Досліднику архівів Сергію Прудовському у Росії відмовляють у доступі до протоколів НКВС, у яких є імена засуджених до розстрілів та таборів. Прудовському ці матеріали потрібні для книжки. Управління ФСБ Росії по Івановській області у своїх судових запереченнях стверджує, що ці документи видати не можна, тому що вони нібито містять відомості, поширення яких може спричинити розпалювання національної, расової чи релігійної ненависті та завдати шкоди Російській Федерації.
Український історик та журналіст Едуард Андрющенко, який також є автором сайту «Настоящего времени» (створеного Радіо Свобода за участю «Голосу Америки»), вивчає розсекречені в Україні архіви, зокрема й НКВС.
– Давайте одразу розповімо, що в Україні архіви розсекречені аж до 1980-х років. Є, наприклад, рішення про розстрільні трійки, і можна знайти багато чого цікавого. Правильно?
– Так, звичайно, це все вже неодноразово публікувалося. Ось уже кілька років, як ці архіви остаточно розсекречені на законодавчому рівні.
Взагалі, процес був такий досить довгий в Україні, і теж у певний момент були й відкати назад у цьому процесі і навіть засекречування деяких справ вже після розсекречення. Але з 2015 року, в принципі, все, що збереглося до нашого часу в архіві Служби безпеки України та в інших архівах, де зберігаються документи радянських спецслужб, все це було розсекречено, починаючи з 1918 року до 1991-го.
– У Росії ФСБ відмовляється розкривати архіви, аргументуючи це тим, що «ці відомості можуть спричинити розпалювання національної, расової чи релігійної ненависті» – це цитата з їхнього листа! – і взагалі це може завдати шкоди Російській Федерації. В Україні відкриті архіви спричинили те саме розпалювання якоїсь ненависті? Завдали якоїсь шкоди державі?
– Коли справа просувалася до прийняття цих законів про декомунізацію, один із яких стосувався архівів, то була така дискусія, хоч і не дуже жвава. Але іноді звучав аргумент супротивників розсекречення, що якщо ви відкриєте архіви, то родичі репресованих мститимуть родичам чекістів, чи не до громадянської війни може дійти справа… Але практика показує, що за ці шість років жодного подібного випадку не було. Це якийсь нонсенс, на мою думку, уявити, що насправді може бути така ситуація (з помстою).
– А що, на вашу думку, ФСБ Росії приховує у такому разі? Чого боїться?
Є таке відчуття, що, навпаки, та сама ФСБ, мені здається, справді веде свою історію з часів Дзержинського
– Є таке відчуття, що, навпаки, та сама Федеральна служба безпеки Росії, мені здається, справді веде свою історію з часів Дзержинського. Я не став би шукати якогось раціонального пояснення у випадку таких обмежень та заборон. Це могло мати якийсь справді практичний сенс, якби йшлося про документи кінця 1980-х років, коли, наприклад, агентура може бути ще живою, тут зрозуміло. А коли йдеться про 1930-ті, то тут виключно, як мені здається, має значення якийсь символізм. І взагалі ми розуміємо, що для чекістів різних поколінь дуже важливим було усвідомлення причетності до цієї особливої касти, та розуміння наступності поколінь, хоча ми знаємо, що воно не завжди було однаково сильним. Так, наприкінці 1980-х КДБ засуджував злочини 30-х років і коли отримав вказівки від партійної верхівки сприяти розсекреченню, реабілітації жертв репресій, то все це виконував. І жодних обмежень. Зрозуміло, що певні обмеження були, проте органи стали більш відкритими і засуджували своїх попередників.
– А що, на вашу думку, важливо вивчати у цих матеріалах? Чому їх важливо вивчати? Що такого важливого там знайшли? Може, пригадаєте якусь важливу знахідку в Україні?
Мають значення саме безліч конкретних історій, а цифри не так впливають взагалі на людину, як, наприклад, коли читаєш якусь конкретну справу
– Мені здається, не можна виділити якийсь окремий документ, який переверне всю нашу уяву. Мають значення саме безліч конкретних історій, бо коли ми чуємо якісь величезні цифри, кількість репресованих у 1937-1938 роках... Але цифри не так впливають взагалі на людину, не дають такої картини, як, наприклад, коли читаєш якусь конкретну справу, коли ти розумієш, що доказів (для репресій) зовсім не було. Ми розуміємо, як все це відбувалося в 1937-1938 роках, не буду зайвий раз розповідати. А згодом навіть коли людина була реабілітована ще за радянської влади, у 1950-х роках ще й родичам, по суті, брехали про її долю, повідомляли, що засуджена на 10 років, померла природною смертю. Це також такий важливий момент у всій цій історії. Тобто, кожна конкретна історія особиста, мені здається.
Оригінал публікації на сайті «Настоящего времени»
