У 2021-му буде 30 років з часу відновлення незалежності України. Три десятиліття – це час підбиття певних підсумків, можливість оцінити факти, які вже не викликають сумнівів. Одним з таких фактів є те, що Україна, з усіма своїми вадами розвитку, відбулася як демократична країна, на відміну від сусідніх Білорусі та Росії, а також більшості країн пострадянського простору.
«Чому Україна вибрала демократію?» – які були історичні причини, яку роль грали географія, релігія, мова, чи мови, і, зрештою, чи був це свідомий вибір? Про це під час першої сесії міжнародної онлайн-конференції Українського наукового інституту Гарвардського університету говорили історики з України, Британії та Північної Америки.
Модерував дискусію гарвардський професор Сергій Плохій, а брали участь у ній – львівський історик Ярослав Грицак із Українського католицькогоуніверситету, київська історикиня Олександра Гайдай з Українського інституту, її колега з британського Единбурзького університету Наталя Кібіта та канадський політолог із Оттавського університету Домінік Арель.
Демократія народжувалася з конкуренції ідей і розподілу влади
Олександра Гайдай вважає, що демократичний устрій України спонукає українців шукати демократичні моделі у минулому. Тим більше, що очевидно, що сучасна Україна була утворена з УРСР, тож для того, щоб знайти демократичні практики, доводиться копнути глибше в історію.
В історії України останніх 100 років була конкуренція ідей щодо її політичного устрою, говорить дослідниця. Гетьман Скоропадський, наприклад, схилявся до монархічних поглядів, Симон Петлюра – політик лівих поглядів, якого цінують переважно за воєнні успіхи. Але інтелектуальні підвалини української демократії, на думку Гайдай, заклав Михайло Драгоманов, який виступав за ліберальні цінності та соціальну рівність, особисту свободу та громадянські права. Багато з цих ідей, які сформували політиків наступних поколінь, є далі актуальними для України, наприклад, його увага до місцевих громад та наділення їх максимальними правами для вирішення місцевих проблем.
Львівський професор Ярослав Грицак пропонує шукати коріння української демократії в європейській цивілізації, до якої належить Україна. І головне, що заклало цю традицію – розділення влади між церковними і світськими правителями. Відсутність одного центру влади пізніше призвела до появи інших незалежних інституцій, і вони, а не політичні ідеї створили фундамент для демократії, вважає Грицак.
Політичні ідеї, однак, на думку Грицака, також важливі, і він вказує на роботи двох українських інтелектуалів – Михайла Драгоманова та В’ячеслава Липинського, лівого і правого ліберала, які сходилися в тому, що для української ідентичності важливі не мова чи релігія, а успадковані політичні інститути – певний тип стосунків у суспільстві та між суспільством і державою. Пізніше у ХХ столітті цю тезу розвинули історики в еміграції – Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Іван Лисак-Рудницький.
Рух толерантності в Галичині та православна церква
На думку Домініка Ареля, важливу роль для розвитку демократії зіграли також галицькі ідеї, що демократія – це коли в суспільстві різні його частини працюють спільно. «Йдеться не лише про толерантність, а про справжню залученість різних частин суспільства. І це варто відзначити, бо ми більше чуємо про іншу течію – нетерпимість до меншин, яка також була притаманна Галичині», – наголошує Арель.
Також, на його думку, недооціненою залишається роль православної церкви у демократизації суспільства та в утвердженні ідеї прав людини. Цей рух, що набирав сили у 20-х роках ХХ століття, описав у своїй книзі американський дослідник Микола Денисенко. І хоча цей рух був придушений більшовиками, можливо, і він залишив певний слід в українському суспільстві, вважає Арель.
Рух за демократію і незалежність очолили дисиденти
І нарешті, ближче до сучасності – український демократичний рух засновували дисиденти, яких незадовго перед тим радянська влада випустила з ГУЛАГу. Ці дисиденти базувалися на правозахисних ідеях і нормативних актах, які мали глибоке європейське коріння. «Вони вірили у конкурентну політику. Вони були справжніми національними демократами, далекими від якихось націоналістичних крайньоправих екстремістських ідей», – наголошує Арель.
Радянська номенклатура створила слабкий офіс президента, прототипом якого була посада першого секретаря ЦК України
Історикиня Наталя Кібіта вважає, що, можливо, парадоксально, але радянські інститути доклалися до пізнішого демократичного устрою України у спосіб, який був мало помітний для дослідників. Владу в УРСР характеризував розподіл повноважень між партійним та державним апаратом, сильні місцеві еліти та слабке лідерство.
Централізоване управління не існувало в Україні до 1917 року, але в радянські часи, попри те, що була збережена республіканська модель адміністрації, формальні керівники УРСР – перший секретар комуністичної партії та голова уряду, не мали фактичної повноти влади. Вони разом відповідали за втілення політики, яку формулювали у Москві, пояснює Кібіта.
Також республіканське керівництво було позбавлене контролю над матеріальними ресурсами на місцях, тому грало в кращому випадку роль посередника між українськими регіонами і Москвою. Тож коли ж стара радянська номенклатура створювала офіс президента у 1992 році, вона взорувалася на модель першого секретаря ЦК – політично слабкої фігури.
Внаслідок цієї системи нова Верховна Рада в незалежній Україні була фрагментована, але інституційно сильною, а президентська посада була послаблена, при цьому уряд мав більші повноваження, ніж президент. У спадщину від СРСР залишилися і потужні регіональні еліти.
Деякі процеси, які відбувалися в СРСР, на думку Ярослава Грицака посприяли демократизації суспільства, незалежно від намірів влади. На його думку, побічним ефектом радянської урбанізації була поява значної кількості містян із вищою освітою, яким стали близькі дисидентські ідеї.
Але набагато більшу роль, на думку Грицака, зіграла історична пам’ять, чи, можливо, національний міф про козацьку державу. Він нагадав слова публіциста з російської редакції Радіо Свобода Анатолія Стреляного, який сказав, що історію Росії цілком можна написати без козаків, а України – ні.
Українська козацька еліта взорувалася на польську шляхту, на її стосунки з владою. Центральна влада в Польщі була слабкою, короля обирали, існували незалежні від влади організації, такі як світські братства, які не були українським винаходом – вони прийшли на українські землі з Італії, через Польщу, але це були ті інститути, які заклали історичне демократичне підґрунтя в Україні, каже Грицак.
У пострадянській історії, на думку Грицака, ключову роль зіграли способи вирішення політичних криз на пострадянському просторі. В Україні – через вибори, коли президент Леонід Кравчук погодився з результатом і передав владу Леоніду Кучмі, а в Росії – через розстріл парламенту, на який пішов президент Борис Єльцин.
Домінік Арель вважає, що у кризовий час 2014–15 роках інституція, яка врятувала Україну від колапсу, був парламент. Він, хоч і дістався у спадок від УРСР, але вже наповнився новим змістом. Та назагал, він вважає, що демократію Україні довелося будувати радше всупереч радянським інституціям, ніж за їхньою допомогою.
Багато з них залишаються гальмом для розвитку України досі. Наприклад ті, що залишилися у сфері права, майже не піддаються реформам – зміни в судовій владі, прокуратурі ніяк не просуваються уже протягом 30 років. З іншого боку, цікаво, що там, де демократією і не пахне – в окупованих частинах Донбасу – також не можуть вийти за рамки радянських інститутів – вони далі мають «ДНР» та «ЛНР», базуючись на радянському територіальному розподілі.
Австрійська багатопартійність досі відчутна в Галичині
Тим часом на заході України традиції змагальної політики, на думку Ареля, походять від австрійської Габсбурзької парламентської монархії. З того моменту, як стали дозволеними політичні партії, у Галичині їх створилася і досі твориться велика кількість, у той час як на Донбасі КПРС відродилася в Партії регіонів (як би вона не називалася в різний час) і мала там безроздільне панування.
Як каже Домінік Арель, хоча крайньоправий рух в Україні також поширився з Галичини, місцева традиція – аж ніяк не в екстремальному спектрі. «Ми всі пам’ятаємо, що найпопулярнішою партією в Галичині на 1939 рік була зовсім не ОУН, а Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Тож конкурентна партійна боротьба є частиною регіональної традиції в Галичині понині», – пояснює Арель і додає, що ця традиція далі поширилася і на центр України, і навіть спроба Партії регіонів за часів Віктора Януковича насадити однопартійне правління, не змінила ситуації.
Сильні регіони – це не про сепаратизм, а про різноманітність і баланс
Україна – велика європейська держава, і наявність у ній регіонів із різним історичним досвідом не відрізняє її від інших європейських країн, а ріднить з ними, вважає Олександра Гайдай. А бачити у сильних регіонах загрозу сепаратизму, це, на її думку, якраз радянський спадок.
На початках незалежності регіональні еліти змагалися з новою центральною владою в Києві за ресурси, але вони змагалися і між собою, таким чином створюючи баланс різних інтересів. Дослідниця наголошує, що хоча ведеться багато розмов про регіональні відмінності в Україні, її регіони не є чітко визначеними, і вони різнорідні навіть у межах самих уявних утворень. Тобто, насправді в Україні є «регіоналізм без регіонів», як мовиться в одному з досліджень, на яке посилається Гайдай.
Автор цього терміну, Ярослав Грицак, каже, що насправді межі регіонів не є визначені. Проте один чіткий регіон із сильними відмінностями від інших, все ж можна визначити – це Галичина, меншою мірою Волинь. Але цікавим, на його думку, є приклад Дніпропетровського регіону, який хоч і є поруч із Донбасом, але досить помітно від нього відрізняється. На загал, на думку Грицака, регіоналізм, особливо такий як в Україні – без чітких меж регіонів – річ корисна для демократії, бо вчить еліту домовлятися між собою. У цьому він також бачить відмінність між Україною і Росією, в якій попри великі розміри країни, регіони не мають свого виразного обличчя.
Також Грицак звернув увагу на те, що за останні десятиліття Україна перейшла від промислової до постіндустріальної економіки, економіки послуг. І це також змінило регіональний баланс сил – людський та фінансовий капітал переміщається зі Сходу в Центр і на Захід. З цим пов’язана й інша зміна – збільшення ваги великих міст у порівнянні з рештою країни.
«Великі міста, такі як Львів, Київ, Дніпро, певною мірою Харків, стають новими центрами сили і їхня соціальна структура ускладнюється. Це – добре, бо чим складніша система, тим вона демократичніша, бо є більша потреба домовлятися», – вважає Грицак.
Наталя Кібіта також вважає, що український регіоналізм, який пережив радянські часи, дозволив Україні не стати автократією, якою стала сусідня Росія. Радянська система управління означала, що деякі області більше залежали від Москви, ніж від Києва, а зв’язки між різними частинами України не були дуже розвинуті.
Найтіснішими були зв’язки з Москвою в індустріальних східних регіонів, яка керувала ними через галузеве підпорядкування, тоді як аграрні західні регіони були менш цікавими для центральної влади в СРСР, тому вони більше зберегли свою національну ідентичність, вважає дослідниця. Галузеве керівництво до середини 1990-х років зберігалося за інерцією, але центральна влада у Києві не могла його далі підтримувати, бо не мала відповідних ресурсів, тож регіонам вже доводилося подбати про себе самим.
Як демократія впливає на політику пам’яті?
В залежності від того, який режим є при владі, таку історію він собі і вибудовує, вважає Домінік Арель і наводить приклад сусідньої Росії, де за просте називання фактів про Другу світову війну можна потрапити під кримінальне переслідування. В Україні держава також намагається впливати на домінуючий наратив, говорить Арель, але різниця в тому, що до влади приходять різні політичні сили, кожна зі своїм наративом. Тобто множинність наративів з’являється не тому, що це є політика держави, а тому, що жодну послідовну політику при зміні влади неможливо виробити і нав’язати.
Що відбувається, коли перемагає одна з точок зору? Арель пропонує пошукати відповіді не лише у сусідній Росії, але і в сусідній Польщі. Тож численні історики, за словами Ареля, радять державі припини спроби нав’язувати суспільству один наратив, а дати фахівцям представити на розсуд суспільства різні дослідження.
Але такий підхід добрий для мирного часу. А коли історія стає інструментом війни, яким вона стала під час захоплення частини Донбасу і Криму, такий безсторонній підхід не спрацює, визнає Арель. Але, на його думку, у таких випадках, як історія ОУН, українське суспільство цілком спроможне говорити і про те, що це була єдина сила, яка боролася за Україну проти подвійної окупації, але і чинила при цьому злочини. Що, зрештою, не відрізняє її від інших подібних державницьких рухів в інших країнах.
Як каже Ярослав Грицак, так само, як існування багатьох регіонів створює «демократію за замовчуванням», так і в поглядах на історію існує «плюралізм за замовчуванням». Але добре було б перейти від такого стихійного плюралізму до більш інституційного, такого який буде забезпечуватися тяглістю державних інституцій.
На думку Наталі Кібіти, поява таких інституцій означала б і зміценення української демократії, тобто прийняття у суспільстві точки зору, що різні погляди на історію мають право на існування.
