Рік, що минає, був складним для книговидавців, позаяк більшість книжкових заходів через карантинні обмеження не відбулися. Відтак багато хто не зміг ознайомитися з новинками історичної літератури. Зрештою, в січні на українців чекає новий локдаун. Тож, часу для вдумливого і неспішного читання не бракуватиме.
Про видані й перевидані в 2020 році історичні книжки Радіо Свобода спілкувалося з істориком та журналістом Петром Біляном, який робить книжкові огляди на ютуб-каналі «Петро Чтиво».
Вахтанг Кіпіані «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР»
Мабуть, найбільш резонансною історичною книжкою 2020 року стала «Справа Василя Стуса». Ця книжка присвячена судовому процесу над поетом і дисидентом Василем Стусом, зокрема, розглядається роль адвоката Віктора Медведчука. Також ідеться про останні роки життя і обставини смерті Василя Стуса в ув’язненні. Більшість книжки складають документи.
Треба сказати що Віктор Медведчук, який тоді був адвокатом Василя Стуса, а нині є впливовим політиком, доклався до того, що довкола книжки виник великий резонанс. І те, що він вимагає видалити з книжки певні рядки, присвячені йому – для книжки стало великою рекламою. Допоки справа чекає на апеляцію, книжка вийшла в новій редакції.
– Тут вийшло майже так, як у Гете в «Фаусті» – Віктор Медведчук став частиною тієї сили, «що вічно робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Він не хотів, щоб дуже звернули увагу на цю книгу, а на неї якраз звернули завдяки його позову.
Дмитро Стус «Василь Стус: життя як творчість»
Син Василя Стуса написав ґрунтовну монографію, залучивши широке коло спогадів та інших джерел. Книжка дає уявлення про формування уявлень та внутрішній світ поета, який прагнув українську поезію орієнтувати на найкращі світові зразки.
Василь Стус був такою людиною, яка завжди йшла до свого, можна сказати, що він сам шукав зачіпки до радянської влади
– Василь Стус сам був творцем своєї біографії. І не кожна людина, яка живе на цьому світі, має право на біографію. А Василь Стус своїми руками, своїми прагненнями, своїми ідеалами сам зробив своє життя. Він був досить тверда і непроста людина. Вже після смерті Сталіна радянський режим не був аж такий людоїдський, як до того. І дуже багато людей могли десь щось не сказати і таким чином уникнути переслідувань. А Василь Стус був такою людиною, яка завжди йшла до свого, можна сказати, що він сам шукав зачіпки до радянської влади.
Юрій Шаповал «Партійний «націоналіст». Парадокси Петра Шелеста»
Постать очільника КПУ в 1963-1972 роках є важливою для розуміння української історії другої половини ХХ століття. Парадоксальність Петра Шелеста – в поєднанні фанатичних комуністичних переконань із любов’ю до української культури та історії. Водночас, саме при ньому ньому починалося «закручування гайок» після 1965 року, перші посадки дисидентів.
– В контексті декомунізації дуже бракує таких ґрунтовних біографій на основі документів: яким чином людина робила кар’єру, як вона йшла до влади, що робила при владі. Радянські керівники заслуговують на увагу, незважаючи на те, що ми можемо до них погано ставитися, і зараз критично оцінювати той досвід. Але цей період дуже важливий для того, як формувалася Україна. Ми живемо частково на руїнах того, а частково і в цілком функціонуючій інфраструктурі, яка була створена в ту епоху.
Українські історики як щось починають писати, то в них часто виходить агіографія – таке собі «житіє святих»
Певний недолік – не лише цієї книжки – українські історики як щось починають писати, то в них часто виходить агіографія – таке собі «житіє святих». Вони так проникаються любов’ю до свого персонажа, що зображають дещо ідеалізовану постать – який він добрий, до сім’ї чуйний і алкоголю не вживав, і навіть міцного слівця не казав. Якось такий вже образ святого виходить.
Ольга Токарчук «Книги Якова або Велика подорож через сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, не рахуючи малих»
Великий історичний роман нобелівської лауреатки минулого року присвячений подіям, що відбувалися на території України в XVIII столітті. В основі – історія юдейської секти Якова Франка, який проголосив себе месією і пропагував своє вчення.
– Для українців ХVІІІ століття – це зруйнування Січі, гайдамаки, запровадження кріпацтва. Ми навколо того крутимося. А тут, виявляється, на території України величезна кількість євреїв живуть активним культурним життям, поляків велика община... Ця книга відкриває цілий світ, зовсім інший. Тут був такий котел, в якому колотилися юдаїзм і католицизм, православ’я і греко-католики. Тут козаки і євреї з якимись своїми соціальними проєктами, і шляхта щось вигадувала. Дуже цікава книга. Фактично, це ворота у зовсім інший світ.
Ольга Токарчук – по бабусі українка. Її родина жила на території України, але, коли був обмін населення після Другої світової війни, їх переселили на територію Польщі. І вона кар’єру вже робила як польська письменниця.
Адам Лещинський «Народна історія Польщі»
У Польщі дуже популярний історичний міф, що вони себе розглядають як шляхетську націю. А Лещинський написав про те, що все-таки 90% поляків до скасування кріпацтва – це селяни. Вони ще у ХХ столітті – це переважно селяни.
Для поляків селяни – це ніби як забутий соціальний прошарок
– Для поляків селяни – це ніби як забутий соціальний прошарок. Насправді, у цьому контексті поляки набагато ближчі до українців, ніж може здатися. У нас міф якраз селянської нації працює. Ми маємо у цьому сенсі ситуацію зворотну до поляків – відмовилися від шляхетських верств.
Для української історіографії характерно те, що розказують про гноблення, але нечасто вдаються в якісь подробиці. Натомість Адам Лещинський повитягував різноманітних подробиць: як було організоване панщинне господарство, яким чином накладали повинності, як карали і як використовувалося фізичне насильство в якості елементу системи управління.
Дмитро Шурхало «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»
Гетьман Павло Скоропадський краще надається для розуміння, якщо порівняти цю постать не з тогочасними українськими політичними діячами, а з його товаришами по службі в імператорській лейб-гвардії: Карлом Густавом Маннергеймом та Петром Врангелем.
– Тут не лише порівняння біографій героїв, а й подається соціальний аспект. Хороша цитата Ісака Мазепи, одного з прем’єрів українських революційних урядів, що серед причин поразки українських визвольних змагань – рівень грамотності українців.
Якщо в підросійській Україні станом на 1917 рік 21% населення грамотний, то було досить складно пояснити українським селянам перспективи національної ідеї чи потребу якихось реформ. Натомість у Фінляндії, як зазначається у книжці, було 80% письменного населення, найвищий показник у Російській імперії. Відтак Маннергейму було простіше апелювати до фінів. Тому перемога більшовизму виглядає доволі логічною, тому що більшовики пропонували дуже прості методи – взяти і все поділити. І це було для простого неписьменного селянина зрозуміло.
Період правління Скоропадського – така собі точка біфуркації: здається, що от можна було щось трошки зробити по-іншому, і все пішло би по кращому якомусь шляху
Про Павла Скоропадського українські історики будуть сперечатися стільки, скільки буде Україна. Адже період правління Скоропадського – така собі точка біфуркації: здається, що от можна було щось трошки зробити по-іншому, і все пішло би по кращому якомусь шляху.
У подіях Української революції 1917–1921 років саме земельне питання відігравало вирішальну роль. Гетьман Скоропадський намагався зробити ідеальну земельну реформу. Натомість обставини вимагали не ідеальних, а швидких рішень. Зволікання із земельною реформою мали фатальні наслідки як для гетьманського режиму, так і для України загалом.
