«У катівнях окупантів на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей залишається 251 громадянин України. Їхнє звільнення є найважливішим завданням усіх залучених компетентних органів до цього процесу», – з такою заявою наприкінці минулого року виступила уповноважена з прав людини України Людмила Денисова. Марина Шифер, представник родичів тих, хто був заарештований, засуджений або зник безвісти на нині непідконтрольних Києву частинах Донбасу, вважає, що таких людей набагато більше, але вони не потрапляють в офіційні списки, тому що достовірної інформації про них немає.
На конференції «Європейські цінності в Росії: правозахисний аспект», що відбулася наприкінці листопада в Берліні, Марина Шифер виступила з детальною доповіддю про те, в яких нелюдських умовах перебувають в'язні тюрем угруповань «ДНР» і «ЛНР», і закликала світову спільноту чинити тиск на Росію з тим, щоб домогтися їхнього звільнення. Її власний батько Володимир Черкас пропав безвісти на Донбасі понад три роки тому. І незважаючи на величезні зусилля з його розшуку, точної інформації про його місцеперебування в неї немає.
– 29 грудня 2020 року виповнився рівно рік з дня останнього великого обміну полоненими між Києвом і угрупованнями, про який говорили дуже багато. Протягом самого 2020-го відбувся лише один обмін – близько 20 осіб були звільнені. За офіційними даними, зараз в катівнях на непідконтрольній владі України території Донецької області перебуває близько 250 осіб. Наскільки ці дані відповідають тим даними, якими ви володієте?
Марина Шифер: Я володію такими ж даними, а саме – 251 особа. Це офіційні українські дані, і це, наголошую, особи, які були офіційно підтверджені, і вони перебувають у списках щодо обміну. Але осіб, яких розшукують, набагато більше. Ми говоримо про тисячі зниклих людей. Відомості про них можуть спливати з часом, і вони теж будуть потрапляти в ці списки. Тому офіційний список – це лише мала частка людей, які потребують допомоги.
– Свого батька ви розшукуєте вже кілька років. Він входить в офіційний список полонених?
– На даний момент він вже є там. Ви згадали, що рік тому був великий обмін, і ті, хто був звільнений, підтвердили, що бачили в тюрмі мого батька – вони впізнали його по фотографіях, підтвердили його ім'я, підтвердили, що він намагався зв'язатися з нами. У мене весь цей час не було з батьком ніякого зв'язку – ні телефонного, ні зустрічей, ні листування. [Угруповання] «ДНР» завжди заявляло про те, що він не числиться у них в принципі, і до сьогоднішнього дня так заявляють. Але українська сторона взяла до уваги свідчення звільнених українців і розглядає мого батька як людину, що перебуває там.
– А в якій конкретно в'язниці він перебуває?
– Точної інформації з цього приводу немає, я знову ж покладаюся на свідчення тих, хто батька бачив. Вони говорили, що над ним не було суду, тобто він перебував у СІЗО, незважаючи на те що пройшло вже понад 3 роки. В останній раз із ним спілкувалися в «Ізоляції» – таємній в'язниці на околиці Донецька. За словами людей, які бачили мого батька, він міг бути переведений в колонію у Макіївці, але, знову ж таки, це непідтверджені дані.
– За яких обставин він потрапив у полон?
Я зараз багато спілкуюся з людьми, в яких родичів провокували приїхати на непідконтрольну територію, щоб потім «віджати» машину, взяти в заручники і вимагати викуп
– Влітку 2017 року помер мій дідусь. Він їздив на поховання на непідконтрольну частину. Батько допомагав бабусі розібратися зі справами і збирався її звідти вивозити. Поки бабуся і дідусь були разом, вони хотіли там залишатися, не хотіли нікуди переїжджати, говорили, що «це наша земля, і ми будемо там».
Але після смерті дідуся тато поїхав спочатку на поховання, а потім домовився з бабусею, що буде її вивозити, забере ще якісь залишки речей. Наприкінці літа він поїхав за бабусею, останній дзвінок був, коли він перетинав межу з непідконтрольною частиною Донбасу. Батько казав, що «все добре, я зараз їду далі, все, як і запланував, – спочатку до бабусі, і будемо потихеньку організовуватися, збиратися, виїжджати». Після цього кілька днів його не було на зв'язку, але ніхто особливо не хвилювався – всі розуміли, що він дуже зайнятий. А потім він просто зник.
Це не поодинокий випадок. Я зараз багато спілкуюся з людьми, в яких родичів провокували приїхати на непідконтрольну територію, щоб потім «віджати» машину, взяти в заручники і вимагати викуп. Але в нашому випадку він просто пропав і все. У нас не було ніяких зачіпок – куди їхати, що робити. Бабуся залишилася на Донбасі, подала заяву в розшук, її прийняли, але при цьому ніяких відповідних документів не надали. Ми навіть адвокатів наймали, але нічого не вийшло – вони як масовка, у правовому полі нічого не можуть вирішити, не можуть організувати доступ до «слідчого», щоб вивчити справу. Ми по крихтах ці три роки збирали інформацію і дійшли висновку, що батька звинуватили в шпигунстві, у співпраці з СБУ.
За словами тих, хто його бачив, він був узятий разом із групою мені абсолютно невідомих осіб. Я навіть не можу уявити, яким чином він поруч із ними опинився. Припускаю, що випадково, тому що у батька ще троє малолітніх дітей, яких він вивіз до Києва, навряд чи б він вплутувався в такі темні історії. Але підтвердженої інформації у мене не має. Тому я можу лише припускати, що він був «засуджений» «ДНР» або все ще чекає суду.
– У своїй доповіді на конференції в Берліні наприкінці листопада ви досить докладно говорили про в'язницю «Ізоляціяю» на околиці Донецька як про найстрашнішу тюрму на цій непідконтрольній території. Як ви збираєте дані про те, що там відбувається?
– Їх нескладно збирати, тому що люди, про яких я зараз говорила, які підтвердили особу мого батька, пройшли через цю в'язницю. Це джерело, напевно, найбільш достовірне. Багато свідчень навів у своїй книзі «В ізоляції» Станіслав Асєєв. У 2017 році його затримали за звинуваченням у шпигунстві і тримали у в'язниці «Ізоляція». Асєєва звільнили в рамках того самого обміну, 29 грудня 2019 року.
– Про які види тортур розповідають колишні в'язні?
Катують електричним струмом, приєднуючи клеми до геніталій, запихають їх у задній прохід
– Тортури «тапіком» – польовим телефоном, коли через облиту водою людину пропускають електричний струм. Клеми приєднують до різних частин тіла, в тому числі до геніталій, запихають їх у задній прохід. Ще є «розтяжка», коли людина стоїть дуже довго біля стіни, йому не дають нічого робити, крім як стояти в цій болісної позі. Там є і жіночі камери, звідки чути нелюдські крики. Свідоцтва про все це цілком достовірні.
– Якісь свідчення про позасудові страти, про загибель в'язнів надають ті, хто там побував?
– Оскільки вбити людину, яку катують, вважається «поразкою», кати намагаються робити все для того, щоб вони все-таки не вмирали. Але люди, звичайно, гинуть.
– Чи є свідоцтва про присутність представників російських спецслужб серед співробітників в'язниць «ДНР» і «ЛНР»?
– Це тема складна, тому що там в основному використовуються позивні. Але ж у в'язниці потрапляють не тільки українці або проукраїнськи налаштовані люди – туди потрапляло дуже багато бойовиків, які були «невгодні» або якось завинили перед сучасною «владою». Ось вони розповідали досить багато про зв'язок саме з Росією.
Люди, які особисто розслідували зникнення своїх родичів, вони натикалися на те, що клубок теж веде все-таки до Росії. Зв'язків із Росією дуже багато. Та й про що ще можна говорити, якщо на цій території рубль як валюта використовується. Там все російське, починаючи від банків. І, напевно, мислення в якійсь мірі теж. Там Росія у всьому, крім офіційного визнання її присутності.
– У своїй доповіді ви подали низку імен тих, хто перебуває зараз у катівнях у Донецькій області. Чому ви заговорили саме про цих людей? Чому ви їх виділили?
– Я є членом групи «Повернення додому». І це цивільні люди, які зараз перебувають у полоні, із чиїми родичами ми є в цьому об'єднанні. Я представляла свою організацію і безпосередньо тих людей, за яких ми безпосередньо боремося, за їхнє звільнення. Але я наголошувала, що таких людей набагато більше
– Чи відомо вам про якісь переговори, про якісь очікувані обміни, чи плануються вони?
– Про плани на найближчий час я не знаю. Зараз наші родичі, по суті, перебувають у заручниках, тому що з боку «ДНР» і «ЛНР» вимагають поєднати суто гуманітарний процес обміну з політичними вимогами. Тобто йдуть на шантаж. Вони зараз хочуть, щоб Україна внесла до Конституції вигідні їм поправки, ще якусь низку умов виконала. Вони змішують свої політичні цілі з гуманітарних процесом обміну, який, відповідно до міжнародного гуманітарного права, не повинен бути прив'язаний до політичних завдань.
– У вас є відчуття, що останнім часом уряд України приділяє менше уваги проблемі обміну?
Фактично всі чиновники, з ким ми намагаємося співпрацювати, з нами досить охоче працюють
– Тут дуже складно судити. Іноді складно розібратися, хто за кого і чому. Але таких людей, як я, які намагаються на світовій сцені заявляти про свої проблеми і готові йти до кінця, в яких не має ні кар'єрних, ні політичних амбіцій, влада зазвичай чує, тому що нам дуже просто говорити правду. І якийсь рух відбувається. Поки є ми, поки є наші родичі, за яких ми боремося, я думаю, що у влади не буде іншого вибору, окрім як відстоювати наші інтереси. Фактично всі чиновники, з ким ми намагаємося співпрацювати, з нами досить охоче працюють.
Так, ми всі знаємо про скандальні історії з «Опозиційною платформою», де лідером є Медведчук, кум Путіна. І те, що зараз існує в Україні якийсь розбрат і перетягування канату, це теж можна констатувати. Адже втручання Росії щодо України почалося набагато раніше від 2014 року. У 2014-му почалася вже відкрита агресія.
– У вас є можливість хоч якось контактувати з представниками «ДНР», «ЛНР», щоб родичі знали, де утримують їхніх близьких?
– У деяких з тих, чиї інтереси я представляю, такі зв'язки є. Найчастіше це родичі вже засуджених, за чиїми справами уже винесено «вироки». Після «вироку» людина переводиться вже на постійне місце ув'язнення, і з нею набагато простіше підтримувати зв'язок. По таких людях, як мій тато, щодо яких не було винесено «вироку», там, в принципі, домогтися нічого не можна.
Наприклад, під час визволення нашого відомого історика Ігоря Козловського боровся навіть президент Чехії, який направив офіційний лист Олександру Захарченку, який тоді був головою «ДНР» (Захарченко був пізніше вбитий в результаті замаху). І він на це нічого не відповів! Якщо президенту такої країни, як Чехія, жодної «офіційної» відповіді не надходить, то про що можна говорити, якщо справа стосується мого тата, який продавав сорочки, – дрібного підприємця, випадкової жертви режиму.
Ми намагалися діяти через ОБСЄ і Міжнародний Червоний Хрест, але вони теж стикаються з відмовами з боку «ДНР» і «ЛНР» («ДНР»/«ЛНР» – угруповання, що діють на окупованій частині Донбасу за підтримки Росії – ред.) дозволити контактувати з ув'язненими.
– Отже, офіційне число тих, хто перебуває в полоні, – 250. Ви говорите про, фактично, тисячі зниклих безвісти. Чи є однією з ваших головних цілей розширення цього списку саме для того, щоб цих людей шукали?
– Особисто моєю головною метою є звільнення мого батька. Але якщо ця моя боротьба якимось чином може допомогти вирішити ситуацію в цілому, знайти і звільнити більше людей, я буду тільки рада.
Півтора мільйона людей втекли з Донбасу. Це була ситуація, коли ти українець, у тебе паспорт, ти у себе вдома, де ти все створив для того, щоб жити спокійно і нормально, а до тебе прийшли і сказали, що, все, Донбас – більше не Україна, і валіть звідси, якщо ви не згодні з цим. Звичайно, у мене болить душа в цілому за всю цю ситуацію і ще більше, тому що там перебуває мій батько. Тому я рятую його і борюся за цінності, які хочу в своєму житті відстоювати. Тому що не можна просто прийти зі зброєю в руках і сказати, що тепер все буде інакше і у вас вибору ніякого немає – або їдьте звідси, або змиріться з тим, що ми прийшли, і ми тепер головні. Такого не повинно бути в XXI столітті, тим більше – в Європі.
Оригінал публікації – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
