Колишні політв'язні Кремля ‒ кримчани Олег Сенцов, Олександр Кольченко та Володимир Балух ‒ на волі вже упродовж року. У вересні 2019-го їх передали Києву під час «великого обміну» утримуваними особами. Тоді українська сторона звільнила понад 30 осіб, стільки ж віддала натомість Росія.
Як звільнені провели перший рік на свободі, які цілі ставлять перед собою тепер і що, на думку Балуха, Кольченка та Сенцова, сьогодні об'єднує кримчан із жителями материкової України? Про це читайте в циклі матеріалів Крим.Реалії «Рік на свободі».
Першим публікується розповідь Олега Сенцова ‒ українського режисера з Криму.
Про адаптацію до свободи
Я звикся зі свободою за тиждень-два ‒ приблизно за стільки ж, за скільки і з ув'язненням. Після декількох років у в'язниці забуваєш буденні речі: як користуватися телефоном, розплачуватися грошима, переходити вулицю ‒ просто відвикаєш від усього цього.
На волі все було трохи дивним. Головною проблемою було те, що перший тиждень я не міг заснути. Хоч я й емоційно стримана людина, але подій навалилося занадто багато.
Коли повернувся, мене накрила «хвиля». Буквально з перших днів після звільнення я долучився до «движу». Я знав про його існування, але в ув'язненні до мене долітав лише шум від нього у вигляді листів.
Я лягав і не міг заснути. Пив ліки і почав спати по годині, по дві, по три на день. Нормалізувати сон вдалося приблизно через місяць.
Про роботу на міжнародних майданчиках
Перші пів року було важко, тому що я зрозумів, що потрібно скористатися увагою до мене. Я зосередився на зовнішньополітичній арені. Фактично я пів року займався волонтерством для Міністерства закордонних справ України.
Я спробував посилити інтерес до України, до протистояння з Росією і до наших політв'язнів. У Європі ‒ свої думки і свої інтереси, але я зрозумів, що можу озвучувати ці речі, адже на мене звертали увагу.
Для мене було важливо говорити про Україну за кордоном, тому що я розумів, що не зможу переконати людей з іншими думками всередині країни. Мої доводи залишаться чужими для тих, хто не розуміє, що ми вже шість років воюємо з Росією.
Про головну мету після звільнення
Головна мета ‒ бачити Україну вільною, незалежною та заможною країною. Деокупація Криму для мене є частиною великої мети ‒ розбудови нормальної країни.
Свобода та незалежність України ‒ це повернення контролю над її кордонами. Виходить, що ми не до кінця незалежні, раз частина нашої території окупована. Для мене повноцінно вільною і незалежною Україна стане, коли відбудеться деокупація Криму та окремих районів Донбасу.
Про локальні процеси у Криму
В ув'язненні я читав «Новую газету» ‒ вони писали чесно і про Україну, і про Росію, і про світ. Я їм дуже вдячний, оскільки від них дізнавався про інших політв'язнів і про нашу справу. Візуальну картинку я дивився по телевізору без звуку ‒ правдивою я її не вважав.
Ще одним джерелом інформації були листи. Я завжди питав в українців: як у нас справи, чи є просування, як ситуація, як у плані реформ ‒ стає краще чи гірше. Для мене це було дуже важливо.
Кримом я цікавився і приблизно розумів, що там відбувалося. Все не так погано в економічному плані, як би нам хотілося, але й не так добре, як хотілося б Росії. Там відчувається затхлість, безвихідь, «придавленість плитою», коли ніяк не можна реалізувати себе ні у громадській, ні у соціальній, ні в економічній сферах.
Це відчувають усі кримчани, які налаштовані патріотично, проукраїнськи. Наприклад, кримські татари ‒ вони почуваються у повній окупації. Я прожив у цьому стані два місяці, мені вистачило на все життя вражень.
Мене цікавить головне питання: щоб ми в жодному, за жодних умов не пустили у Крим воду. Це наш єдиний важіль і аргумент. З кожним роком цей важіль буде все потужнішим і важливішим ‒ тому що проблема з водою стоятиме все гостріше й гостріше.
Необхідно продовжувати тиснути. У Канаді ми порушували це питання: я був на засіданні частини кабінету міністрів з Христею Фріланд (віцепрем'єр-міністр Канади ‒ ред.). До мене підійшов посол, були ще інші люди. Ми говорили з приводу того, що IMAX (канадська технологія кінопоказу та облаштування кінотеатрів ‒ ред.) продовжує працювати в Ялті. Питання порушили, щоб це припинити.
Такі точкові удари потрібно завдавати постійно, не дати їй (підконтрольній Кремлю владі Криму ‒ ред.) підняти голову. Що роблять окупанти, мене мало цікавить. Мене цікавить той день, коли всі вони зберуть свої «манатки» і через (Керченський ‒ ред.) міст поїдуть до Росії.
Про те, що об'єднує жителів Криму та материкової України
З патріотично налаштованими українцями та кримськими татарами нас, перш за все, об'єднують спільні цінності. Однак будь-яка людина, якщо це не громадський або політичний активіст, хоче одного ‒ жити спокійно, отримувати зарплату і щоб все було добре.
Ті, хто перекинувся ‒ так зване «болото» ‒ підтримували Росію, тому що їм показали, що там «буде краще життя». Вони не скандували гасла «за Росію», «за Путіна», але й не трималися за Україну. Їм було однаково, де жити.
Життя на півострові (після російської анексії Криму ‒ ред.) не стало кращим. Однак Україні теж поки що складно зацікавити цих людей і показати, що у країні рівень життя вищий. Я вважаю, що переконати людей з «болота» вийде пізніше. Це станеться, коли вони побачать, що Україна ‒ перспективніша держава, аніж Росія, яка все більше перетворюється на в'язницю.
У травні 2014 року режисера Олега Сенцова затримали представники російських спецслужб у Криму. Його звинуватили в організації терактів на півострові, і вже через рік російський суд засудив Сенцова до 20 років колонії суворого режиму. Сам він не визнав свою провину.
Режисер відбував покарання в колонії в Лабитнангі на півночі Росії. Там на знак протесту проти вироку Олег Сенцов голодував 145 днів. На його підтримку в усьому світі проходили акції під девізом #FreeSentsov, а петиція на сайті Білого дому із закликом врятувати режисера зібрала понад сто тисяч підписів.
Після звільнення Сенцову присудили премію Європарламенту «За свободу думки» імені Сахарова.
