Для сотень тисяч азербайджанців, які на початку 1990-х років внаслідок тодішньої поразки Азербайджану в війні за Нагірний Карабах, були змушені покинути рідні краї, нині відкрилася можливість повернутися до рідних місць.
БАКУ – На запиленому подвір’ї колишнього санаторію в Азербайджані десятки дітей шкільного віку танцювали і веселились, в той час, як на них дивилися усміхнені матері, тітки та бабусі.
Це було наступного дня після того, як лідери Вірменії та Азербайджану – за російським посередництвом – підписали угоду про перемир’я, призначене для припинення війни за Нагірний Карабах, територію Азербайджану, яку досі контролювали вірмени.
Незважаючи на те, що діти занадто маленькі, щоб пережити вигнання своїх сімей із цієї частини Кавказу, їх охопило хвилювання старших.
Перемир’я вимагає передачі частини території Нагірного Карабаху та решти окупованих районів навколо нього під контроль Баку після бойових дій, що знову розгорілися 27 вересня, і під час яких загинули, як вважають, тисячі людей з обох боків.
На цей день 56-річна Валіда Оруджова чекала половину свого життя.
Вона та її велика родина втекли в 1992 році від насильства у її рідному місті Ходжали, менш ніж за 20 кілометрів на північ від головного міста Нагірного Карабаху – для вірмен відомого як Степанакерт, а для азербайджанців – Ханкенді.
«Я прагну туди повернутися», – каже Оруджова. – Навіть не можу уявити, куди поїду спершу – до Ходжали, до старого будинку мого батька? Або ж до порожнього будинку свекрухи?»
Оруджова розповідає про те, як питиме чисту джерельну воду з одного з двох джерел поблизу, на яких було написано «Хлопчики» та «Дівчатка», коли вона ходила там у дитячий садок.
«Я мрію сходити туди і випити з них джерельної води, – каже вона. – Я б відчула, що народилася заново. Я хотіла би поглянути на своє село з пагорба».
З моменту втечі з Ходжали Оруджова провела значну частину останніх трьох десятиліть, виховуючи свою сім’ю в менш ідилічному оточенні – наприклад, у санаторії «Ґизилґум» у селі поблизу Баку, де її онуки були серед тих, хто танцював на святі.
Тоді санаторій був перетворений на притулок для десятків сімей, переміщених унаслідок війни після розпаду Радянського Союзу.
Оруджова хоче знову навчати ходжалинських учнів. Також вона хоче, щоб онуки відвідували її старий дитячий садок.
Але, як і багато хто з сотень тисяч азербайджанських біженців, яких змусили виїхати з Нагірного Карабаху та прилеглих районів, Оруджова також запитує себе, чи не надто вона постаріла, щоб сміливо повертатися.
«Побачимо», – каже вона.
Не просто припинення вогню
Конфлікт, що почався ще наприкінці 1980-х, досяг піку в 1992–94 роках після розпаду Радянського Союзу і змусив понад мільйон людей з обох боків покинути свої домівки.
Конфлікт був заморожений нестабільною угодою про припинення вогню, яка не змогла задовольнити жодну зі сторін. Згідно з нею, близько восьмої частини території Азербайджану опинилася під контролем вірменських сепаратистів.
Протягом десятиліть було кілька сплесків епізодичного насильства, а наприкінці вересня знову розгорілася повномасштабна війна.
Перемир’я, укладене 9 листопада, стало полегшенням для міжнародної спільноти, яка побоювалося, що бої можуть втягнути у конфронтацію ще і сусідні Росію та Туреччину.
Але перемир’я спричинило заворушення у Вірменії, яка зазнала болю поразки після того, як більші та краще оснащені сили Азербайджану розгромили її війська і війська союзників-сепаратистів у Нагірному Карабасі.
Багато вірмен вважають угоду капітуляцією та національною трагедією – у деяких випадках зрадою – історичних масштабів.
Місцеві вірменські сепаратисти, які окупували й сім районів Азербайджану навколо власне Нагірного Карабаху з початку 1990-х років, розглядали цю територію як «зону безпеки» навколо свого регіону, відокремленого від Вірменії територіально.
Азербайджанські сили відвоювали більшу частину чотирьох окупованих районів приблизно за шість тижнів нещодавніх боїв. Перемир’я, підписане за посередництва Росії, вимагає передачі решти окупованої території протягом декількох днів.
Перемир’я також закликає вірмен покинути ці три район, що залишились: Агдамський; Кашатагський, який азербайджанці називають Лачинським; і Карвачарський, який в Азербайджані відомий як Кельбаджарський.
15 листопада Баку заявив, що продовжив для Вірменії термін виведення її громадян із гірського Кельбаджарського району, хоча відмовився поступатися строками передачі Агдамського і Лачинського.
Більшість переважно вірменського за національністю цивільного місцевого населення в Нагірному Карабасі та навколо нього, де проживало близько 150 000 людей, втекла під час останніх бойових дій.
Минулого тижня багато з тих, хто жив у районах, які будуть передані, складали свої меблі, вікна, унітази та інші речі у вантажівки чи інші транспортні засоби та вивозили у невизначене майбутнє.
Багато вірмен у відчаї підпалювали свої будинки – особливо в Карвачарському / Кельбаджарському районі – перед тим, як вирушити на захід, до Вірменії.
Мріяли вдень і вночі
Але на схід від поля бою, на підконтрольній Азербайджанові території, є майже нестримна радість.
«Ми дуже раді», – сказала Ґюльзар Ґулієва, яка родом з тієї частини Лачинського району, яка буде передана під контроль Баку.
Ґулієва та її сім’я живуть у переобладнаному гуртожитку в Сумгаїті, промисловому місті неподалік столиці Баку, де розміщений пам'ятник Голубу миру.
«Ми чекаємо моменту, коли ми зможемо повернутися до своєї землі, додому, – сказала вона. – Ми можемо хоч на землі спати».
Ще один колишній житель Лачину в Сумгаїті сказав Радіо Свобода: «Щодня ми бачили своє [колишнє] місто у своїх мріях. Ми так жили 27 років».
У Забраті, селі поблизу Баку, десятки сімей біженців родом з Карвачарського / Кельбаджарського району, мешкають у районі, який так і називають «квартал Кельбаджар».
Севіндж Мурсалова заявила, що ні її сім’я, ні їхні сусіди не спали вночі, коли було укладено перемир’я.
«Я не можу це висловити словами, – сказала вона Азербайджанській службі Радіо Свобода. – Ми ніколи не мали таких радісних моментів у своєму житті, і, мабуть, ніколи більше не матимемо такої радості у своєму житті».
П’ятдесятидворічний азербайджанський біженець Латіф Мішалов заявив, що сподівається повернутися до Кельбаджару дорогою, яку, як він пам’ятає, було закрито в 1992 році.
«Ми підемо цим шляхом, – сказав він. – Іншалла, я повернусь у своє село. Я буду там жити, я там проживу найкращі дні свого життя».
Що чекає на тих, хто повернеться?
Мало хто з азербайджанських біженців, які мають намір повернутися, уявляють, що вони там побачать. Багато домів, які вони залишили десятки років тому, зараз є руїнами.
У деяких випадках їх можна побачити з будинків, зведених або заселених вірменами, які переїхали в цей район за заохоченням уряду Вірменії наприкінці 1980-х та на початку 1990-х.
В рідному для Оруджової Ходжали відбулася кривава розправа над 600 азербайджанцями, яку провели вірменські сили в 1992 році.
Оруджова згадує, як говорила своїм дітям, що якщо вона помре, вони колись мають повернутися, щоб знайти їхній будинок біля аеропорту Ходжали – єдиного аеропорту в Нагірному Карабасі.
«Там був пагорб під назвою Хаджатапа – третій будинок був наш, – згадує вона про те, як їм розповідала. – Я не знаю, чи зараз із будинком все гаразд, тому що повідомляють, що більшість будинків на окупованих територіях знищена».
Аміна Хюсейнова – бабуся, яка живе неподалік свого сина та його сімох дітей у поселенні Мюшфігабад, що поруч із Баку.
Вона сказала Радіо Свобода, що вся її сім’я планує повернутися до свого довоєнного будинку в місті, яке азербайджанці називають Ходжавендом, а вірмени – Мартуні.
Деякі сусідні будинки були спалені під час війни в 1990-х роках, але її чоловік довірив ключі від їхнього дому своєму керівникові, місцевому вірменину. Він, у свою чергу, доручив їх знайомому з Єревану, столиці Вірменії.
Хюсейнова каже, що чоловік у Єревані «сказав моєму чоловікові, що якщо ваша сім’я повернеться, я поверну вам будинок». Якщо ні, він збирався сам жити в цьому будинку.
Зараз Хюсейнова каже, що вона не уявляє, чи дім ще стоїть, і якщо так, то хто там живе.
Питання про майбутнє
Навіть азербайджанці, котрі не втікали від війни, визнають, що подолати розкол, який вилився у кілька десятиліть конфлікту, буде непросто.
Дехто ставить під сумнів, чи може територія, прописана в угоді про перемир’я, колись знову бути домом як для вірмен, так і для азербайджанців.
«Я не думаю, що ми зможемо жити разом, як за часів Радянського Союзу, – сказав один бакинець Радіо Свобода. – Але якщо президент каже, що ми повинні це робити, звичайно, ми повинні це зробити».
Міжнародна спільнота і правозахисні організації закликають президента Азербайджану Ільгама Алієва забезпечити безпеку всіх, хто живе в цьому регіоні.
Але зараз, коли хвиля ейфорії охопила багату нафтою країну, де проживає близько 10 мільйонів людей, Алієв, найімовірніше, буде підтримувати азербайджанців, які переселятимуться на ці території.
Більшу частину останнього десятиліття Алієв перекачував доходи від продажу нафти і природного газу на забезпечення азербайджанських військових.
Він також голосно критикував вірменську непоступливість і міжнародну незацікавленість у довготривалому вирішенні проблеми Нагірного Карабаху.
Протягом усього часу Алієв також залучав країну до широкої співпраці з Туреччиною, яка є членом НАТО, і налагоджував контакти з її дедалі більш автократичним президентом Реджепом Тайїпом Ердоганом.
Турецькі безпілотники, військова тактика і дипломатична підтримка виявилися важливими для того, щоб здобути Азербайджанові перевагу в новій фазі війни.
Гамбіт Алієва, мабуть, окупився швидкими військовими перемогами на полі бою, що призвело до того, що заговорили про нову угоду про припинення вогню з перевагами для Баку.
Під час військового наступу Азербайджану Алієв неодноразово наполягав, що його кінцевою метою було повернення всієї окупованої території, включаючи Нагірний Карабах.
На запитання азербайджанської служби Радіо Свобода про те, чи можливе життя пліч-о-пліч із етнічними вірменами, один житель Баку відповів так: «Ми можемо жити разом із ними, але лише за однієї умови – вони повинні повернути всі наші землі».
Написав Енді Гейл за матеріалами Азербайджанської служби Радіо Свобода
