Минулого разу я вже згадував про те, як, відступаючи з Березані, червоноармійці створювали «димову завісу», підпалюючи сільські хати, щоб уникнути загибелі від німців. Та це їм не допомогло.

Німці оточили радянських бійців, і тим довелося займати оборону на березанському цвинтарі. Цвинтар був старий і великий, з кам’яними хрестами та надгробками ще дореволюційних часів. Але атакувати цвинтар німці не стали, а просто підтягнули артилерію, і закидали кладовище гарматними снарядами. Цвинтар був переораний наче сільський лан. З радянських бійців ніхто не вижив.

Назавжди було знищено й багато могил. Кістки вояків, що тільки-но загинули, перемішалися з вивернутими із землі кістяками давно померлих мешканців Березані, і відокремити одних від інших було неможливо. Так в ті дні навіки зникло для моїх родичів і поховання мого прадіда, Якима Антоновича Роздобудька, що загинув під час Голодомору.

Моя прабабуся, а його дружина, Софія Федорівна, багато разів поверталася на зруйнований цвинтар, намагалася відшукати могилу чоловіка, але все даремно – не залишилося й сліду. Хоч деякі, посічені осколками надгробні монументи старих часів, на березанському цвинтарі збереглися, і вже в роки мого дитинства нагадували про ті страшні події.

Моя прабабуся в ті лихі дні теж ледь-ледь не загинула. Вона вийшла на подвір’я, бій точився вже десь у далечіні, і тільки ген здалеку було чути поодинокі постріли. Та раптом у повітрі засвистіло, і куля влучила у дерево в кількох сантиметрах від її обличчя. То була, як кажуть у народі, «шалена куля», з того далекого бою. Вона летіла здалеку, і вже закінчувала свій політ, бо навіть не увійшла цілком у стовбур, а стирчала з тіла дерева, так що її можна було видряпати руками. А прабабусі залишалося тільки дякувати Богу за подароване життя.

Треба тут згадати також про те, що радянські війська, які відступали, намагалися знищити усе колгоспне добро, щоб нічого не залишилося німцю. А через те, що в українських селян майже нічого свого, власного і не було, бо все було колгоспне – худоба, зерно, інші продукти сільського господарства, оця «боротьба з німцем» перетворювалася насправді в боротьбу зі своїм власним селянином, колгоспником і громадянином Радянського Союзу.

Запалюючи скирти колгоспного збіжжя, забиваючи колгоспних корів та коней, радянська влада робила погане не німцю, а в першу чергу своєму власному громадянину, якого на словах так любила, захищала, та й взагалі, як послухати її – тільки для того радянського громадянина жила та існувала на світі. Але все це було тільки на словах – на ділі ж, виявилася від того німця нічим не кращою.

Так само, і відступаючи з Березані, червоне начальство наказало перегнати в радянський тил усю колгоспну худобу. За погоничів колгоспних корів узяли місцевих дівчат та молодиць, і серед них була двоюрідна сестра мого дідуся – Марта Остапівна Корж, якій на той час було 28 років.

Та відступала червона армія так швидко, що дівчата з коровами встигнути за своїми «захисниками» ніяк не могли, і через кілька днів свого «відступу» зосталися дівчата з худобою у незнайомому степу, між двома лініями фронту, коли одне військо вже втекло, а інше ще не наблизилося. Що тут було робити? Порадилися дівчата самі з собою, залишившись без «партійного керівництва», і повернулися з худобою назад, додому.

А німці, як зайшли в село, оголосили на народних зборах, що колгосп зліквідовано, і вся худоба повертається їхнім колишнім власникам. Так селяни, під час війни, отримали можливість скористатися хоч із корівки для власного господарства – була тепер дещиця і молока для дітей, і сметана, і масло.

Взагалі, німці, в перші дні свого панування, намагалися показати народу, що вони дбатимуть про нього не так, як більшовики. Але це тільки в перші дні. Дуже швидко виявилося, що нацисти від сталіністів нічим не кращі. Почалися вже скоро і нацистські репресії. Особливо це стосувалося українських євреїв. У Березані їх було не так і багато, а в Новозибкові на Стародубщині єврейська громада була численна, і тут жахливу трагедію єврейського Голокосту моїм родичам довелося побачити зблизька.

Бабусі моїй, Ніні Терентіївні Остапчук, було тоді 19 років, і закінчила вона перед війною перший курс математичного факультету новозибківського педучилища. Розповіді її про те, як нацисти розстрілювали євреїв у Новозибкові, навіки закарбувалися в моїй пам’яті страшними, страхітливими картинами.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода