Російське видання «Важливі історії» опублікувало розслідування про Кирила Шамалова – бізнесмена, якого називають колишнім зятем президента Володимира Путіна (Шамалов був одружений із Катериною Тихоновою; ЗМІ називали її донькою президента Росії). Як президентський зять, Шамалов став наймолодшим доларовим мільярдером Росії.
Як встановили журналісти, у 2013 році компанія Шамалова придбала 3,8% акцій найбільшої нафтохімічної компанії Росії «Сибур» вартістю 380 мільйонів доларів усього за 100 доларів – у 3,8 мільйона разів дешевше їх ринкової вартості. Про це розслідування та його цілі «Настоящее Время» (телеканал Радіо Свобода, створений за участю «Голосу Америки») поговорило з одним з авторів публікації, редактором «Важливих історій» Романом Аніним.
Про що це розслідування?
[Ця публікація] – про звичаї президента та звичаї російської еліти. Ці звичаї не витримують жодної критики, [ці люди] брешуть, [вони] корумповані, забороняють людям те, чим самі займаються.
Коли президент забороняє елітам володіти іноземними закордонними інвестиціями, його зять купує нерухомість у країні НАТО
Якщо говорити не загальними словами, а фактами, то у той час, коли президент забороняє елітам володіти іноземними закордонними інвестиціями, володіти банківськими рахунками за кордоном, його зять, використовуючи офшорні компанії та рахунки за кордоном, купує нерухомість у країні НАТО, його донька займається облаштуванням дорогого інтер’єру цього будинку. Це явно багато говорить про моральність президента і про те, що у його сім’ї практикується те, що він забороняє на законодавчому рівні в Росії.
Історія про те, як зять президента за 100 доларів купує акції, які коштують 30 мільйонів доларів, знову-таки, багато говорить про звичаї як президента, так і російської еліти. І багато інших фактів із цього розслідування, які можна дуже довго перераховувати.
Кожен цю історію може прочитати по-своєму. Особисто для мене вона більше про звичаї й побут російської еліти на прикладах конкретних угод, на прикладі конкретних фактів їх біографії. Придбання «Сибура» – це найважливіший показник того, як збагачується еліта. У той самий час як народ біднішає та зубожіє, еліта збагачується. Яким чином? Таким чином – купуючи за 100 доларів те, що коштує 380 мільйонів доларів. Це доступ до ресурсів, які недоступні жодному жителю Росії.
Для мене, як автора цієї публікації, це історія про побут та звичаї. Ми бачимо, як до Кирила Шамалова, 27-річного чоловіка, звертаються його партнери й просять скасувати рішення федеральних арбітражних судів. Одного цього факту було б достатньо в будь-якій іншій країні світу для відкриття кримінальної справи та розслідування того, як так сталося. У Росії, звісно, ми нічого подібного не очікуємо. Я і так давно все знаю про російську еліту, чесно кажучи, але у цьому випадку ці всі факти разом – по суті, для мене це додатковий дуже важливий аргумент у суперечках, які іноді ведуться: «А можливо, вони усе-таки нічого? Можливо, ми згущуємо фарби?» Та ні, там все гірше, ніж ми уявляємо.
Про значущість розслідування
зять президента придбав долю в «Сибурі» за 100 доларівСуспільна значущість розслідування], по-перше, полягає у тому факті, що зять президента придбав долю в «Сибурі» за 100 доларів. На мій погляд, це корупційний факт. Я пояснюю такий неймовірний успіх в житті цього молодого бізнесмена його родинними зв’язками. У корупції є широке тлумачення. Це не лише те, що підлягає тлумаченню з точки зору Кримінального кодексу Росії, але й те, що піддається тлумаченню з точки зору якихось прийнятих норм моралі, суспільних звичаїв. Навіть у російському суспільстві той факт, що зять президента може дозволити собі таку угоду, він, на мій погляд, свідчить про корупцію.
Зять президента придбав долю в «Сибурі» за 100 доларів
Друге – це використання сімейного становища для просування власних бізнес-інтересів. Те, що, напевно, можна було б назвати лобіюванням. Але у лобіювання і корупції дуже такі суміжні сфери. Безумовно, коли зять президента використовує своє сімейне становище, щоб передати свої листи кому-небудь, – це теж не дуже добре.
Про труднощі в ході розслідування
Ми вжили усіх заходів для того, щоб зрозуміти, наскільки ынформацыя відповідає дійсності
Ми, як журналісти, коли приступаємо до чергової теми, нічого не приймаємо як абсолютну правду. У цьому випадку ми розуміли, що джерело інформації морально сумнівне, і ми вжили усіх заходів для того, щоб зрозуміти, наскільки вона відповідає дійсності.
Перше, що ми робили, – перевіряли заголовки листів. По заголовках ви можете зрозуміти, з якої адреси електронної пошти надсилався лист, чи була це реальна адреса або це були підставні адреси. Ми переконалися у тому, що це були реальні адреси.
Далі, відповідно, ми зв’язувалися з деякими відправниками й отримувачами листів, питали їх, чи вони надсилали або чи отримували листи від Шамалова. І вони підтверджували. Ми перевіряли день, дату, час і зміст листа, і це підтверджувалося.
Третє, що ми робили, – ми перевіряли усе у відкритих джерелах. Якщо Шамалову надсилають документи на якусь компанію на Кіпрі, якою він володіє, ми йдемо в реєстр Кіпру, замовляємо документ з відкритого джерела і перевіряємо, чи справді він був власником цієї компанії. Переконалися, що був, – чудово. Якщо Шамалову надсилають якісь документи на нерухомість, якою він володіє в Росії, ми йдемо в реєстр нерухомості, отримуємо документи, переконуємося, що це справді його нерухомість. Збіглося – отже чудово.
Ось такі кроки ми пророблювали по кожному документу. Окрім того, ми надсилали запити усім дійовим особам. Ми надіслали понад десять запитів стосовно цієї публікації. Хто захотів – той відповів. Якщо в публікації й в наших питаннях було щось некоректне чи неправильне, у людей була можливість нам про це повідомити. Вони нею не скористалися.
Про цілі публікації
Це наша робота. Багато людей помилково вважає, що коли ми щось публікуємо, в нас є якась мета. Я вам чесно скажу, головна моя мета – це інформувати людей. З однієї сторони, це звучить скромно, але насправді це найважливіша функція журналіста: інформувати людей і писати історію. Ані Володимир Путін не вічний, ані ми не вічні. І через десятиліття люди захочуть знати: а як було насправді в Росії у XXI сторіччі? Було ось так. Якщо вже говорити про ціль, ну, я для себе її так вже не формулював, коли писав цю публікацію. Напевно, головна ціль у цьому – фіксувати історію.
