Президент Туреччини приїхав до Азербайджану на парад з нагоди святкування перемоги у війні у Нагірному Карабасі. Але для нього ця поїздка не обмежується лише відданням пошани військовим. Вона також дає можливість надіслати потужний сигнал про лідерство Туреччини у регіоні далеко за його межі.
Які подальші плани у Росії, Туреччини, Азербайджану та Вірменії? Чи можна тепер вважати Анкару та Москву партнерами чи конкурентами? Радіо Свобода запитало про це експертів.
Понад 3000 військових, 150 одиниць військової техніки, системи протиповітряної оброни, дрони та захоплені у противника трофеї – Азербайджан, судячи з даних міністерства оборони, серйозно підготувався до військового параду, присвяченого перемозі у війні за Нагірний-Карабах.
На подію, що відбудеться 10 грудня, також запрошений один дуже особливий для Баку гість – президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Саме він, за словами турецького проурядового видання Anadolu Agency, перетворить подію на цілий «фестиваль», і йому там раді особливо. Турецькі військові крокуватимуть містом під прапорами обох держав, а Ердоган підпише низку домовленостей з колегою Ільхамом Алієвим, повідомляють ЗМІ.
Парад перемоги: неочевидні цілі
Військовий парад у Баку має на меті більше, ніж просто святкування – він несе послання не лише для внутрішньої аудиторії, але також і на зовнішню, вважають експерти.
З одного боку, це «спроба закріпити в сприйнятті своєї внутрішньої публіки перемогу не лише Азербайджану, але й Туреччини», – пояснює в коментарі Радіо Свобода експерт з міжнародної політики Українського інституту майбутнього Ілія Куса. Туреччина, на його думку, була повноцінним учасником цього конфлікту.
Для зовнішньої аудиторії – це сигнал, який говорить, що Туреччина була і є головним двигуном процесів, які змінюють рівновагу й баланс сил у регіоні. «Туреччина і сама не приховує, що була ініціатором ескалації у Нагірному Карабасі, і саме її підтримка була вирішальною для військово-політичної перемоги Азербайджану», – додає експерт-міжнародник.
Керівник Центру військово-правових досліджень Олександр Мусієнко додає, що парад – надзвичайно важлива подія для Алієва, який хоче увіковічнити себе в історії й показати силу й могутність.
Для Ердогана – це нагода продемонструвати себе як союзника Баку і нагадати: «Туреччина – надзвичайно серйозний гравець у регіоні», – зауважує Мусієнко.
Росія та Туреччина: партнери чи конкуренти?
Мусієнко вважає, що про військовий парад у Баку ще говоритимуть певний час. Можна зробити висновок, що вся ця помпезність, здається, залишає осторонь іншого, не менш важливого гравця у регіоні – Росію.
На відміну від Анкари, вона, хоча й воєнний союзник Єревану, довго не втручалася у конфлікт, заявляючи, що він відбувається не на території Вірменії. Однак зрештою президенти Росії, Азербайджану і прем’єр-міністр Вірменії підписали 9 листопада спільну заяву про повне припинення бойових дій у Нагірному Карабасі, а Росія ввела своїх миротворців.
Одне з питань, які виникають в черговий раз після військового загострення, це те, які відносини переважають між Туреччиною і Росією.
Російсько-турецькі відносини не можна охарактеризувати у контексті дружби чи ворожнечі, вони завжди ходять по лезу бритвиОлександр Мусієнко
«Російсько-турецькі відносини не можна охарактеризувати у контексті дружби чи ворожнечі, тому що вони завжди ходять по лезу бритви..Сьогодні вони союзники і торгують…а з іншого боку – у кожного є свої прагматичні інтереси», – каже Мусієнко, який підсумовує їхні відносини фразою: «від любові до ненависті один крок». В основі – прагматизм і розрахунок.
Ілія Куса вважає Анкару та Москву «обережними партнерами». Каже, союзниками ці дві держави назвати складно, але й ворогами також.
«Вони є конкурентами і є партнерами: у них існують протиріччя в кількох регіональних питаннях, але вони, як показує практика, цілком спроможні обговорювати їх і навіть тактично короткостроково заморожувати, як показала ситуація у Нагірному Карабаху, Сирії, або Лівії», – нагадує Куса.
Вони є конкурентами і є партнерамиІлія Куса
«Здатність Росії та Туреччини створювати «керований хаос» або «керовані конфлікти» свідчить про те, що вони можуть бути партнерами. Але їхня нездатність генерувати довгострокові рішення і довгострокові геополітичні простори свідчить про те, що вони все таки є конкурентами», – підсумовує він.
Плани Росії
Мусієнко зазначає, що для Росії важливо зберігати вплив на південному Кавказі.
Куса ж наголошує, що для Росії на найближчу перспективу головною метою є забезпечити керований транзит влади у Вірменії. Йдеться про прихід до влади «менш токсичних» і більш лояльних до Москви політиків після Нікола Пашиняна.
Це, в свою чергу, закріпить вплив у Єревані, на додаток до того, що вони вже мають військову присутність у Карабасі. Метою є посилення залежності Вірменії від Росії як гаранта безпеки й миру після тристоронніх домовленостей 9 листопада.
Плани Туреччини
Туреччина і Азербайджан також мають чимало завдань – серед них створити відповідну інфраструктуру і логістику на завойованих територіях, щоб вже почати її практично використовувати, зауважує Куса.
Туреччина також хоче поєднати залізниці й дороги, які поєднають каспійський регіон і відповідні енергетичні ресурси, і дозволять їх транспортувати далі в Європу.
«Це посилить транзитно-транспортний потенціал Туреччини як одного з газових хабів по відношенню до тієї ж Європи», – зазначає він.
Плани Азербайджана
Азербайджан, на думку Куси, хоче закріпити свою перемогу у головах людей – показати, як вони відновлюють будинки, інфраструктуру, будують дороги, проводять електрику, як вони вкладають гроші і роблять все, щоб регіон не виглядав як «сіра зона».
Плани Вірменії
Вірменію попереду чекає також чимало справ. Куса передбачає, що спочатку вона має пережити внутрішньополітичні трансформації, стабілізувати свою політичну систему, переглянути помилки, осмислити їх і «спробувати через якийсь час взяти реванш, але вже винесши певні уроки».
«Але, звісно, це буде дуже складний процес. Вірменія в результаті конфлікту у Нагірному Карабасі все таки була послаблена і наразі перебуває у доволі складному геополітичному становищі, враховуючи загальну екосистему, яка створилася не на її корисить у результаті російсько-турецьких домовленостей», – каже Куса.
Військовий експерт Мусієнко додає, що для Вірменії на даному етапі припинення гарячої стадії війни і початок служби російських миротворців вже є непоганим результатом.
Конфлікт у Нагірному Карабасі триває з кінця 80-х років. Тоді влада Нагірно-Карабаської автономної області, населеної переважно вірменами, зажадали передати її зі складу Азербайджанської РСР до Вірменської. Після розпаду Радянського Союзу в регіоні почалися бойові дії. Баку втратив контроль над більшою частиною автономії і кількома сусідніми районами, тамтешнє азербайджанське населення втекло на вільну від окупації частину країни. Незалежність самопроголошеної Нагірно-Карабаської республіки не визнана жодною країною світу.
Різке загострення конфлікту розпочалося наприкінці вересня, коли азербайджанські військові почали наступ із метою повернути території. Війська зайняли кілька районів по периметру і частину власне Нагірного Карабаху.
9 листопада президенти Росії, Азербайджану і прем’єр-міністр Вірменії підписали спільну заяву про повне припинення бойових дій у Нагірному Карабасі. Азербайджанська і вірменська сторони зупинилися на фактично утримуваних позиціях, у регіоні розміщені російські миротворці. Азербайджан повернув усі втрачені на початку 90-х років райони по периметру Нагірного Карабаху. Вірменії гарантується створення транспортного коридору до населеної вірменами частини Нагірного Карабаху, а Азербайджану – до ексклаву Нахічевань, розташованого між Вірменією та Туреччиною.
