Чому Україні важливо бути в Антарктиді? До 25-річчя наукової станції «Академік Вернадський»

6 лютого 1996 року над британською науковою станцією «Фарадей» на антарктичному острові Галіндез замайорів синьо-жовтий український прапор. На станції змінився власник – Велика Британія передала її Україні. Безкоштовно, точніше за символічний фунт стерлінгів. З того часу бере відлік історія наукової станції української – «Академік Вернадський». Відповідно до двостороннього меморандуму, українська сторона брала на себе зобов’язання впродовж 10 років передавати дані певних досліджень до Британської антарктичної служби. Британці залишили всю необхідну апаратуру, а також забезпечили українських колег запасними комплектами екіпірування, лижами, спеціальним спорядженням, безліччю всього необхідного для повноцінного життя в крижаній ізоляції.

Напередодні святкової дати – 25-річчя станції «Академік Вернадський» – Національний антарктичний науковий центр опублікував на своїй сторінці в фейсбуці по-справжньому історичні світлини. І згадує обставини, за яких фотографували.

Ось, наприклад, остання команда британських полярників разом із першою групою українців святкують Різдво.

А ця історія про те, за яких обставин в дерев’яну стільницю бару станції «вмурували» британську монету:

Коли Велика Британія вирішила безкоштовно передати Україні свою станцію «Фарадей», держав охочих купити її не бракувало. Чому з-поміж конкурентів було обрано молоду в своїй незалежності, та ще й небагату Україну?

Директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий каже, що Україна на той момент мала дві суттєві переваги:

– Першою були (й залишаються донині) наші люди – науковці різних галузей, техніки. 25 років тому їх не треба було навчати з нуля, багато хто мав досвід роботи ще у радянській Антарктиді. Британцям тоді достатньо було фактично віддати ключі від станції й сказати: «Шановні колеги, приступайте, працюйте».

І цю нашу перевагу, на щастя, ми зберегли донині.

А от іншу, на жаль, втратили. Чверть століття тому Україна ще мала власний науково-дослідний флот, в тому числі судна льодового класу.

Тоді, виходило так, складався гарний пазл: флот, люди, і нам дають станцію! Створювалася повна інфраструктура – й логістична, й наукова. Деякі дослідження можна було проводити на станції – з суходолу, інші – у Південному океані навколо Антарктиди.

На превеликий жаль, у 2001–2002 роках відбувся останній рейс українського науково-дослідного судна «Ернст Кренкель» (базувалося в Одесі – ред.). Далі історія розвивалася сумно – всі наші судна льодового класу було або продано за борги, або розпиляно на металобрухт.

З того часу щороку ми фрахтуємо іноземне судно, що, звісно, тягне й додаткові витрати, і зв’язує руки під час досліджень.

Не дивно, що одна з мрій українських полярників – повернутися на станцію «Академік Вернадський» на українському науково-дослідному судні. Немає нічого неможливого – потрібна лише сильна політична воля. Виходом могло би стати придбання «незадорого» криголама в антарктичних експедицій більш багатих країн, для яких він вже застарий, але в наших хороших руках ще служитиме. Щодо науково-технічних кадрів – вони є, в Україні виросло нове покоління висококваліфікованих полярників.

– В Антарктиді розташовані понад три десятки наукових станцій. Чому для України є принципово важливим входити до пулу антарктичних країн?

– Тому що Антарктида – континент майбутнього. У тому випадку, звісно, якщо не жити виключно сьогоденням, а подумати про дітей та онуків.

Сучасні технологічно розвинені країни інвестують в Антарктиду, яка, з одного боку, є континентом з найбільшими невикористаними запасами копалин, чистої прісної води. Це той ресурс, що скоро – до того все йде! – стане дорожчим за нафту.

Антарктида – це останні 10% площі планети Земля, де іще нічого не видобувається.

З іншого боку, в Антарктиді випробовується така модель відносин між державами, приватними компаніями, окремими людьми в умовах, де жодна з держав немає суверенітету.

От коли Ілон Маск (або хтось інший) вперше висадиться на Марсі, людство опиниться у тій самій правовій ситуації, яка нині відпрацьовується в Антарктиді.

Я би сказав, що Антарктида – потужна лабораторія майбутнього. Країни, що нині працюють у цій «лабораторії», фактично «стовплять» своє майбутнє у засвоєнні ресурсів мінеральних – Антарктики, й біологічних – Південного океану.

Проте є ще й сьогодення. В Антарктиді працює український рибальський флот, податки з якого майже співставні з видатками на утримання станції «Академік Вернадський». Наприклад, Україна входить до п’ятірки держав, що ведуть видобуток антарктичного крилю – одного з найперспективніших біологічних ресурсів планети, ринок цього товару зростає шалено.

5 фактів про першу українську антарктичну експедицію (за матеріалами НАНЦ)

• Передова група 1 УАЕ прибула в Антарктиду наприкінці листопада 1995 року, щоб перейняти досвід у британців, навчитися підтримувати життєзабезпечення станції. Наступні четвірки учасників експедиції дісталися в січні й лютому 1996-го. Для відрядження останньої групи полярників президентський літак виділив Леонід Кучма.
• У складі 1 УАЕ були переважно фахівці з досвідом полярних експедицій. Це, наприклад, гляціолог, професор Одеського гідрометеорологічного інституту Леонід Говоруха, який свого часу побував в радянських експедиціях на Землю Франца-Йосифа і в Антарктиду; метеоролог Олександр Янцелевич – учасник двох радянських антарктичних експедицій, а також відомий мандрівник, фахівець з виживання в екстремальних умовах Сергій Гордієнко, котрий у 1995 році здійснив одиночний піший перехід до Північного полюсу.
• За рік роботи першої експедиції антарктичний вітер і негода розшматували історичне знамено, підняте 6 лютого 1996 року. З того часу українські полярники завбачливо привозять з собою на антарктичну станцію кілька українських прапорів.
• Колір «парадного» одягу першої команди українських полярників був наближеним до національного синьо-жовтого: темно-сині жилетки та куртки з широкою жовтою смугою. Проте в антарктичних сутінках такі кольори роблять людину непомітною, тому від часів сьомої експедиції (2002–2003 роки) українські полярники вдягають червоні куртки.
• Зателефонувати на «велику землю» перші полярники могли раз на місяць через супутниковий зв’язок. На розмову з рідними був ліміт – 5 хвилин. Хвилина розмови обходилася в 12 доларів, тоді як середня зарплата в Україні в ті роки складала 10 доларів на місяць.

– Ви сказали про значущість Антарктиди для України як держави. А чим вона важлива для вітчизняних науковців?

– Антарктида дає нам унікальне «вікно можливостей». Не емігрувати з країни, залишатися українським вченим, але при цьому брати участь у глобальних світових проєктах із дослідження планетарних явищ. Це, скажімо, вивчення процесів глобального потепління, динаміки озонового шару (і так званих озонових дір), взаємодії магнітосфери Землі з близьким космосом. Працюючи в Антарктиді, українські вчені стають частиною світового наукового процесу.

20 січня з Києва на станцію вирушив сезонний загін науковців і технічних спеціалістів, які продовжать модернізацію станції – першу за той час, як «Академік Вернадський» належить Україні.

Станом на сьогодні, як повідомив Радіо Свобода Євген Дикий, команда українських полярників завершила необхідний двотижневий карантин в Пунта-Аренас (Чилі) – портовому місті просто на березі Магелланової протоки і виходить морем до «Вернадського». Ротація основної експедиції відбудеться наприкінці березня – на початку квітня.

– Як відзначатимуть 25-річчя станції ті, хто нині на «Вернадському»?

– Особливо спойлерити не стану, але великий іменинний торт із 25 свічками буде точно!