26 червня виповнюється 100 років з дня народження закарпатського прозаїка і драматурга Юрія Керекеша (1921–2007 ​).

Його ім’я не надто відоме за межами рідного краю, але на Закарпатті це помітна постать літературного процесу, а його оповідання, сповнені життєвої драматургії та художньої довершеності, і нині беруть за душу. Однак в даному разі хочеться глянути на нього як на представника міжвоєнного покоління, яке починало свій творчий шлях із... російської мови.

Щоб зрозуміти закоріненість закарпатського москвофільства, яке й донині дотривало у вигляді найчисельнішого в Україні осередку московського православ’я, слід збагнути покручену історію Закарпаття.

Зачарованість Москвою

У ХІХ столітті закарпатські священники-будителі уповали на Росію як на єдину слов’янську державу, що була одним зі світових лідерів, «жандармом» цілої Європи. Поодинокі греко-католицькі панотці беззастережно вірили, що саме зі Сходу прийде визволення від ненависного «мадяризму», який призводив до повного національного занепаду. «Руська віра», кирилиця, церковний календар – все це зближувало з Москвою, а непереможна «руська зброя» та могутній «білий цар» плекали у верховинських головах туманні надії, що колись ми таки будемо разом.

Після Першої світової війни ситуація докорінно змінилася. Нетерпимі мадяри відступили, а новопостала Чехословаччина відкрила кордони і можливості як для української еміграції, так і великоруської. На Закарпаття хлинули українські втікачі від більшовизму та білоемігранти, які шукали забезпечений шматок хліба на чужині. Оскільки чехи були чужими на Закарпатті, не розуміли ні мови, ні звичаїв тутешніх людей, то на початках до роботи у школах та установах набирали тих, хто міг бути добрим комунікатором із місцевими «русинами».

У 1920–1930-х роках на Закарпатті розпалюється непримиренна боротьба між російським та українським напрямом. На противагу «Просвіті» москвофіли засновують Общество імені Духновича. Боротьба тривала за кожне село, за кожну діяльну особу. Певна річ, що російська еміграція була багатшою і знатнішою, користувалася повагою у чеської влади, які плекали русофільство ще з ХІХ століття, коли протистояли німцям у себе вдома.

Москвофіли розбудували тут міцні культурні осередки. Мукачівська, Ужгородська та Хустська гімназії були переважно в їхніх руках. За свідомими українцями залишалася Берегівська гімназія, Ужгородська учительська семінарія та Мукачівська торговельна академія.

Причому як одні, так і другі, не заперечували, що закарпатці є частиною того самого народу, що й на другому боці Карпат. Просто «русскіе» не визнавали існування українського народу як такого. Тут панувало старе царське гасло «Не было, нет и быть не может!». А значить, тутешні русини, як і решта «малоросів», є «русскімі», для яких рідною є мова Пушкіна, Гоголя, Толстого.

Наскільки глибоко укорінилася ця далека від реальності теорія, свідчить той факт, що ціле міжвоєнне покоління випускників Мукачівської, Хустської та Ужгородської гімназій почали писати художні твори російською мовою, яку наполегливо вивчали вісім років, у той час як про українську не чули жодного прихильного слова від наставників.

І ось нині настає той час, коли цій генерації літераторів виповнюється сто років. У 2019 років сторіччя від дня народження відзначив відомий закарпатський поет Андрій Гойда, у 2020-му – письменник і перекладач Семен Панько, цьогоріч – знаний мовознавець Кирило Галас та прозаїк Юрій Керекеш, наступного – Шевченківський лауреат Іван Чендей…

Усі ці знакові імена для крайової культури починали діяльність як переконані русофіли. Вони не тільки писали вірші та статті російською, але й навіть так листувалися поміж собою. Бо саме так виховували їх педагоги, ховаючи від них українську книжку та прищеплюючи зневагу до «мазепинства».

Адже в той час на Закарпатті активно розвивалася й українська література та журналістика. Імена Василя Гренджі-Донського, Зореслава, Миколаї Божук, Юрія Станинця, Федора Потушняка, емігрантів Марійки Підгірянки, Василя Пачовського та Володимира Бірчака були відомі культурній громадськості.

Із москвофілів – в українські письменники

Цікаво, що з російськомовних творів місцевих авторів жоден не здобувся на посмертну популярність. Вони залишилися на маргінесах історії разом із поколінням їхніх творців. Натомість нещодавні неофіти російського слова один за одним переходили в український табір, де і творили головні творчі набутки. Причому здійснювали власну «українізацію» не під примусом чи з політичної доцільності, а через внутрішнє усвідомлення.

Іронія долі полягає ще й у тому, що коли на Закарпатті засіяла довгоочікувана протягом століття московська зірка у 1945 році, то русофільство не розквітло у краї, а навпаки – поступово згасало. Так, що на початок 1990-х років майже не залишилось місцевих помітних російськомовних літераторів, за винятком кількох прийшлих авторів. Зокрема, уродженця Маріуполя Фелікса Кривіна.

«…Буду вести уже українською мовою – вічно»

Особиста історія Юрія Керекеша яскраво показує, як відбувався ідеологічний злам переходу від великоросійської орієнтації на українську. Нещодавно в архіві покійного письменника було знайдено його щоденник 1938–1939 років, який він вів ще гімназистом. Нотатник унікальний, адже охоплює період надзвичайно буремних змін на Закарпатті – занепад Чехословаччини, становлення Карпатської України, угорська окупація.

Веде свій щоденник мукачівський гімназист російською мовою, де описує власне життя. Оскільки Мукачево угорці забрали ще восени 1938 року, то гімназію перенесли у Рахів на Гуцульщину. Опинившись в новому для себе середовищі, вже через місяць-два юний Юрко Керекеш починає вести щоденник українською мовою. Причому робить це з такою легкістю, наче все життя писав українською: «Нею я пишу не задумуючись і легко».

Чергова зміна наступає після окупації Карпатської України. Українські патріоти зазнають нещадних репресій, мова Шевченка підпадає під урядову заборону. «Умерла молода наша Україна. Умерла українська нація… Але мені великий жаль нашої України», – пише гімназист.

Під тиском обставин він знову переходить у щоденнику на російську. Ба більше, за якийсь час він починає вести записи німецькою, щоб убезпечитися від сторонніх очей, а потім взагалі переходить на шифрований скоропис. Але надовго його не вистачило, тож обережний студент перестає довіряти паперу свої думки та спостереження. Як він слушно зауважує: «Треба мовчати».

Останній запис цього юнацького діаріуша датується 22 червням 1942 року, коли Юрій Керекеш навчався в Будапештському університеті на медика. Зацитуємо останні рядки: «Дневник буду вести уже лише українською мовою – вічно. В дневнику моїм не буде вже ні російської, ні німецької – ніякої чужої мови. Це вже певне!..»

Нагадаємо, що в Європі в цей час тривала жахлива війна, лютували військові суди та таємна поліція, України не існувало на політичній мапі, а в самому серці Угорщини молоді студенти, нещодавні русофіли Юрій Керекеш, Кирило Галас та Йосип Архій вирішують писати українською. І не під впливом комуністичної партії чи насильної радянізації, а з веління власного серця.

Таку саму еволюцію за кілька років здійснить і Андрій Гойда та Іван Чендей, які навіть очолюватимуть Закарпатську організацію Спілки письменників. Значно довше перехід до української мови триватиме в Семена Панька, який лише у 1962 році видасть першу україномовну книжку і до кінця життя паралельно писатиме й російськомовні тексти, які, щоправда, так і залишаться на епігонському рівні.

Російськомовний напрям закарпатської літератури виявився тупиковим. Так і не створивши нічого посутнього, він поступово зачахнув, ще раз довівши відому істину, що шедеври пишуться рідною мовою, навіть якщо вона не належить до світових.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода