Міхал Чайковський (1804-1886) – один із найколоритніших персонажів української і не лише української історії ХІХ століття. Цей польський шляхтич родом з-під Бердичева прожив довге і дуже буремне, барвисте життя. Учасник польського повстання 1830-1831 років, після якого емігрував, згодом прийняв іслам і поступив на службу Османської імперії під іменем Мехмеда Садик-Паши. Відзначився під час Кримської війни, організувавши у складі турецької армії козацьку кавалерійську бригаду. На схилі років повернувся в Російську імперію і знову змінив релігію – прийняв православ’я.
Більше про цю неоднозначну постать «Історична Свобода» спілкувалася із керівником видавництва «Пропала грамота» Олексієм Бешулею. Нещодавно у цьому видавництві, під назвою «Шляхта обирає авантюризм», вийшов перший український переклад спогадів Міхала Чайковського.
– Намагаючись зрозуміти нашого героя, знайшов характеристики, які йому давали відомі дослідники. Наприклад, російський академік Євген Тарле (між іншим, один з улюблених істориків Сталіна) так його характеризував:
«Дивною людиною був цей Міхал Чайковський. Часом затятий польський патріот, часом зовсім особливого, оригінального типу українофіл, що мріяв за якусь фантастичну польсько-українську козацьку республіку… Чайковський дуже любив згадувати: якщо по батькові він польський шляхтич, то по матері – нащадок гетьмана Івана Брюховецького. Він брав участь у польському повстанні 1830-1831 років, прославився своєю хоробрістю. У нього була ідея: утворити… особливе козацьке військо, яке б, визнаючи верховну владу султана, стало би оплотом широкої автономії усіх слов’янських народів. Все це було дуже туманно й заплутано, і Чайковський часто змінював програму, але повсякчас вірив у свою ідею».
А ось як каже про Міхала Чайковського польський дослідник Зиґмунд Швейковський:
«Чайковський вважав себе поляком, але ідея незалежної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов'язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс. Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України».
– А як ви для себе охарактеризували Міхала Чайковського?
– Не зовсім погоджуюся з визначенням цих шанованих істориків. Я назвав би його козаком, авантюристом і аристократом. А те, що він ніби постійно змінював свою позицію, то, як на мене, все у нього логічно простежується на різних етапах життя.
Він народився на Правобережжі в українській шляхетській родині. Коли ми готували це видання, то простежили його родовід, наскільки це було можливо. Він походив з полонізованої української шляхти, у побуті його родина користувалася польською, українською, французькою мовами. Для ХІХ століття – нічого такого надзвичайного.
Його дід з російськими чиновниками поводив себе, як гордий і вередливий шляхтич, з селянами – як аристократ, а з польською шляхтою – як бунтівливий козак.
Оскільки його батько рано помер, то він виховувався під впливом діда. А от дід був затятим фанатом козаччини, вважав себе козаком. І саме з позиції діда він бере свої світоглядні настанови. Чайковський якраз дуже класно характеризує, що його дід з російськими чиновниками поводив себе, як гордий і вередливий шляхтич, з селянами – як аристократ, а з польською шляхтою – як бунтівливий козак. Ось така багатогранність, багатоідентичність особистості якраз і простежується в самого Чайковського.
Коли він каже, що є польським шляхтичем, то це не означає його етнічну належність до Польщі. Це означає, що шляхетство їм дав польський король. Як це правильно охарактеризувати? Ще в часи Речі Посполитої, коли вона існувала як самостійна потужна держава, була така формула: «роду руського нації польської», яку приймало дуже багато шляхти. Так само, як у литовців була формула «роду литовського нації польської». Польща більше ототожнювалася, так би мовити, з громадянством, ніж з етнічною належністю.
– Вже на еміграції в Чайковського з польськими емігрантськими колами не дуже добре складалися відносини. Як думаєте, чому?
Сварився з польськими емігрантами-магнатами. Звинувачував, що вони хочуть любити Річ Посполиту десь за кавою на бульварі в Парижі, а не на полі бою
– Вони у нього вони складалися нестабільно. З частиною він дружив, а з частиною не дружив. Наприклад, вже перебуваючи в Туреччині, він дуже сварився з польськими емігрантами-магнатами через те, що вони не хотіли вкладати гроші у козацьке військо і в польські легіони, які також планували створити в османській армії. Він звинувачував їх у тому, що вони хочуть любити Річ Посполиту десь за кавою на бульварі в Парижі, а не на полі бою.
– Ми згадали Кримську війну 1853-1856 років. На початку цього конфлікту Чайковський активно діяв на Дунайському фронті зі своєю козацькою бригадою, потім у Румунії. Але чомусь на другому, основному етапі війни, коли відбувалася облога Севастополя, він десь «загубився». Чому він зі своїми козаками не опинився в Криму чи на Кавказі, де точилися активні бойові дії?
– Попервах його козацький корпус, який постійно поповнювався добровольцями, займався розвідувально-диверсійними функціями: якимсь патрулями, рейдами, війною з таким партизанським забарвленням.
Чому він не потрапив у Крим чи на Кавказ? Чайковський це дуже добре описує. В Крим він не рвався. Спочатку він хотів прорватися до України, але йому це не дозволили зробити.
– Звідки прорватися? Через Бессарабію на Поділля?
– Десь так. Точного маршруту він не залишив, але у нього спочатку була така ідея. А потім він хотів із Кавказу перекинутися на Кубань. У нього були якісь контакти з гірськими народами і з кубанськими козаками. І він хотів своїм авторитетом, він все-таки на той час був кошовим українського козацтва, домовитися з кубанцями.
Чому так не сталося? Наприкінці XVIII століття відбувся остаточний поділ Речі Посполитої, а в 1830-1831 роках – польське повстання. Все це в історичній перспективі нещодавно. І Австрія, яка залишалася нейтральною, але дружньою до османів, надзвичайно не хотіла, щоб в Європі порушили питання Речі Посполитої, оскільки це могло погано вплинути на її власні кордони. І тому ось цей фактор війни на території Правобережної України, стримувалося міжнародною спільнотою. Цього не хотіла Австрія, Австрія домовлялася з Британією… В підсумку, османи стали заручником ситуації, яким визначили певні регіони для війни. І ось Правобережна Україна і Кубань таким регіоном не стала, таким регіоном не стала і Кубань.
– Ви кажете, що він у Крим не хотів. А чому? Адже облога Севастополя – це основна подія тієї війни.
Чайковський був прихильником маневреної війни. І йому хотілося в Україну або на Кубань
– Тому що там і так уже багато людей було. Просто у нас є така традиція абсолютизувати цю облогу Севастополя. Наскільки я розумію, Чайковський був прихильником маневреної війни. І йому хотілося в Україну або на Кубань. І ні туди, і ні туди його не пустили османи.
– Це не ми абсолютизуємо облогу Севастополя. Це в ті часи її оспівували, порівнювали з епічною облогою Трої.
Ви згадали, що Чайковський був останнім кошовим. У цьому контексті давайте згадаємо Задунайську Січ. В 1828 році частина задунайських козаків перейшла на російський бік і переселилася десь на Азовське море. А що було з тими козаками, що лишилися?
– Та жили собі. Частина задунайських козаків залишилася. Окрім нащадків запорожців, там ще були некрасівці – це козаки, які прийшли в Османську імперію з Дону. Тож, коли Чайковський починає організовувати своє військо, основна маса його людей – це саме станові козаки, які не покозачилися, а були козаками по народженню. Вони мали право обрати кошового й обрали собі Чайковського. Крім того, Чайковському надали прапор гетьмана Дорошенка, який зберігався в константинопольського патріарха. Тож він і від султана отримав підтвердження, і від своїх козаків отримав голоси, що він – кошовий. Так що насправді, він – останній кошовий.
– Хоча Січі після 1828 року вже не було.
– Так Січ – вона ж то була, то її не було. Вона могла зникнути на якихось пару років, потім знову з’являлася. Вона змінювала місце дислокації. Не можна Січ назвати чимось дуже статичним, вона була динамічною.
– Як ви поясните те, що Міхал Чайковський, вже будучи Мехмедом Садик-Пашою, на схилі років повернувся до Російської імперії?
Написав лист імператору, попросив повернутися до України. Його прийняли з почестями. Імператор потім став хрещеним батьком його доньки
– Там також дуже цікава історія. Він був людиною з досить бурхливими поглядами і бурхливою життєвою вдачею. На схилі років він встряв у спробу державного перевороту в Османській імперії. Державний переворот не вдався, і йому довелося кудись «петляти». Ось це по суті була єдина причина, чому він повернувся до Російської імперії. Написав лист імператору, попросив повернутися до України. Його прийняли з почестями. Імператор потім став хрещеним батьком його доньки. Тож, причина досить банальна – треба було тікати.
– Чайковський від народження був католиком, потім тривалий час був мусульманином, врешті став і помер православним. Йому було байдуже до релігії, чи він був якийсь екуменіст, чи він був настільки безпринципний? Як це пояснити?
– Його перехід в іслам був суто формальним. Він сам це пояснює так, що постало питання про видачу польських емігрантів, які були в Османській імперії. Тому для того, щоб не бути виданим в Росію й не зазнати якихось репресій, плюс мати змогу організовувати своє козацьке військо, він прийняв іслам.
– А як щодо православ’я?
– Він не описує цього моменту його переходу у православ’я, з яких мотивів це сталося. Тому ми можемо тільки здогадуватися. Можливо, це була умова повернення в Україну. Можливо, оскільки він весь час мав популярні в той час слов’янофільські ідеї – всеслов’янська федерація з центром у Києві – він якось це пов’язував з православ’ям.
Перехід з католицизму в іслам він пояснив, а перехід до православ’я – точних відомостей нема. Я не можу за Чайковського пояснити, як саме він ставився до релігії. Його глибинних мотивів ми, на жаль, з’ясувати не можемо.
– Дозволю собі тут таку гіпотезу. Справа в тому, що в той час, коли Чайковський повернувся в Російську імперію, там існували великі обмеження на купівлю землі католиками. Взагалі, після Польського повстання 1863-1864 років права католиків на землеволодіння різко обмежили. Можливо, для того, щоб мати маєток, він знову зробив такий «релігійний вибір»?
– Можливо. Ми не можемо цього заперечувати.
– Яке місце Міхала Чайковського в українській історії?
Україна ХІХ століття – це час, як не «хлопоманів», то «етнографічних студій». А Чайковський – це людина, яка додає барв нашому ХІХ століттю, показує нерозривність української міліарної традиції
– Треба, щоб воно було почесним. Серед подібних людей в Європі можна назвати, наприклад, Гарібальді. Україна ХІХ століття – це час, як не «хлопоманів», то «етнографічних студій». А Чайковський – це людина, яка додає барв нашому ХІХ століттю, показує нерозривність української міліарної традиції. Це людина, яка показує багатогранність і суперечливість життя. Тобто, як на мене, він – дуже класна людина й дуже цікавий персонаж для української історії.
– На вашу думку, він більше персонаж польської, турецької чи все-таки української історії?
– Він персонаж української історії, який також є персонажем польської і турецької історії. А ще він був комендантом Бухаресту, здійснив державний переворот у Сербії, намагався зробити повстання в Болгарії… Тобто ця людина, скажімо так, була сповнена життям.
– Наостанок хотів би зазначити, що Міхал Чайковський все-таки нетиповий представник шляхетської верстви. Насправді, тодішня шляхта не була аж надто авантюрною. І тут варто згадати книжку французького історика Даніеля Бовуа «Трикутник Правобережжя. Царат, шляхта і народ. 1793-1914 рр.», яка нещодавно вийшла у видавництві «Кліо». В ній якраз ідеться про те, що після поразки повстання 1830-1831 років правобережна шляхта поводилася доволі обережно і прагматично. І для цього були вагомі підстави. Адже російська влада дала зрозуміти, що нелояльні можуть втратити свої маєтки та привілейований соціальний статус. Зрештою, з багатьма так і сталося. Тож, для збалансованого уявлення про правобережну шляхту ХІХ століття радив би обидві ці книжки.