Приблизно три тижні тому Росія несподівано почала наймасштабніше нарощування військової сили в Україні і навколо неї з часу захоплення Криму і нападу на Донбас 2014–2014 року.
За оцінками, були залучені до 100 тисяч військ, здатних різко розширити обсяг нині здійснюваних нападів Росії на Україну за короткий термін.
Війська прибували й із такої далечі, як Сибір і Каспійське море (через Волго-Донський канал). Були залучені різноманітні й високотехнологічні можливості, такі, як сучасні бойові літаки, танки, повітряний десант, десантні кораблі-амфібії чи тактичні ракети, здатні нести ядерні боєголовки. Росія перекрила широкі простори Чорного моря, заявивши про необхідність цього для військових навчань, і закрила Азовське море для всіх суден, крім тих, які схвалила б сама Росія.
Російська дезінформація
Це нарощування супроводжувала інтенсивна кампанія дезінформації, яка звинувачувала Україну в ескалації бойових дій на сході країни і попереджала, що ця країна буде зруйнована в разі нових нападів (хоча кризу створювала сама Росія).
Дехто з аналітиків твердив, що Путін відступив, бо нічого не здобув цими войовничими кроками
Російська дезінформація спершу стверджувала, що Росія відповідає на провокацію України; потім стали твердити, що то просто військові навчання на суверенній території Росії, які нікому не становлять загрози.
Це також збіглося з продовженням використання Росією своєї гібридної сили в Білорусі і щорічним зверненням президента Володимира Путіна до Державної думи, в якому він попереджав, щоб ніхто не смів загрожувати інтересам Росії чи перетинати встановлені нею «червоні лінії» – їх, сказав він, може встановлювати тільки Кремль.
Чи відступив Путін?
Нарощування військ викликало швидкі засудження не тільки України, а й Німеччини, Франції, Великої Британії, Канади, НАТО, «Групи семи» й багатьох інших. Сталося безпрецедентне: президент США разом із головами своїх зовнішньополітичного й оборонного відомств, радник із національної безпеки і голова Об’єднаного комітету начальників штабів – усі вони протягом двох тижнів зателефонували своїм українським колегам, щоб запевнити Україну в підтримці її суверенітету й територіальної цілісності з боку США. Канцлерка Німеччини Анґела Меркель наголосила на тому, що закликала Путіна відвести свої війська.
Але з погляду Кремля Путін не пожертвував нічого, здобув усе, чого хотів, і двері йому лишаються відчинені для того, щоб отримати ще більше
А потім, так само несподівано, 22 квітня міністр оборони Росії Сергій Шойгу оголосив, що величезні військові сили, які передислокувала Росія, почнуть повертатися в «місця постійного базування», починаючи з наступного дня. Уся Європа видихнула з полегшенням.
Дехто з аналітиків твердив, що Путін відступив, бо нічого не здобув цими войовничими кроками. Президент України Володимир Зеленський продовжив наступ на проросійських діячів в Україні. Захід виступив із різкими заявами і пригрозив новими санкціями. Увага світу й далі лишилася зосередженою на поганому стані здоров’я Олексія Навального в ув’язненні. Тож путінський гамбіт нічого йому не дав.
Із погляду Кремля Путін здобув, чого хотів
Така думка зручна для тих на Заході, хто вочевидь хотів уникнути гострого протистояння з Росією: що заяви західних лідерів, без ніяких реальних дій, призвели до деескалації з боку Росії.
Але з погляду Кремля Путін не пожертвував нічого, здобув усе, чого хотів, і двері йому лишаються відчинені для того, щоб отримати ще більше.
Путін засвідчив здатність і політичну волю передислокувати величезну військову потугу в короткий термін, разом із командними структурами, тиловим забезпеченням і силами, здатними застосувати ядерну зброю. Тим самим він наголосив, що Україна не має здатності, а Захід не має волі передислокувати і використати сили, щоб протистояти йому. І дійсно, США вирішили розвернути два бойові кораблі, які планували зайти в Чорне море, щоб уникнути «ескалації» кризи.
Путін підкреслив пасивність Заходу
Таким чином Путін підкреслив вирішально важливий політичний момент, на якому він наголошує роками: Захід може говорити гарні слова, але Україна не може розраховувати на західну підтримку – вона за самою природою речей прив’язана до Росії і мусить погоджуватися на умови Кремля.
Поки Захід вітав нібито деескалацію з боку Росії, Путін насправді посилив свою постійну присутність у Криму
Президент Зеленський намагався перетворити це на свою перевагу, спробувавши домогтися прямої двосторонньої зустрічі з Путіним, щоб обговорити Донбас. Путін погодився, що зустріч можлива, але відмовився обговорювати Донбас. Тим самим він знову підтвердив брехливу лінію, ніби конфлікт там є «внутрішньоукраїнським питанням», у якому Росія є посередником у досягненні миру.
Захід промовчав.
І ще одне: поки Захід вітав нібито деескалацію з боку Росії, Путін насправді посилив свою постійну присутність у Криму, перемістив нове військове обладнання до цього регіону, яке й залишиться там на передових позиціях, заблокував значні обшири Чорного й Азовського морів принаймні до жовтня (якщо не довше) і посилив своє приховане захоплення Білорусі.
Але замість того, щоб засудити Росію за ці дії, її хвалять за відбій тривоги.
І за всього цього президент Байден телефонує президентові Путіну і пропонує зустрітися на саміті в найближчому майбутньому. А вирішувати такі проблеми «поміж наддержавами» і поза спинами тих людей, кого це власне стосується, і є саме тим, що намагається влаштувати Путін. І хоча очевидно, що Байден не мав наміру підтверджувати такий розвиток, Путін досягнув, чого хотів.
Захід має зупинити успіх Кремля
У підсумку: квітень почався для Путіна тим, що Зеленський, як здавалося в нього вдома, нарешті повів тверду лінію, а адміністрація Байдена збирала підтримку своїх міжнародних союзників. Закінчується квітень для Путіна тим, що Україна видається вразливою, Захід демонстративно ухилився від засвідчення своєї військової сили, а Путін зміцнив свої позиції в Чорному морі, в Білорусі, в Криму, на Донбасі і в Південному військовому окрузі Росії зі штабом у Ростові-на-Дону.
Із перспективи Кремля, це очевидний успіх.
Питання зараз у тому, як Захід зможе змінити цю нову реальність у зворотному напрямку, і чи зможе взагалі.
Але й далі лишаються необхідними кілька засадничих речей:
- збільшити безпекову допомогу Україні, щоб зробити ясніше видним те, якої шкоди зазнає Росія, якщо почне нове вторгнення;
- перевести сили США й інших членів НАТО на передові позиції, щоб засвідчити, що Захід теж має серйозні військові здатності і волю застосувати їх;
- наперед оголосити ті санкції, яких зазнає Росія, якщо почне нові напади;
- закрити російські розвідницькі структури, які працюють на Заході, як то зараз робить Чехія;
- вдарити на гальма проєкту «Північний потік-2»;
- і виключити Росію з великих дипломатичних зібрань цивілізованих держав, доки її власні дії не виправдають зміни цієї позиції.
Жоден із цих кроків не виправить тих дій, які вже вчинила Росія. Але вони змусять Кремль серйозно обмірковувати кожен наступний крок.
Курт Волкер – експерт із питань закордонної і внутрішньої політики безпеки США, колишній посол США в НАТО, колишній спецпредставник США з питань України, нині чільний дослідник Центру аналізу європейської політики (CEPA) в Вашингтоні і старший радник лобістської фірми BGR Group.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Стаття була опублікована на сайті CEPA. Передрук здійснено з дозволу автора
