Сильвестров і патріотичне кіно. Навіщо інвестувати в культуру, якщо хочеш комерційного успіху?

30 вересня композитору Валентину Сильвестрову виповнюється 83 роки. Всесвітньовідомого автора родом із Києва можна було б з упевненістю назвати «живим національним скарбом», якби в Україні, так само, як в Японії, існував би цей титул для творців, які зробили особливий внесок у розвиток нематеріальної культури. І він точно більше відповідав би постаті митця, ніж анахронічне радянське звання «народний артист», надане композитору-дисиденту вже під кінець радянської влади, у 1989 році. Тому що якраз широкі маси українського народу небагато знають про автора, який сьогодні представляє у світі українське високе мистецтво. Напередодні дня народження композитора документальний фільм про нього презентували під час міжнародної зустрічі філософів та богословів «Успенські читання», яка з 2001 року щоосені відбувається в Києві, а нині, через коронавірус, проходила в онлайновому форматі.

Стрічка «В. Сильвестров» відомого українського документаліста Сергія Буковського номінована на цьогорічну національну премію кінокритиків «Кіноколо», це – повнометражний, майже 2,5-годинний документальний фільм, що складається з трьох частин, кожна з яких присвячена різним аспектам творчості та життя композитора.

Безкорислива любов

У першій частині – Вірус виразності – глядач стає незримо присутнім на репетиції та звукозаписі творів Сильвестрова – академічної капели «Думка» під керівництвом Євгена Савчука та камерного хору «Київ» під орудою Миколи Гобдича. Протягом понад 40 хвилин автор, що називається, до сьомого поту, вимагає від виконавців та керівників хорів щонайточнішого дотримання партитури – всіх відтінків динаміки і темпу, не йде на жодний компроміс, поки не отримує бездоганного виконання свого творчого задуму.

У другій частині – Зона пам'яті – відбувається діалог двох митців – композитора і кінематографіста. Розмова про мистецтво і життя, про філософію та творчість відбувається на тлі радянських пейзажів київського району Русанівка у найнепривабливішу пору року – ранню весну, коли чорно-білі пейзажі у поєднанні з розваленою інфраструктурою новобудов 1960-х років діють найбільш депресивно.

У цій частині фільму Валентин Сильвестров, сидячи у видавництві «Дух і літера», розповідає про своє воєнне та повоєнне дитинство, про те, як прийшов до авангарду і потрапив через це у немилість провінційного начальства підрадянської України, яке «тиснуло ідеологічно», про те, як музику авангардистів «зарубали» в Києві, але виконавець, який не побоявся взяти «Квінтет» Сильвестрова до Москви, отримав там першу премію.

Але і це не означало успіху, бо до опального митця прислали «двох мистецтвознавців у штатському», які намагалися подіяти на нього через його маму: «Скажіть йому, що так не можна».

Композитор-шістдесятник розповідає про відстоювання своєї свободи за ціну відмови від фінансового успіху, про «безкорисливу любов» до музики, до Києва, і про те, як відмовився пізніше від авангарду заради тихої музики, щоб витягнути людей із сучасного гуркоту і знов змусити їх почути – музику, тексти, одне одного, однак для цієї музики вже було мало освічених і уважних слухачів.

Злою іронією долі було те, що в радянські часи за музику влада переслідувала, але хоча б там були люди, які в ній розумілися, а в пострадянські часи влада стала байдужою до музики і до високої культури взагалі, бо нічого в ній не тямила.

«Ти тоді взяв не той акорд і за тобою – погоня, за тобою стежать, а зараз – бери який хочеш акорд – всім до лампи», – зазначає Сильвестров.

Він каже, що має свій критерій успіху: «Успіх – це те, коли правильно зіграно, а якщо до того ще і «успіх», то на здоров’я». І це зізнання пояснює, чому він так прискіпливо ставиться до виконання своєї музики.

Нарешті, третя частина фільму – Alleluia – репетиція дитячого хору «Щедрик», де юні музиканти співають один з найвідоміших творів композитора у приміщенні лютеранської кірхи Святої Катерини. І тут Сильвестров є такий же непоступливий і вимогливий до виконавців, без поблажок на вік, доки не домагається свого. Dolce legero – ніжно і легко – лунає його музика, яку діти в кінці співають так, ніби не вони є джерелом цих звуків, а музика сама приходить десь із небес через їхні легкі та ніжні дитячі голоси.

Розмова поціновувачів

Поговорити про фільм з його режисером наприкінці минулого тижня зібралися справжні поціновувачі з різних кінців Європи, учасники «Успенських читань» – російська поетеса, літературознавець, перекладач, Ольга Седакова, бенедиктинський монах з Італії Адальберто Майнарді, професор московського Православного Свято-Тихонівського університету Ірина Багратіон-Мухранелі, мистецтвознавець з Німеччини Алла Вайсбанд, а модерував дискусію київський філософ та співзасновник науково-видавничого об’єднання «Дух і Літера», консультант фільму Костянтин Сігов.

«Глибоким і делікатним утаємниченням у світ Сильвестрова, композитора і мислителя» назвала цю картину поетеса Ольга Седакова. Вона віддала належне майстерності Сергія Буковського, який не пішов за второваною схемою біопіку, а створив свою художню мову для того, щоб розповісти про геніального композитора, про умови, в яких він творить свою музику.

«Весь цей пострадянський пейзаж – розруха, як після війни, і не те, що все розвалилося, а воно ніби від самого початку було якось криво і косо побудовано, ці будинки дивовижно некрасиві. Виглядає так, що це була якась біда, при чому цю біду ще навіть не взялися якось долати. Місце дії не може не вражати своїм контрастом із тим, що звучить у музиці та думках Сильвестрова», – говорить російська поетеса, яку єднає з композитором погляд на світ і певна співзвучність – на її вірші Сильвестров створив кілька своїх пісень.

Ольга Седакова звертає увагу на те, як Сильвестров розповідає, що він пише музику так, ніби не вигадує її сам, а намагається почути, тому він так наполягає на тому, що хоче «вичавити з себе композитора», маючи на увазі штучність того, що робить професійний композитор заради комерційного успіху. «Сильвестров ніби пише іншим органом, привносить в різні стилі непрофесійне начало, яке завжди давало життя різним стилям, для того, щоб ця музика долала час», – говорить Седакова.

Чернець Адальберто Майнарді говорить, що музика Сильвестрова змушує сучасну людину, перевантажену галасом і швидкістю руху, уповільнитися, замислитися, згадати про важливіші речі. «У фільмі про Валентина Сильвестрова це з’являється у двох моментах – у пошуку виразності та у збережені зони пам’яті», – сказав італійський монах і письменник. Він згадав про одну з багателей Сильвестрова, «Народження мелодії», чий «звук ніби чекає за межами того, що можна почути». Звідси і ставлення композитора до успіху в музиці – це скромне служіння, яке дозволяє музиці прийти в цей світ з-поза меж того, що може почути звичайна людина.

Алла Вайсбанд, мистецтвознавиця з Німеччини, звернула увагу на те, що для непідготовленого глядача, для людини, яка ще незнайома з музикою Сильвестрова, фільм справляє таке ж враження, як і сама музика – спочатку нерозуміння, подив – про що це?

«Але перелом настає тоді, коли режисер запитує: «Який Ваш улюблений звук?» Валентин Васильович каже: Dolce. І звучить акорд. І в цей момент ми відчуваємо різницю між тим, що було перед тим, і те, якого звуку він домагався. Диригент Микола Гобдич каже, що для того, щоб цей звук був правильний, потрібно співати так, ніби ти хочеш «пройти на пуантах», пройти навшпиньках. І в цей момент зима в кадрі змінюється на літо – режисер дає інший відеоряд до музики, яка змінилася. Відбувається момент преображення», – говорить музикознавиця.

Сильвестров – композитор питомо київський, він глибоко закорінений в українську культуру, говорить російська літературознавиця Ірина Багратіон-Мухранелі. Вона наголошує на тому, що показуючи київські пейзажі, Дніпро, – без якого, як сам Сильвестров казав багато разів, він не може ані жити, ані творити, – режисер і особливо оператор Сергій Михайльчук створюють картини, які допомагають зрозуміти суть музики Сильвестрова.

«Там весь час – зимовий пейзаж і замерзлий Дніпро – це одна з метафор, що для того, щоб зрозуміти музику Валентина Васильовича, нам потрібно пробитися через цей лід, через багато дивацтв у його музиці, спуститися на глибину, відчути весь її масштаб. Ці метафори для мене відображають зміни в музиці композитора, які відбуваються останнім часом, коли від післяшубертівського ліризму він дедалі більше переходить до потужного епічного звучання», – ділиться своїми спостереженнями російська дослідниця.

Київський філософ Костянтин Сігов, який добре знає Сильвестрова, видавав дві книжки маестро «Дочекатися музики» та «Simposion. Зустрічі з Валентином Сильвестровим», та консультував сам фільм, наголошує на тому, що творчий пошук Сильвестрова пов’язаний з новою спроможністю почути. «Коли мова класики стає шумом, тому що вона вже не звертається ні до кого, а потім таким самим шумом стає авангард», то Сильвестров намагається подолати застиглі форми.

«У фільмі ця музика не звучить в Парижі, в Коледжі бернардинів, з яким вона споріднена. Вона лунає там, де відбулися події, про які ані ми, ані Європа ще не взялися серйозно продумати. Я сприймаю цей фільм як притчу про життя, України, але через неї самого життя. Партитуру цієї притчи об’єднують слова і музика Сильвестрова – з сірості світу, що виглядає приреченим на потворність – пролетарські будинки, похмурі залізничні платформи, закинуті станції, подібні до тих, що залишилися у Чорнобилі – з усього цього світу застиглого буденного життя піднімається ясний пронизливий спів голосів, у яких звучить свіжість життя в його новизні, в його безстрашності свободи, їх пронизує енергія Alliluia, яку ніхто не владний зупинити», – процитував Сігов слова французького культуролога Анн-Марі Пельтьє з Парижа. Відома дослідниця-біблеїст, перша жінка, яка отримала премію Рацинґера, вона не змогла долучитися до дискусії, але надіслала текст для обговорення.

Патріотичне кіно

Режисер Сергій Буковський, який був учасником розмови, сказав, що це було найцікавішим обговоренням його фільму за все життя, адже жодні критики на кінофестивалях не входять до таких деталей і глибини аналізу. Він зі свого боку, навів багато цікавих деталей про появу цього фільму та перші реакції на нього в різних спільнотах.

Як сказав Буковський, творча група від самого початку відмовилася від думки, що вони створять «типовий «біопік» для Netflix чи для HBO». «Ми для себе цю думку відразу поховали, бо це є інший жанр, інший вид кінотексту. І, на щастя, в нас така можливість з’явилася», – сказав режисер.

Сторонній людині буде важко у це повірити, але картина з довгими повільними кардами, чию мову зможе прочитати не кожний непідготовлений глядач, народилася як «патріотичне кіно». У 2018 році гроші на «патріотичні фільми» давав уряд Володимира Гройсмана та Міністерство культури. Тоді було багато суперечок з приводу того, що таке «патріотичне кіно», і багато людей сприймали його як «державну пропаганду». Про своє скептичне ставлення згадав під час обговорення і сам режисер, але, даючи гроші, уряд, на відміну від «радянських товаришів», не диктував ані своєї естетики, ані ідеології. І тому, на думку критиків, режисеру якраз і вдалося створити «ідеальне кіно» про українського митця, людину високої української і одночасно світової культури.

Як каже Буковський, ідея була зробити декілька фільмів – про Ліну Костенко, про Івана Дзюбу, але почати вирішили з Валентина Сильвестрова. Говорячи про свій фільм, Сергій Буковський розповів про те, що українські кінематографісти, які намагаються творити на тему постатей національної культури, є у набагато складнішій ситуації, ніж колеги з сусідніх країн – їм катастрофічно не вистачає архівних матеріалів.

Через радянські репресії українська культура не була відображена на кіноплівках – на відміну від Чехії, чи Польщі, де кіноматеріали про їхніх діячів мистецтва існують у державних, галузевих, приватних архівах, в Україні цього немає. «У наших архівах 1960–1970-х років нічого немає: ані Сильвестрова, ані Ліни Костенко, ані Стуса, нікого. Там немає тих людей, які визначали суспільну думку України того часу», – говорить режисер. Тому те, що він зняв зараз, відіграватиме свою патріотичну роль уже хоча б тим, що якраз і буде зберігати пам’ять про композитора для майбутніх поколінь.

Фільм Буковського зроблений і технічно на високому рівні. Так само, як у фільмі Сильвестров домагається ідеального звучання від музикантів, так і режисер був безкомпромісним щодо якості звуку. За словами Буковського, робота над зведенням звуку тривала близько трьох місяців, що перевершувало всі норми для документального фільму, але, на щастя, навіть сам Сильвестров був задоволений звучанням його музики у фільмі.

Щодо української теми, то композитор, який говорить то українською, то російською мовою у фільмі і в житті, показаний таким, що пов’язаний з Україною цілим своїм життям і творчістю. Але показано це ненав’язливо, природно до того, що робить Сильвестров, починаючи з того, як сам він у перших кадрах фільму співає гімн України, коли він напівспіває-напівшепоче, виконуючи свою власну музику.

Сильвестров багато розмірковув над музикою Вербицького і дійшов висновку, що музика отця Михайла є в основі своїй духовним твором, молитвою. Тому переосмислення гімну Сильвестровим також звучить як особисте свідчення і глибоко інтимна молитва.

Далі у фільмі Сильвестров багато разів у розмові та у музиці звертається до Тараса Шевченка. Поета він вважає не так літератором, як співцем псалмів, і в цьому він бачить його справжню геніальність, бо Шевченко не складає вірші за певною схемою, а пише те, що, можливо, звучить недосконало, але має силу промовляти до Бога і до свого народу через багато поколінь.

Як не прикро, але Сергій Буковський не чекає, що його фільм буде прийнятий і прочитаний в Україні. У розмові він згадує один епізод, коли він представляв свою стрічку в бізнес-школі Києво-Могилянської академії, де заможні та успішні люди, подивившись кіно, сказали, що такий образ України неможливо монетизувати, що все занадто депресивно, а для комерційного успіху потрібно щось оптимістичніше.

Ця ж розмова у рамках «Успенських читань» якраз і показала напрямок, яким треба рухатися – прийняти себе і усвідомити власний досвід, переосмислити його і подолати, побачити в мистецтві своєї власної країни те, що дасть сил та почуття гідності, без яких жоден комерційний успіх неможливий.