, ми ж команда».
Працювали, здебільшого, у Рубіжному. З тих часів я пам’ятаю, як одного разу приїхали на виклик із серії «там щось молодь шумить», а виявилося, що у кафе сталася сварка, один із учасників якої кинув у противника гранату. На щастя, ніхто не постраждав. Або ще був випадок: зупиняємо автівку на перевірку документів. Водій такий п’яний, що ледь на ногах стоїть. Зупиняємо ще одну, щоби мати свідків – і там всі п’яні. У нових пошуках свідків стопаємо третю машину – водій також напідпитку. Алкоголізм – чи не найбільша проблема нашого регіону. Я завжди кажу, що люди на Луганщині злі, бо бідні. А бідні, тому що злі. Це – замкнене коло, вирватись із якого може далеко не кожен.
Після «патрульки» я перевелася в обласне управління Нацполіції. Зараз працюю старшою інспекторкою прес-служби. Здавалося б, робота не така драматична, як на виїздах, але тут теж теє доводиться переживати вкрай емоційні моменти.
Заїжджаєш у саме пекло – з усіх сторін охоплений полум’ям туннель
Пам’ятаєте минулорічні пожежі на Луганщині? Коли наші хлопці поверталися зі Смоляниново, я мала переглянути записи з їхніх бодікамер, щоби зробити новину й віддати частину записів журналістам. Сиджу у невеликому кабінеті, вдивляюся у монітор комп’ютера і не можу стримати сліз. Все горить, палає, тріщить. Таке враження, що заїжджаєш у саме пекло – з усіх сторін охоплений полум’ям туннель. А на фоні цього жахіття слова командира: «Ну що, хлопці, з Богом!»
Крім живих людей, поліцейські також мали забрати загиблих. Знайшли жінку старшого віку. Вона згоріла заживо. Недалеко від неї також була собака. Якоїсь крупної породи. Схоже, пес надихався чадним газом, і хазяї просто фізично не змогли винести здорованя на руках.
Дідо сказав: «Заберіть краще козенятко». Колеги озирнулися – дійсно, за дідо шкандибає перелякане біле козеня. Забрали
А ще був дідо. Живий. Їхав на велосипеді у сторону евакуації. Хлопці хотіли його підкинути, а дідусь відмовився, мовляв, сам доїду, сили є. Сказав: «Заберіть краще козенятко». Колеги озирнулися – дійсно, за дідо шкандибає перелякане біле козеня. Забрали.
Насправді історій чимало, але я не знаю, чи буде моя розповідь комусь по-справжньому корисною. Втім вірю, що, можливо, її побачить хтось, хто досі залишається в окупації. Побачить і відчує, що життя по той бік барикад справді існує. І воно зовсім не таке, як показують на так званих «республіканських» каналах. На мирній частині України, звісно, також є свої проблеми та упередження, але тут є добре, світле і людяне – те, що у моїх Перевальська та Алчевська відняли контрольовані Росією бойовики».
Публікацію підготовлено у партнерстві з ООН Жінки в Україні та Українською асоціацією представниць правоохоронних органів (УАППО) за підтримки Уряду Норвегії.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите.
