Недавно перебираючи одяг у шафі, знайшов свою стару зимову куртку. Велику, теплу, з трьома смужками на рукавах і емблемою adidas на грудях. Я купив її пізньої осені 16 років тому. І згодом поїхав у ній до Києва. Розумію, що навряд чи таке можливо, але готовий присягнутися, що куртка пахнула димом. Я одягнув її і підійшов до дзеркала. Не певний щодо влучності метафори, але від символізму був вражений – куртка на мене була на кілька розмірів завеликою.

26 грудня 2004 року в Україні провели повторний другий тур президентських виборів. Переміг Віктор Ющенко і цю дату можна вважати закінченням Помаранчевої революції. Звісно, досить умовно, оскільки люди на Майдані продовжували стояти ще кілька місяців. Але основні вимоги майданівців виконали, а отже революція перемогла. Принаймні так тоді здавалося.

Перші спогади про ті події починаються, звісно, не з Києва. Адже, як і для кожної революції, тут важлива хронологія. У двадцятих числах листопада 2004-го на наших очах, студентів другого курсу одного з економічних вишів у Тернополі, роздувалася віхола не менша, ніж у столиці.

Як і при кожній порядній завірюсі раптово охопили дрижаки. У всякому разі емоційно це було вкрай бентежно. Вперше відчуття чогось абсолютно масштабного і виняткового з’явилися, коли почали відпускати з пар. Схвально похитуючи головою, викладачі звільняли нас від лекцій відпускаючи на акції противладних протестів. Таке рішення було, зрештою, логічним. Бо навіть якщо б вони й не поділяли бажання студентів брати участь у мітингах і ліпили «енки» за пропуски занять, це все одно нікого б не зупиняло. Помаранчеві язики тоді вже охопили всі тернопільські вулиці.

Якогось вечора ми вийшли з гуртожитку і подалися на центральну площу. По дорозі нас застав перший сніг. Піднімаючись бульваром Тараса Шевченка, у світлі вуличних ліхтарів, рясний і лапатий снігопад перетворював усе навколо на картинку з кадру якогось дивного кіно. Навколо тріпотіли безліч помаранчевих стрічок, шарфів і прапорів, а обличчя видавали незвичне збудження. Таким довгим загальним кадром міг би починати фільм про події наступних місяців Сергій Лозниця. Вигляд освітленого, засніженого, помаранчевого бульвару у той вечір залишився у пам'яті, ніби стопкадр. Як листівка, яка інколи в грудні приходить від самого себе минулого, аби згадати той час.

Для такого врізання у пам’ять того моменту, візуальної краси, безперечно, було б замало. Такий ефект тоді спричинив загальний настрій, який погода хіба підсилила і увиразнила. Той настрій натякав, що на наших очах розпочинається щось історичне. Щось, що не тільки можна помацати, а до чого можна долучитися.

Вже згодом стало ясно, що події тих днів творили справжню переломну точку в сюжеті новітньої української історії. Настільки неочікувану для всіх, що згодом весь світ спостерігав її з широко розплющеними очима й ротом.

Ті кілька місяців, як і кожна революція, були особливо для нас, 18-річних, періодом спресованих у часі ні на що не подібних вражень. Ми ж бо на той момент нехай і застали ще тривожні 1980-і чи бентежні 1990-і, з путчем, Революцією на граніті чи референдумом, але не були тоді ще ні учасниками, ні бодай свідомими свідками тих подій.

Тому і з’являлася гусяча шкіра на руках не так від грудневого холоду, як від емоцій од баченого. Ми, діти закомплексованого посткомуністичного суспільства, застрягнутого між західними і московськими вищостями, вперше спостерігали дивне і несміливе почуття гідності свого народу. Те, як українці, виявляється, вміють організовуватися, співпереживати й допомагати один одному. Все це зачаровувало і надавало крила краще за будь-який редбул.

Від того, як під час тривалого стояння мітингу перед тернопільською обласною радою люди робили прохід, аби якомога швидше випустити жінку, якій стало погано. Схожий момент через сім років описав в одному зі своїх есеїв Мартін Поллак, коли згадував як на демонстрації у Празі 1989-го натовп пропускав глухого, який просився додому. Де ж ми раніше бачили таку людяність у жорстоких дев’яностих із кримінальним жаргоном і шансоном під час шкільних перерв.

Чи від заможного київського подружжя, яке десь в середині грудня прихистило нас на ніч у своїй квартирі, перед тим добряче нагодувавши. До того ж усіх заможних людей у цій країні ми сприймали або як бандюків, або як високого чину корупціонерів, які не здатні на добропорядні безкорисливі вчинки в принципі.

Або й від адреналіну перед входом у наметове містечко на Хрещатику. Коли хтось розказував, що бачив на сусідніх вулицях десятки чоловіків із кусками арматури в руках, які нібито збираються атакувати майданівців. Проте ніхто не розійшовся. Хіба щоб знайти собі добрячу ломаку.

Якщо тоді у центрі Києва можна було вперше побачити обличчя свого народу, то у тих щоденних протестних подіях по всій країні, можна було роздивитися свій люд у повен ріст. Усі його найгарніші риси. Хоч, звісно, і найгірші також.

То була переломна точка, яка водночас мала стати і відправною. У всякому разі, усі ті емоційні дрижаки, хвилювання, відчуття і спостереження до того підводили. Відправної точки до чогось нового, кращого і якіснішого. Бо якби ті події тоді і завершилися не виконанням вимог Майдану, то українці, і узагальнення тут доречне, все одно не залишилися б такими, якими були до того.

Помаранчева революція сьогодні надійно схована у тіні Революції гідності. Як Перша світова війна, що попри значимість і масштабність змін, які спричинила, заступлена Другою світовою. Зрозуміло чому – попри те, що 2014-й попросту ближче, події шість років тому стали і трагедією, яка ще довго болітиме. Однак Революція гідності постала на фундаменті своєї попередниці.

І хоч ще й до сьогодні ще інколи можна почути нарікання – Помаранчева революція була даремною, нічого не дала, ні до чого не призвела. Це питання, мабуть, знайомі кожній революції. Та відповідь очевидна навіть попри всю наївність і безвідповідальність того часу, які так помітні особливо з перспективи сьогоднішнього дня.

Не зважаючи на, певно, згодом найвлучніше формулювання Оксани Забужко, що «вибороти собі, всім миром, «доброго голову колгоспу» замість «злого» й розійтися з почуттям виконаного обов'язку – це ще не «демократична революція».

І попри те, що для справді демократичної революції тоді, схоже, не вистачило ні інтелектуальної потуги, ні історичної пам’яті, ні досвідів тримати рукави засуканими.

Як метафора тієї загальної наївності – вже в січні 2004-го, гадаю, що не я один, писав листа до рідних за кордоном, в якому піднесено виводив, що от нарешті все в нас буде добре. Повторював і щиро вірив у те жахливе «все буде добре», не дорісши ще до розуміння, що добре ніколи не буває саме по собі, без конкретних і постійних зусиль.

Проте жоден із тих днів в кінці 2004-го не був даремним. Як не можуть бути марними усі ті переживання і досвіди, які отримали тоді вісімнадцятирічні.

Володимир Молодій – журналіст проєкту «Локальна історія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода