Білорусь. Відкриття архівів КГБ – останній цвях у труну диктатури

(Рубрика «Точка зору»)

Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки.

Франклін Делано Рузвельт, 32-й президент США (1933–1945)

Повернення у 1937 рік?

9 серпня, у день основного голосування на виборах президента Білорусі, до Консультаційного центру з пошуку інформації про репресованих при Архіві національної пам’яті України звернулася жінка. Вона шукає свого дідуся, білоруса, який народився у Брестській області, але присвятив життя Україні. В 1936 році його, директора школи, арештували радянські силовики. Арештували без будь-яких підстав і пояснень.

Сьогодні на вулицях Білорусі відбуваються такі ж події – людей по-звірячому б’ють, кидають в автозаки, ув’язнюють у СІЗО, знущаються. Білоруси по декілька днів не знають, де перебувають їхні рідні. У найгірших випадках людей знаходять мертвими – як директора музею у Гродненській області Костянтина Шишмакова.

Чому і через 85 років у цій же державі життя і свобода людини нічого не варті? Чому право людини на власну думку – це явище, яке не вкладається в офіційну систему координат білоруської влади? Свобода людини для них – це проблема, і джерело цієї проблеми треба якнайшвидше усунути. Така влада дозволяє собі покалічити чи навіть вбити людину.

Непокаране зло зростає. Якщо організм людини здоровий, то він прагне вилікуватися від хвороби і видалити чужорідне тіло. Такою бацилою для Білорусі продовжує залишатися спадок комуністичного тоталітарного режиму, характерний для всіх країн колишнього СРСР.

На кожні 23,5 тисячі мешканців Білорусі – один пам’ятник Леніну

Чи може бути демократичною держава в Європі ХХІ століття, в якій назва спецслужби така ж, як репресивної машини колишнього СРСР – КГБ? І тут справа не просто в абревіатурі силового органу. Бо форма частково впливає на зміст. Може саме тому Білорусь до недавнього часу продовжувала жити в атмосфері страху, контролю та мовчання?

До речі, нині КГБ є й у сепаратистській Південній Осетії, територію якої Росія захопила у Грузії. Репресивна машина під назвою МГБ «кошмарить» людей і на територіях псевдореспублік в ОРДЛО. А МГБ – це одна із попередніх назв КГБ.

Але повернемося до Білорусі. Показово і символічно те, на яких вулицях стоять ці «стовпи» режиму. Так, приймальня КГБ Білорусі, майже всі її регіональні управління та установи розташовані на вулицях, назви яких пов’язані з діяльністю комуністичної партії чи її діячів. Фактично лише центральне управління КГБ Білорусі розташоване на проспекті Незалежності. А загалом, за даними сайту «Тексти», в 2015 році найбільша кількість вулиць із радянськими назвами у порівнянні з Україною, Росією, Литвою та Латвією була саме у Білорусі – приблизно 30%.

Водночас на площах населених пунктів Білорусі продовжують стояти близько 400 пам’ятників Леніну. Причому 9 із них «недоторканні», бо мають статус історико-культурної пам’ятки. На кожні 23,5 тисячі мешканців Білорусі припадає один пам’ятник Леніну! Більше пам’ятників комуністичному вождю є лише у путінській Росії.

Чи мають бути при владі ті, хто знищує хрести на місці масових поховань жертв комуністичних репресій? Йдеться про урочище «Куропати» – аналог української Биківні, де покояться десятки тисяч закатованих у 1930-х роках людей. Лукашенко, до речі, заявляв: «Яка різниця, хто там і кого розстрілював?»

У підсумку хрести таки були знищені, а людей, що їх відстоювали, в автозаках відправили у СІЗО. Нині в урочищі «Куропат» працює ресторан та планується зведення торгового центру.

Чи може влада розвивати Білорусь, якщо кольори прапора незалежності цієї держави вона сприймає як ворожі? Натомість єдино «правильним» визначений той прапор та герб, які зазнали косметичного «ремонту» з часів Білоруської РСР.

Відповіді на ці питання шукають зараз сотні тисяч білорусів на вулицях Мінська та інших міст країни.

(Не)відкриті архіви

Архіви Білорусі досі лишаються недоступними для дослідників і людей, які шукають інформацію про своїх репресованих родичів. Про це свідчать такі факти.

Інститут розвитку свободи інформації, неурядова організація з Грузії, вже два роки проводить дослідження відкритості архівів у пострадянських країнах. За підсумками 2018 і 2019 років Білорусь продовжувала впевнено посідати третю з кінця позицію у рейтингу, пропустивши перед собою лише Киргизстан та Узбекистан.

Закручування гайок продовжилося і в цьому році. Наприкінці липня стало відомо, що Національний архів Республіки Білорусь закрив доступ до бази даних «Відомості про необґрунтовано репресованих громадян Білорусі». Це було єдине і найбільш інформативне джерело даних про репресованих в 1920–1950-х роках жителів Білорусі. База давала можливість кожному громадянину Білорусі отримати дані про будь-яку репресовану особу, без необхідності доводити свої родинні стосунки. Доступ до бази тепер мають лише кілька співробітників архіву. А віднедавна всі іноземці змушені звертатися за інформацією з цієї бази лише за допомогою посольства.

Враховуючи те, що потрапити до архіву КГБ майже неможливо навіть дослідникам, не говорячи вже про пересічних громадян, влада позбавляє білорусів унікальної можливості знати правду про своє минуле, долю рідних та історію власної країни.

Доступ до архівів як маркер свободи держави

У країнах, у яких документи колишніх спецслужб передали до спеціалізованих цивільних установ і доступ гарантовано законодавством, спостерігаємо незворотність демократичних змін. Бо архіви усіх репресивних органів відкриті і будь-хто у будь-який час може працювати з оригіналами документів. В таких країнах «все відкрито для всіх» і це не залежить від політичних змін. Такі країни впевнено рухаються до демократії, стали учасниками різноманітних міжнародних співтовариств з безпеки та співробітництва. Приклад цього – Німеччина, Чехія, Польща, Угорщина.

Натомість у Білорусі, Росії, в багатьох країнах Азії документи репресивних органів і надалі зберігаються в архівах сучасних спецслужб. Доступ до них істотно обмежений. Бо максимальна відкритість архівів йде врозріз із офіційною позицією про «таємничість» спецслужб. Влада цих країн для боротьби з незгідними використовує ті самі форми та методи, до яких звикли їхні радянські попередники у кривавому ХХ столітті. Ба, навіть вигадують нові, не менш криваві.

Лукашенко застряг у колгоспній свідомості. Йому важливо зберегти ті міфи про «ідеальний» Радянський Союз, на яких він був вихований сам і на яких хоче виховувати дітей у школах, прибравши незгодних педагогів із освіти.

А якщо з відкриттям архівів білоруси дізнаються правду про репресії, знищення мови та культури, і що нацисти, виявляється, не єдиний тоталітарний режим, який вбивав їхніх дідусів та бабусь, це може стати ще одним приводом сказати: Лукашенко – йди.

Білоруси вже не хочуть жити, як раніше. Саме зараз громадянське суспільство починає усвідомлювати свою ідентичність і вибирати, в якій державі хочуть ростити дітей.

З перемогою демократії зміниться уся Білорусь. Зміниться рух держави до відкритості й доступності.

Сподіваюся, що вже незабаром до переліку тих держав, які відкрили для всіх охочих архіви, отримані в спадок від каральних органів колишнього СРСР, доєднається і Білорусь.

Колектив Архіву національної пам’яті України готовий поділитися досвідом з білорусами щодо відкриття архівів репресивних органів та допомогти у створенні окремого архіву їхньої національної пам’яті.

Право на власну історію без купюр, міфів та насаджених штампів – священне і непорушне!

За вашу і нашу свободу!

Свободу не спинити!

Жыве Беларусь!

Ігор Кулик – директор Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода