90 років тому, в середині червня 1931 року, в Харкові відбувся суд над більш ніж тридцятьма громадянами Чехословаччини, що живуть в Радянському Союзі, а також представниками чеського радянського меншини. Це був найбільший сфабрикований в СРСР процес проти чехів. Всім їм були висунені звинувачення в шпигунстві на користь Чехословаччини або Франції, в антирадянській або релігійній агітації, контрреволюційній діяльності. Процес був, як вважають чеські історики, одним з інструментів тиску на Прагу, яка до того моменту все ще не визнала державність СРСР. У підсумку в дипломатичних кулуарах радянські представники домоглися в 1935 році підписання угоди, що регулює відносини двох країн (підготовка до підписання документа велася з 1933 року). Це допомогло засудженим в Харкові: їм згодом замінили смертні вироки на терміни ув'язнення в таборах ГУЛАГу, а деяким згодом вдалося повернутися до Чехословаччини.
Чехословаччина – на відміну від кількох інших європейських країн – зволікала з визнанням СРСР з кількох причин. Головна з них була в негативних висловлюваннях радянських представників протягом 1920-х років на адресу Версальської системи, яка була основою незалежності Чехословаччини. Важливими були також дії тодішнього союзника Праги - Парижа, який теж не поспішав налагоджувати дружні стосунки з Москвою.
При цьому на території Радянської України проживало в той час численна чеська меншість: чехи приїхали на запрошення царської влади, коли було потрібно колонізувати Крим після його першої анексії Катериною Другою. Колоністам, як їх тоді називали, пропонувалися безкоштовні землі в обмін на лояльність. Багато з них, щоправда, до Криму не доїхали в силу неможливості витрачати сили на подолання великих відстаней і осіли в інших місцях – на заході тодішньої України, на Волині, в Житомирській і Київській областях. Колоністи підтримували тісні стосунки з батьківщиною, практика запрошення вчителів для отримання освіти рідною мовою була поширеною. Багато викладачів приїжджали в Радянську Україну за програмами, які фінансували різноманітні чехословацькі громадські організації. Ця практика припинилася після Харківського процесу і була відновлена вже після розпаду СРСР. Щоправда, в Криму чеська меншість знову була відрізана від навчальної програми у 2014 році – після анексії півострова Росією.
Третина підсудних, заарештованих незадовго до початку Харківського процесу в 1931-му, були вчителями, які приїхали викладати історію і чеську мову дітям, які живуть в різних областях Радянської України. Частина з них були членами Комуністичної партії Чехословаччини і офіційно запрошені в країну Наркомпросом УРСР, інші народилися в Радянській Україні або в царській Росії. Ще двадцятьом радянським чехам пред'явлені звинувачення, пов'язані з «вчительським» процесом. У цій групі були заможні селяни і представники національних громадських об'єднань.
Всі вони були визнані співучасниками вчителя Антоніна Водседалека, який, за версією слідства, передавав інформацію своєму знайомому Ярославу Штромбаху, тоді командуючому 44-ю дивізією Червоної армії. Штромбах був заарештований незадовго до початку Харківського процесу, в 1930 році, і його стратили роком пізніше за вироком військового трибуналу. Обидва вони були родом з одного і того ж міста – Лоуни, – тому підтримували дружні стосунки. Але слідство вирішило, що шкільний учитель і високопоставлений військовий, а також інші 28 обвинувачених під їхнім керівництвом нібито збиралися повалити радянську владу і готувалися до військової інтервенції.
Штромбах потрапив під хвилю чисток в армії в кінці 1920-х щодо колишніх військовослужбовців царської армії, емігрантів і іноземців, які служили в рядах Червоної армії. Він був другом Ярослава Гашека і після революції 1917 року вступив в комуністичну партію, після чого став командувати загоном інтернаціоналістів Червоної армії, які брали участь у витісненні донських козаків з Саратова. Завдяки військовим талантам Штромбах поступово дослужився до командування дивізією, з якою брав участь в боях проти генерала Денікіна. У 1921 році він воював на боці більшовиків під час боїв за Тбілісі. Після цього воєначальник тимчасово повернувся на батьківщину, щоб представити родичам свою дружину, яка була вагітна, а потім поїхав назад в СРСР, де став командувачем 44-ї дивізії Червоної армії в Житомирі. Тут він і був заарештований, а потім розстріляний в Харкові за звинуваченням у підготовці збройного повстання проти радянської влади.
З нагоди ювілею Харківського процесу Інститут вивчення тоталітарних режимів Чехії опублікував оцифровані документи з архівів КДБ, які доводять сміховинні підстави для пред'явлених звинувачень. Як докази, наприклад, слідчими була пред'явлена масштабна карта одного з сіл, намальована учнем за завданням вчителя і його відміткою «добре», а також поштове листування євангельського товариства «Косніцка єднота», яке мало головний офіс у Чехословаччині. У газеті «Правда» в статті, що розповідає про Харківському процесі, це суспільство було названо «релігійно-фашистським». При цьому частиною його діяльності було підтримувати отримання чеськими дітьми освіти на рідній мові. Те, що «Косніцка єднота» була заснована в Чехословаччині, слідчі вважали аргументом на користь версії про її шпигунську діяльність.
Чеський історик Ян Дворжак говорить, що Харківський процес був не першим в низці подібних, але наймасштабнішим:
– Представники чеської меншини вперше стали жертвами більшовицького режиму ще в 1920-х роках, але до початку Харківського процесу йшлося про поодинокі випадки або про групу з кількох людей. У 1931 році засудили понад 30 осіб чеської національності. Третина з них були чеськими вчителями, які жили здебільшого на території Радянської України і викладали в сільських школах, де вчилися чеськомовні громадяни СРСР. Серед засуджених були представники різноманітних чеських об'єднань, які працювали в Житомирі, Києві та інших містах. Також в цю групу входили і кілька хліборобів. Безпосередньо під час судового процесу в Харкові було винесено десять смертних вироків, інші обвинувачені отримали різні терміни у виправно-трудових таборах або відправлені на заслання.
Йшлося про сконструйований процесі, ці люди не скоїли тих злочинів, в яких їх звинувачували. Свої зіззнання вони давали під тиском, психологічним і фізичним. Збереглися навіть докази цього – в показаннях свідків, а також в протоколах слідства, знайдених нами в архівах.
– Чи є у чеських істориків відповідь на запитання, чому Харківський процес почався саме на початку 1930-х років?
– Я б звернув увагу на три найважливіших причини. В кінці 1920-х - початку 1930-х років в СРСР відбувалася насильницька колективізація. Чехи ж були вкрай успішними у веденні сільського господарства. Це було добре видно на Волині, де були розташовані кілька сіл з переважно чеським населенням. Там люди чинили опір колективізації. З цієї причини те, що відбувалося в Харкові, було застереженням іншим радянським заможним селянам. Другою причиною була зміна політики по відношенню до національних меншин в зазначений мною період. Особливо це стосувалося німців, поляків, українців і чехів. На зорі існування Радянського Союзу їхня громадська діяльність схвалювалося і заохочувалася, але в кінці 1920-1930-х років її почали придушувати. В цей час стара політика змінюється політикою русифікації місцевого населення і включення національних меншин в одноманітне радянське суспільство. І остання причина, вкрай важлива, – прагнення з боку Москви натиснути на Прагу, щоб вона визнала нову країну і нав'язала з нею дипломатичні відносини. На початку 1930-х років Чехословаччина була однією з небагатьох європейсіх країн, що не визнали існування СРСР.
– З чим це було пов'язано?
– Я гадаю, що причиною була Перша світова війна, добре відома активність чехословацьких легіонерів під час Громадянської війни в Росії, коли вони воювали проти більшовиків, тому відносини були досить напруженими. При цьому і в Чехословаччині, і в Радянському Союзі перебували торгові представництва, але, звичайно, СРСР прагнув нав'язати класичні дипломатичні відносини, і тиск невпинно зростав.
– Чому, якщо СРСР хотів нав'язати дипломатичні відносини, він вдався до сфабрикованого процесу проти громадян країни, від якої потрібна згода?
– Громадськості про те, що відбувається не було добре відомо. Суди проходили за закритими дверима. Про процес писала московська «Правда», але вкрай коротко – даючи тільки версію слідства. Основна частина переговорів відбувалася в кулуарах. А тиск за допомоги репресій по відношенню до чехів і чехословацьких громадян, які жили на території СРСР, було одним із способів, як змусити чехословацьку сторону почати переговори.
– Вироки не скасували, а репресії продовжилися, хоча певний час вони не були настільки інтенсивними. При цьому після укладення двостороннього чехословацько-радянського договору деякі вироки до вищої міри покарання було замінено на терміни ув'язнення – кілька років у таборах ГУЛАГу. Це було часткової поступкою радянської сторони.
– Чи можна говорити про те, що Харківський процес відрізняється від подібних судилищ, які влаштовуються радянською владою в інші роки?
– Цей процес був класичним сконструйованим процесом, і в Чехословаччині в 1950-х роках, коли владу повністю захопили комуністи, відбувалися подібні процеси, які вели вже не радянські комуністичні слідчі, а чехословацькі, а на лаві підсудних опинялися громадяни країни. Харківський процес – один з найвідоміших з точки зору історії репресій щодо представників чеського національної меншини в СРСР. Друга причина – нам вдалося в архіві Служби безпеки України отримати ці матеріали вже в оцифрованному вигляді. Весь архів – це 68 папок з документами, іншими словами, це досить широка документація. У майбутньому в архіві будуть з'являтися документи, що мають відношення і до інших процесів, що нам вдалося отримати в Україні протягом останніх років. Йдеться про більш ніж 10 тисяч документів, – каже історик Ян Дворжак, співробітник Інституту вивчення тоталітарних режимів Чехії.
З десятьох обвинувачених чеських вчителів – половина була членами КПЧ, саме їх переважно і звинуватили в шпигунстві і засудили до вищої міри покарання. З 30 засуджених тільки двом вдалося після закінчення терміну покарання повернутися до Чехословаччини, інші або були засуджені в інших процесах, вже перебуваючи в таборах ГУЛАГу, і їм присудили розстріл, або не поверталися на батьківщину, оскільки народилися на території Радянської України або царської Росії.
