«Спершу думай про Батьківщину...» – з таким переконанням Анна відправилася 27 квітня 1986 року на зміну до Чорнобильської атомної станцію. Це був другий день після аварії, коли евакуацію ще не оголосили. Вдома в Анни Шинкаренко залишися троє маленьких доньок. Ані жінка, ані її родина тоді ще не здогадувалися, чим обернеться для родини це останнє чергування.
Історію Анни Шинкаренко ми знайшли в архіві. Це був перший і єдиний раз, коли її спогади стали публічними до того, як в гості завітала знімальна група Радіо Свобода. Зараз Анна із чоловіком живуть у Харкові, на самому краю міста.
«В Харкові ми не народилися, не вчилися, не працювали. Ми сюди вже приїхали як відпрацьований матеріал».
На початку нашої розмови говоримо і про те, що працівників станції у певний період вважали винними в тому, що сталося на ЧАЕС.
«Якщо я працювала 27 квітня, винувата? Я йшла на амбразуру, кинувши у брудній радіоактивній Прип’яті дітей, я йшла зупиняти… проводити технологічні процеси. Тоді ж блоки зупиняли: четвертий вибухнув, треба було третій зупиняти, другий, перший, а станція ж працювала… А якби атомники не вийшли на роботу, станційники, що б було? Там і землі мало б було… Сумно, що уряд поставив так питання, щоб цю аварію якось приховати», – згадує Анна Шинкаренко.
Вона працювала на ЧАЕС у цеху хімочищення води, її чоловік – оператором у машинному залі. Він зголосився добровольцем працювати не в свою зміну 26 квітня, після аварії, а от зміна Анни припала на ранок 27 квітня.
Історія Анни
«Якщо я, мати трьох дітей, на вагу поставила: борг перед Батьківщиною чи життя дітей... Я обрала борг перед Батьківщиною
У травні 1978 року ми з чоловіком приїхали в Прип’ять на Чорнобильську АЕС.
В місті був порядок, було гарно, все новеньке. Навколо ліс, річка Прип’ять. Зона відпочинку!
Коли ми отримали квартиру ‒ у нас була одна дитина. Потім ми народили ще двох: у 1982-му ‒ Наташу, і в 1983-му.
Життя почалося! Все у нас вже було: квартира, гараж, машина, меблі, авторитет, друзі, зарплати. Життя було на повні груди. Все було!
На ЧАЕС я працювала апаратницею хімводоочищення. Ми підготовлювали хімобезсолену воду для роботи блоків атомної станції. Мені не довелося там довго попрацювати. Тому що сталося те, що сталося.
26 квітня 1986 року дочка пішла в школу. Вони потім гуляли, ходили містом. А там було дуже брудно! Ми тільки потім зрозуміли, чому ми всі такі були «брудні».
Я у дворі з дітьми гуляла і мені хтось зі співробітників каже: «Що ти тут гуляєш?» А наш автомобіль стояв у дворі, і він каже: «Бери автомобіль і вивозь дітей». А я думаю: «Та що ти мені розповідаєш казки? Куди їхати? Мені зранку на роботу!»
Я ж не могла поїхати, просто втекти! Як це!? Це ж дезертирство!
О 7–й годині ранку я вже була на робочому місці. Вже дівчатам–апаратницям, які ніч стояли, було погано – і вони пішли. Замість того, щоб працювати втрьох, я лишилася одна.
Пам’ятаю досі погляд старшої інженерки. Вона на мене так важко подивилася. Я довго думала про цей погляд. Вона знала, що у мене троє маленьких дітей і володіла більшою інформацією, ніж я.
Задзвонив телефон. Телефонував начальник цеху Семенов Юрій Федорович. І тут раптом він весь на емоціях: «Як? Ти ще на роботі? Я тобі вже давно чоловіків на заміну викликав! Ти ж знаєш, що ти зараз дітей своїх не знайдеш?! Вже оголошена евакуація!»
Ну і що? «Спершу думай про Батьківщину, а потім про себе».
Милася-милася, а воно ж не відмивається. Декілька разів мене дозиметристи відправляли знову, щоб я помилася. А я думаю: «Боже, на мені ж така сукня гарна, нова. Взуття новеньке. А в чому ж я буду ходити?». Мені шкода було це викидати. Це ж був Радянський Союз ‒ дефіцит одягу і всього іншого. Показали дозиметристи, куди мені йти. Знайшла якийсь чоловічий комбінезон чорного кольору, черевики «сорок-останнього» розміру.
Заходжу у свій двір й бачу, що на 8–у поверсі мої виглядають, спостерігають. І мене чомусь не вітають. Як виявилося, вони мене просто не впізнали, тому що я так була «гарно» вдягнена. Красуня радіоактивна прийшла.
Міліція прийшла і давай нас виганяти з квартири. А чоловік вранці відігнав автомобіль у гараж. Уже автобуси приїхали. Люди сідають. А мені одна сусідка говорить: «Аню, дозволили на своїх автомобілях їхати». А тут дітки маленькі зі мною, я невідомо з якою дозою радіації. І ми пішки пішли до нашого автомобіля. Наш гараж був між залізничною станцією «Янів» й пожежною частиною. Це ми потім уже дізналися, що там ми ще додали собі радіації, особливо діти. Мені то вже байдуже ‒ я ж доросла людина. А дітки? Вони ж пішки йшли…
Почали їхати, а тут при виїзді з Прип’яті – міліція. І махають, щоб ми швидше звідси їхали. Попереду нас йшла довга колона автобусів із прип’ятчанами. Пам’ятаю, мені тоді вже стало поганенько в автомобілі. Але що робити? У мене позаду сиділи троє маленьких таких же опромінених діток.
Коли ми їхали, ми не думали, що покидаємо назавжди. Нам казали на три дні, а виявилося, що на все життя.
Ні роботи, ні житла. З корінням тебе взяли і винесли.
Дітки ходили наші в садок, і ми приходимо після роботи забирати їх, а тут вихователька нам говорить: «Ваші дітки постійно лежать, постійно сонні. На вулиці не гуляють, лежать на лавках»
Дочка мені говорить: «Мамо, забудь про Чорнобиль. Ми його повинні забути на віки вічні. Чорнобиль забрав у нас дитинство, а у вас із батьком нормальне життя»
Донька Ірина
Ірина – це старша донька в родині Шинкаренків. На момент аварії їй було 12 років. Зараз Ірина живе в Іспанії і зізнається, що навіть друзям та знайомим про те, що її життя пов’язане з Прип’яттю та Чорнобильською трагедією, почала розповідати лише після виходу серіалу НВО.
Зараз Ірина згадує той день, коли вони чекали маму з роботи перед евакуацією так: «Ми жили на 8-у поверсі і з балкону було видно атомну станцію. І в якийсь момент ми з татом стоїмо на балконі і виглядаємо маму і дивимося, що така хмара, наче як грибоподібна в небі, не дуже велика. І тато каже: «Бачиш, Іро, цю хмару? Коли ядерна бомба вибухає, з’являється хмара типу такої». Я досі не знаю, що це було, воно було невелике, але я не вчена, щоб стверджувати, що це пари».
Ірина вважає своїх батьків героями, попри те, що вони самі собі докоряють тим, що не вивезли своїх дітей якнайшвидше після аварії. Донька наголошує, що якщо хтось і винен, то система, яка панувала на той момент і яка позбавила людей вибору в тій ситуації: або виконуєш те, що скажуть, або ти дезертир, пояснює Ірина.
Кілька років тому Ірина Шинкаренко наважилася відвідати Прип’ять.
«Сказали, що їдемо на 3 дні, а вийшло на 33 роки... Я повернулася туди, так вийшло, тоді, коли мой доньці було стільки ж, скільки мені, коли я покинула Прип’ять. Почуття були різні, бо пам’ятаю багато, в Прип’яті дитинство було щасливе. Я боялася за себе, щоб не було забагато емоцій: я в принципі сильна жінка, але в якісь моменти не знаю, як відреагую. І що цікаво – коли ми прийшли, подивилися, то все було настільки порожньо і нічого там не залишилося, що емоційно мало що відчуваєш, тому те, чого я боялася – взагалі не відбулося.
Дуже складно впізнати Прип’ять і навіть пройти неможливо там, де були раніше дороги, все заросло і просто стало все як в джунглях.
Сучасні пенсії…
Окрім боротьби за власне здоров’я, тим, хто постраждав від аварії на ЧАЕС, доводиться ще боротися і за свої пенсії.
Починаючи з 2011 року, пенсії цій категорії людей регулярно переглядають. Самі ж ліквідатори та постраждалі вимушені звертатися до судів і доводити, що вони мають право на ці гроші від держави.
Більше того, рішення суду, які зобов’язували державу виплатити належне, не виконуються роками і це загальноукраїнська проблема, пояснює ексдепутат та секретар Ради Союзу юристів України Володимир Яценко.
«Замість системного розв’язання проблеми, людям було рекомендовано звертатися до судів. Більшість судових рішень у таких справах було ухвалено на користь чорнобильців. Оскільки коштів на виконання таких рішень судів у Державному бюджеті виділялося недостатньо, то перед людьми утворилася значна заборгованість», – зазначає Володимир Яценко у відповідь на запит Радіо Свобода щодо ситуації родини Шинкаренків.
Поки матеріал готувався до публікації, від Анни Шинкаренко надійшла радісна звістка – їй виплатили борг по пенсії за 2014 рік у сумі близько 22 тисячі гривень, який вона відсудила, втім, не могла отримати всі ці роки.
Із 2014 року законодавство щодо чорнобильських пенсій знову змінювалося і розміри пенсії від цього зменшувалися.
Конституційний суд України нещодавно визнав їх недійсними і зобов’язав Верховну Раду протягом трьох місяців переглянути цей закон. Якщо ж депутати не внесуть зміни, то чинною буде норма, яка діяла до 2015 року і яка визначає мінімальні пенсії на рівні: для І групи інвалідності – 10 мінімальних пенсій за віком, ІІ групи – 8 мінімальних пенсій за віком, ІІІ групи – 6 мінімальних пенсій за віком, дітям–інвалідам – 3 мінімальні пенсії за віком.
