«Коли він зміг нам подзвонити, то розповів, що його дуже сильно били, погрожували розправою, якщо не піде на співпрацю і не буде робити те, що скаже ФСБ Росії», – розповідає Ірина Лимешко, дружина затриманого в окупованому Криму і засудженого російським судом у «справі українських диверсантів» Геннадія Лимешка. Вона також зазначає, що без чоловіка їй дуже важко, але пережити непрості часи допомагає їхня з Геннадієм трирічна донька, яка теж чекає тата.​

Історії полонених, заручників на окупованій території та ув'язнених в Росії українських громадян Радіо Свобода публікує у співпраці з Центром громадянських свобод та у рамках кампанії #PrisonersVoice.

Геннадій Лимешко

«Напевно, найяскравішим спогадом є наше знайомство. Ми познайомилися і почали зустрічатися в добровольчому батальйоні, коли вже була війна. Гена дуже довго добивався мене, мабуть, більше ніж рік. Ми почали зустрічатися, у нас народилася донька. Чоловік – моя друга половинка, людина, яку я кохаю і яка для мене є всім у цьому житті», – розповідає Ірина Лимешко, дружина засудженого в окупованому Криму у «справі українських диверсантів» Геннадія Лимешка.

Геннадій Лимешко народився 29 грудня 1992 року. Закінчив Харківський національний технічний університет сільського господарства. Із 2015-го по 2017 рік служив спочатку в добровольчому батальйоні, а потім – за контрактом у складі ЗСУ України.

«Гена – дуже цілеспрямована людина, я б навіть сказала, вперта. Якщо він щось задумав, то йтиме до своєї цілі. В 2015 році він хотів воювати, хотів захищати свою країну. Але в нього були протипоказання – астма, тож жоден військкомат його не брав. Тоді він пішов добровольцем, – розповідає Ірина Лимешко. – Він дуже щедра людина: останнє може віддати своєму побратимові. У сильний мороз в окопі міг віддати свої рукавиці комусь із хлопців. Тому що дружба для нього – понад усе, і побратими – понад усе».

12 серпня 2017 року ФСБ Росії повідомила про затримання в окупованому Криму, в місті Судаку, чоловіка, якого вони назвали «агентом СБУ» і звинуватили нібито в підготовці диверсій проти об’єктів інфраструктури і життєзабезпечення півострова. В СБУ це повідомлення про затримання українського «агента» назвали «черговою провокацією» ФСБ Росії.

«Мені подзвонила свекруха й сказала, що Гену затримали в Криму. Для нас це був великий шок, тому що ми не знали, що та як. Потім вже зі ЗМІ почали дізнаватися, які статті йому інкримінують, у чому його звинувачують і що там взагалі сталося. Зв'язку з чоловіком не було жодного, – розповідає Ірина Лимешко. – Потім, коли він зміг нам подзвонити, то розповів, що його дуже сильно били, погрожували розправою, якщо не піде на співпрацю і не буде робити те, що скаже ФСБ Росії. Йому погрожували, пістолет до голови приставляли, струмом били, шапку палили на голові, в карцер його кидали. Це все робилося для залякування, щоб він взяв на себе провину по тих статтях, які йому інкримінували слідчі органи».

Геннадію Лимешку було пред’явлено обвинувачення «в незаконному придбанні, перевезенні та зберіганні вибухових речовин і боєприпасів», окупаційний суд врахував як обтяжуючу обставину мотив «політичної ворожнечі» в зв’язку з анексією Криму, через яку Лимешко нібито погодився на здійснення диверсій.

Українець визнав свою провину й уклав неформальну угоду зі слідством, яку до справи не додали. Обвинувачення запросити для українця вісім з половиною років позбавлення волі. Окупаційний суд засудив його до восьми років, знизивши термін на півроку через малолітню дочку. Сім’я Геннадія Лимешко вважає, що він дав свідчення про нібито підготовку диверсій в Криму під тиском і тортурами ФСБ. А його адвокат назвав вирок «таким, що не відповідає тяжкості злочину».

Зараз Геннадій Лимешко відбуває покарання у виправній колонії №6 на хуторі Дидимкіно, що в Ставропольському краю.

«Зараз він говорить, що все більш-менш добре. До нього ставляться нормально. Розголос ЗМІ, наша омбудсмен допомогли – тиск припинився. Зараз його не чіпають і ситуація нормальна, – розповідає дружина засудженого українця. – Щодо харчування чи побутових умов – там з цим жахливо. Також у чоловіка вже півтора року є хронічні проблеми із шкірою: в нього з’явилися висипання, рани. Також є проблеми із суглобами та зубами. Медслужба не дуже надає допомогу. Передавати ліки – заборонено».

Ірина розповідає, що без чоловіка їй дуже важко, але пережити непрості часи допомагає їхня з Геннадієм трирічна донька, яка теж дуже чекає тата.

«Перший час не знали, що робити, куди йти та до кого звертатись. І взагалі, як далі жити. Але в нас є донька, яка є сенсом нашого життя. Заради неї хочеться продовжувати жити, – говорить Ірина. – Держава нам дещо допомогла фінансово. Я зараз проживаю зі своєю мамою, вона допомагає мені з донькою. Батьки чоловіка також допомагають по можливості».

«Така ситуація може статися будь з ким. Затримуючи звичайних людей, Росія показує, що Україна – агресор, що українці їдуть в Росію здійснювати диверсії. Рідний брат, донька, син чи чоловік – будь-хто може опинитися в такій ситуації. Їх можуть принижувати, бити, катувати і робити все, щоб людина зізналась в тому, чого не робила. Ми хочемо, щоб був обмін і щоб громадськість та ЗМІ допомогли нам у цьому. Ми хочемо, щоб нам повернули наших чоловіків додому живими і здоровими», – підсумовує Ірина Лимешко.

Юрій ​Гордійчук ​

«Юрій – моя опора, підтримка. Це добра, чуйна, турботлива людина. Завжди прийде на допомогу, підтримає, – розповідає Юлія Гордійчук, сестра бійця 53-ї окремої мотопіхотної бригади Юрія Гордійчука, що з травня 2019 року перебуває у полоні незаконного збройного угруповання «ДНР». – Він для мене як особистий ангел-охоронець. Як його немає, то наче частинку від мене відірвали. Найважче – коли сниться, що прийшов додому. Дуже його чекаємо».

Юрій Гордійчук народився 25 вересня 1982 року в селі Олександрівка, що в Дніпропетровській області. До війни працював приватним підприємцем – бурив свердловини. Рідні розповідають про нього як про людину чуйну, яка прийде на допомогу іншим у будь-який час. «Він дуже добра людина, в нього багато друзів. Завжди веселий був, як то кажуть, душа компанії», – розповідає Наталія Гордійчук, матір Юрія.

У 2015 році Юрій пішов на військову службу. Служив старшим солдатом 43-го мотопіхотного батальйону 53-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. 22 травня 2019 року біля селища Новотроїцьке машина з вісьмома військовими, серед яких був і Юрій Гордійчук, помилково заїхала на територію, окуповану російськими гібридними силами. Там, на блокпосту противника, українських військових взяли в полон представники незаконних збройних формувань.

«Ми про це дізналися з телебачення, що 22 травня 2019 року група в складі восьми людей переплутала блокпости, повернула не в ту сторону й була взята в полон», – розповідає сестра Юрія Гордійчука.

30 жовтня 2019 року відбувся так званий «суд» над полоненими. Представники незаконних збройних формувань звинуватили Юрія Гордійчука у «тероризмі й заклику до повалення «влади» в «ДНР» й винесли «вирок» українському військовому – 17 років колонії. Зараз Юрій перебуває у Макіївській колонії №32. Українська сторона внесла Юрія в списки на обмін, але угруповання «ДНР» поки його не підтверджує.

«Скарг на здоров’я в нього немає. Він людина здорова, йому тільки 38-й рік пішов. Але в нього був нервовий зрив. Нам про це повідомили через волонтерів. До нього було направлено психолога, – розповідає Наталія Гордійчук, мама українського полоненого. – Важко без нього. Шкода, що він не з сім'єю, не разом зі своїм 11-річним сином, якого виховує сам».

Наталія і Юлія Гордійчуки розповідають, що у цей непростий час їм допомагає триматися родина і надія, що Юрій скоро повернеться.

«Може йому хтось передасть, що ми його дуже любимо, що ми його дуже чекаємо додому. Хай він тримається. Не знаю скільки часу це займе, але ми будемо прикладати багато зусиль, щоб його звільнили і він повернувся додому, – говорить Юлія Гордійчук. – Наша сила сьогодні – це боротьба. Боротьба за його звільнення. Боротьба за його повернення додому».

Алім​ Карімов​

«Найяскравіший спогад – знайомство й вінчання. Усе наше спільне життя – у яскравих спогадах. Мій чоловік щодня намагався робити свято. Він дуже добрий, комунікабельний, завжди допоможе. Неконфліктний, ввічливий, все спокійно пояснює без підвищення тону. Він – людина, яка подобається всім, – розповідає волонтерам кампанії #PrisonersVoice Аліє Карімова, дружина активіста громадського об’єднання «Кримська солідарність», політв’язня, фігуранта так званої справи «Хізб ут-Тахрір» Аліма Карімова. – А тепер один з найяскравіших спогадів – як чоловіка забирали, це запам'ятається на все життя».

Алім Карімов народився 8 квітня 1994 року, житель Сімферополя. Активіст «Кримської солідарності», займався передачами політв'язням. Одружений, має дитину.

Був затриманий російськими силовиками 27 березня 2019 року. Йому інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» і «приготування до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою». Аліму Карімову загрожує покарання у вигляді позбавлення волі строком до 20 років. Російський правозахисний центр «Меморіал» визнав його політв’язнем.

«На обшуки нікого не допустили, не було змоги викликати адвоката, тому що в нас забрали телефони. Під час обшуків нам підкинули дві заборонені релігійні книги. Сказали чоловіку підписати протокол, він відмовився це зробити без адвоката. Тоді вони відповіли, що якщо не підпише протокол, то не зможе згодом забрати речі, які вони вилучили під час обшуку. Нам наші речі й досі не повернули, – згадує той день дружина політв’язня. – Було важко дізнатися, що забрали ще й брата чоловіка. В мене був шок. Я думала, як це сприйме свекруха, в якої хворе серце. Та вона перенесла це стійко».

Аліє Карімова розповідає, що після обшуку і затримання Алім не їв три дні. «Лише під час суду з обрання запобіжного заходу йому перепала вода і один бутерброд», – говорить дружина політв’язня.

Аліма спочатку етапували в СІЗО міста Шахти Ростовської області (Росія), згодом – у СІЗО в Ростові-на-Дону. Зараз Карімов перебуває у сімферопольському СІЗО – тривають слідчі дії.

«Фізично на нього не впливають, наскільки я знаю. Психологічного тиску теж ніби немає. Коли хворіє, допомагати починають лише після того, як ми б’ємо на сполох. А так не реагують, – розповідає дружина політв’язня. – Він не скаржиться, але у нього періодично трапляється запалення шлунку».

Аліє розповідає, що без чоловіка їй дуже важко, але великою підтримкою є родина, кримськотатарський народ та усі небайдужі люди. А ще – віра.

«Ми всі тримаємося. Та спочатку в нас був великий шок. Всі Аліма знають з хорошої сторони. Алім для мого батька – як рідний син, вони могли годинами розмовляти, і батько дуже сумує за ним сьогодні. Ввечері після обшуку і затримання Аліма я приїхала в батьківський дім, де мене зустріла вся родина зі сльозами на очах, – згадує Аліє Карімова. – Наша віра не дає опустити руки. І люди, які постійно приходять і допомагають. Це дуже різні й навіть незнайомі люди, всі вони такі добрі й відкриті. За ці півтора роки багато таких людей було. Надія у мене тільки на Всевишнього: як він визначить – так і буде».

Аліє розповідає, що великою підтримкою для неї є також і листи від чоловіка. «У листах він розповідає, що дуже важко переживає розлуку з рідними. Але також завжди нас підтримує, каже, що все добре і скоро все зміниться. Часто запитує про сина: коли чоловіка забрали, дитині було лише три місяці. Чоловік цікавиться, коли син пішов, яке перше слово сказав, на кого більше схожий», – розповідає дружина політв’язня.

«Невинні люди не мають сидіти в тюрмі. Тим паче такі, як наші чоловіки… Це настільки добрі, чуйні люди, які завжди прийдуть на допомогу. Таким людям не місце в тюрмі. Потихеньку кожний лист, кожна петиція – допомагають. Це не відразу стається, але поступово все більше людей звертають на це увагу, стає більше розголосу», – підсумовує Аліє Карімова.

За останніми даними Служби безпеки України, на окупованих російськими гібридними силами територіях Донбасу позбавлено волі 235 людей. Щодо утримуваних безпосередньо на території Росії та в окупованому Криму, то за даними уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, їх від 113 до 115. У списку Кримськотатарського ресурсного центру значаться 86 кримських політв'язнів. Кримська правозахисна група говорить про щонайменше 94-х громадян України​. А член Ради правозахисного центру «Меморіал» Сергій Давідіс повідомив, що у списку їхнього центру перебуває 315 осіб, 59 із яких – кримчани.

МЗС України констатує, що протягом останнього року Україні вдалося провести три успішних етапи звільнення утримуваних осіб і повернути з російських в'язниць понад 130 громадян України. Проте питання звільнення утримуваних Росією за політичними мотивами громадян України і надалі залишається актуальним, передусім у контексті тривалих репресивних практик на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та Севастополя, а також на території самої Росії, йдеться в повідомленні.