30 серпня до Одеси приїхало 133 афганці – чоловіки, жінки й діти. Їх розмістили по квартирах афганської громади міста. Втім, загалом до Одеси приїхало більше людей з Афганістану – декілька сотень, кажуть Радіо Свобода. Наприклад, Сайєд Омар Шах Амір привіз свою родину до України на тиждень раніше – поїхав до Кандагару в липні, а через півтора місяця привіз до Одеси дружину і п’ятьох дітей. Спеціально для Радіо Свобода він пригадав, як відбувалася евакуація, і розповів, чим допомогли йому спеціальні навички, що їх він отримав під час роботи в міжнародних організаціях.
До розпаду Радянського Союзу й падіння соціалістичного режиму в Афганістані Сайєд Омар Шах Амір отримав військову освіту, був льотчиком-винищувачем і служив в афганській армії. Коли режим Мухаммеда Наджибулли був повалений, Шах Амір пішов працювати до Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), де прослужив шість років – почав із охорони, але впродовж роботи отримав нові навички і звільнився інженером-будівельником і консультантом із будівельних робіт.
Після МКЧХ Шах Амір пішов на роботу до Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця як спеціаліст із логістики і працював там до 2008 року. Спочатку працював у рідному Кандагарі, де дійшов до посади директора регіонального офісу, а потім його перевели до Кабулу. Там він три роки відповідав за кадрові питання всього афганського представництва федерації, а потім змінив спеціалізацію на так званий disaster management – працював і в Афганістані, і в Південній Азії і тренував інших тренерів.
Міжнародну організацію йому довелось залишити через етнічну дискримінацію пуштунів, каже Шах Амір, а в 2016 році він переїхав до України, де отримав посвідку на постійне проживання. Родина продовжувала жити в Афганістані, куди Шах Амір регулярно їздив.
«Disaster management – це те, що допомогло мені витягнути 98 людей у такій ситуації, що склалась у Кабульському аеропорті. Я організував це дуже добре, бо в мене був досвід у crowd control і relieve distribution», – Шах Амір говорить російською, але час від часу переходить на англійську, якою користувався під час роботи в міжнародних організаціях. Disaster management – навички ліквідації наслідків стихійних лих; crowd control – контроль великих груп людей, у тому числі під час евакуації; relief distribution – розподіл гуманітарної допомоги в екстремальних ситуаціях.
Сайєд Омар Шах Амір прибув до Кабулу в середині липня, перед мусульманським святом Курбан-байрам (Ід аль-Адха). Звідти полетів до Кандагару.
Він каже, що пам’ятає перший прихід талібів до влади, коли ще не було зрозуміло, що коїтиметься далі. Треба було бути поряд із родиною, а не сидіти в Україні і переживати, що вони там не знають, що робити, пригадує афганець.
«Родина жила там у Кандагарі, те же навчались діти. Одна донька навчалась на лікаря, друга – на інженера-архітектора. Обидві не отримали диплом – випускний екзамен архітекторки був запланований у травні і його скасували через карантин, а лікарки – 12 серпня, коли вже відбувся переворот. Старший син навчався в афгансько-турецькій школі, зараз він мав би бути в 12-му класі, другий – в 11-му класі, а третій – у 8-му класі», – перелічує Шах Амір.
Перші тижні вони дивились новини, бачили, зокрема, відоме відео із евакуацією афганців на американському літаку – деякі з них чіплялись за колеса і крила літака, а потім падали з великої висоти.
«Я льотчик, я знаю, із якою швидкістю рухається літак і що відбувається на висоті в декілька тисяч метрів, який там вітер. Що змушує людину на таку жертовність – чіплятись за літак, не знаючи що буде на висоті в дві тисячі метрів?» – каже він.
Тиждень чекали допомоги в Кандагарі, потім вирушили в Кабул
Шах Амір телефонував до українського посольства України в Таджикистані й різних громадських організацій афганців, але ті не могли допомогти із евакуацією з Кандагару, тому його родина, як і тисячі інших, поїхала до Кабулу. Координацію між собою афганці, які прямували до України, здійснювали через месенджери – обмінювались думками й документами, координували дії.
За підрахунками Шаха Аміра, на літаки намагались потрапити 20–30 тисяч людей. «Талібан» відпустив з тюрем кримінальних злочинців, каже чоловік, і в натовпі було багато голодних кишенькових крадіїв і грабіжників. В аеропорті Шах Амір почав організовувати «своїх» – і тут допомогли навички з Червоного Хреста і Півмісяця.
«Я одразу зробив два великі українські прапори і приїхав в аеропорт. Там я перевірив ситуацію і «прочитав» обставини, після чого визначив місце для зібрання. Там була заправна станція, десь за сотню метрів від головного входу до аеропорту. Я зробив кілька фотографій, виставив їх у групі у вайбері, і всі зрозуміли, де можна зібратись. На щастя, в той же день увечері вперше відкрився головний вхід, але ввечері ми поїхали по домах. Було вже пізно, літака не було», – пригадує він перший день своєї евакуації.
Наступного дня вони зробили список людей і документів, зібрались на визначеному місці й зустрілись із представником українського МЗС. Але вести переговори із талібами довелось самотужки – щоб пропустили на територію аеропорту.
Я сказав їм, що ми з України, працюємо і живемо там. Але родини в нас тут і ми хочемо їх вивезти, дозвольте, будь ласка»Сайєд Омар Шах Амір
«Довелось тим із нас, хто був достатньо дорослими, говорити з талібами на головному вході. А в мене тоді була велика сива борода. Мені, як і раніше, допомогли мої знання, зокрема навички ведення переговорів – захопити душу людини й зробити так, щоб вона погодилась на те, що тобі потрібно. Таліби були з різних міст Афганістану, це було чутно за акцентом. Один із них був із Кандагару, з ним я і почав розмовляти. Я сказав їм, що ми з України, працюємо і живемо там. Але родини в нас тут і ми хочемо їх вивезти, дозвольте, будь ласка», – розповідає Шах Амір.
Після перегорів начальник талібів дав добро на проходження до летовища 142 людей, які мали евакуюватись до України. «Українські» афганці винайняли маршрутку і почали возити по 35–40 осіб, але зіткнулись зі ще одним кордоном – американським.
«Ми проїхали територію талібів, потім за колючим дротом була вільна територія, а потім територія американців – також за колючим дротом. Там стоять американські військові – вони були дуже напружені, можна було відчути певну агресію, що зрозуміло в цих обставинах. Я пояснив їм англійською, хто я такий, ким я працював, розповів про свої навички контролю натовпу, безпеки та інші. Вони стали м’якшими», – каже Шах Амір.
Евакуація затягнулась майже на три дні
Американці виділили військових для перевірки претендентів на евакуацію – жінок перевіряли жінки, чоловіків – чоловіки, уточнює афганець. Процедура тривала довго, а вночі її припинили – через інцидент у місті таліби перекрили ворота до аеропорту, тому четвертий автобус із людьми на евакуацію перевіряли вже вранці наступного дня.
«Вранці мене ще попросив льотчик допомогти із евакуацією його родини, яка залишилась поза аеропортом. Я зміг забрати його родину, і десь до обіду ми вилетіли – спочатку в Машхад, це в Ірані. Ми заправились і звідти полетіли в Київ», – закінчує розповідь Шах Амір. До України вони летіли на літаку приватної афганської авіакомпанії Kam Air у ніч із 23 на 24 серпня.
Майже всі евакуйовані мають в Україні родичів або принаймні друзів, каже Радіо Свобода президент національно-культурного об’єднання «Афганська громада» Джанат Танай. Людей, які були змушені залишити рідну країну, розмістили на квартирах в інших членів афганської громади Одеси. За підрахунками Таная, до Одеси приїхало близько двох сотень чоловіків і жінок із дітьми.
«Здебільшого голова родини має або паспорт (України – ред.), або посвідку про постійне проживання. В деяких випадках інші члени родини також мають громадянство або посвідки на постійне проживання, але жили в Кабулі. Зараз в одній квартирі живе по дві, по три родини, розселяли по друзях. Так і живуть зараз», – каже він.
Зверталась громада і до Державної міграційної служби для поселення людей до одеського пункту тимчасового розміщення біженців, але через довгі спеціальні процедури вирішили поки селити людей у членів громади.
Всіх приїжджих до Одеси розмістили по друзях і родичах – ДМСУ
В ДМСУ Радіо Свобода заявили, що біженців не розмістили в пункті розміщення біженців, тому що не було такої потреби. В один день, 30 серпня, до Одеси приїхали 133 людини – 48 дорослих, решта діти. Одній дитині було 7 днів – хлопчик народився в аеропорту Кабулу. Матір і дитина зараз перебувають в одній з одеських лікарень.
«Вони тут всі мають родичів в Одесі. Ще в 1990-х роках сюди хтось приїжджав, хтось має паспорти, хтось посвідки. Це приїхали родичі до родичів – їм було де поселитись. Тільки одна жінка спочатку сказала, що їй потрібне десь житло, але потім сказала, що вже не потрібно, що їй афганська громада допомогла. Якщо будуть питання про розміщення – будемо вирішувати», – каже головний фахівець зв’язків із громадськістю та ЗМІ ГУ ДМСУ в Одеській області Зоряна Свіст.
В Афганістані залишилось більше ніж 100 людей, які звернулись до президента Зеленського, щоб їх евакуювали.Джанат Танай
В одеському пункті тимчасового розміщення біженців Радіо Свобода заявили, що до них іще не звертались за розміщенням – половина пункту зараз ремонтується, у другій половині місць майже немає. Втім, там також кажуть, що будуть можливості, якщо буде потреба.
«В Афганістані залишилось більше ніж 100 людей, які звернулись до президента Зеленського, щоб їх евакуювали. Ми також звертались для цього до Міністерства закордонних справ. Але зараз це важко, тому що аеропорт не працює, він розбитий, радар не працює. Тому зараз це неможливо», – каже Танай.
Втім, він сподівається, що таліби сформують уряд, який буде задовільним і для них, і для них інших афганців, включаючи біженців, і для міжнародного співтовариства.
Всі приїхали сюди із однією парою одягу – тим, що було на них. Все потрібно розпочинати знову – новий дім, нове життя з нуляСайєд Омар Шах Амір
Шах Амір стверджує, що до України з моменту захоплення влади талібами з Афганістану приїхало близько тисячі осіб, до Одеси декілька сотень. Мало хто знає російську або українську, дехто говорить англійською. Решта – тільки мовами пушту й дарі.
«Всі приїхали сюди із однією парою одягу – тим, що було на них. Все потрібно розпочинати знову – новий дім, нове життя з нуля, все знову купувати. Це важко і не в усіх виходить. Чесно кажучи, для таких людей, як я, в Україні важко. Я працюю, але один не тягну всі видатки. А для мене сьогодні важливе – це життя моїх дітей. Або влаштуємось тут, а бо нам доведеться шукати якусь третю країну, щоб діти могли закінчити навчання», – говорить він.
Коли ми вимикаємо камеру, Сайєд Омар Шах Амір розпочинає щоденну молитву – розмова тривала довго, і він ледве не пропустив захід сонця.