Історія нападу в поїзді на Анастасію Лугову відома вже практично чи не кожному українцю. Навіть якщо хтось не бачив фотографій наслідків побиття, які молода жінка сама викладає в соцмережі, то міг чути переказану історію як застереження чи прохання бути обережним. Насправді ж публічність цього негативного досвіду дозволила звернути увагу на велику кількість важливих аспектів.
«Не через жалість (до себе – ред.) я вирішила пустити це в маси! Я переконана, що в нападника я була не першою жертвою. Але через моє немовчання наступних жертв в нього не буде!!!» – так пояснила Анастасія Лугова бажання оприлюднити подробиці жахливої історії, яка сталася з нею.
Вона їхала із дитиною в купе потягу, куди до неї увірвався чоловік, який почав бити її та намагався зґвалтувати. Як їй вдалося вирватися і про затримання нападника, Радіо Свобода повідомляло раніше.
Публічність цієї історії викликала бажання в інших жінок ділитися негативним досвідом, який з ними стався як у потягах, так і в інших місцях.
Ще одним наслідком стали розмови про ефективний захист у таких ситуаціях.
Ну і аспектом, який неможливо не помітити і який викликав бурхливу дискусію у суспільстві, стала позиція «сама винна» щодо жертви.
Далі поговоримо про усі ці наслідки.
Жінки у небезпеці
Після резонансу через напад на Анастасію Лугову, жінки почали оприлюднювати власні історії. Але це ті історії, в яких жертвам «пощастило», як вони кажуть, тобто вдалося вирватися від нападника.
Скільки таких історій із більш трагічним фіналом – залишається лише здогадуватися.
Лана у фейсбуці розповідає про дві історії, які з нею трапилися. В одній з них чоловік почав приставати до дівчини в транспорті, а коли вона дала відсіч, почав бити в обличчя. На прохання до водія викликати поліцію, отримала відповідь «вирішуйте свої проблеми в іншому місті». Ніхто за дівчину не заступився.
Інша історія сталася з нею вдома. Її намагався зґвалтувати майстер, який встановлював натяжну стелю. Дівчині вдалося вирватися і вибігти з квартири у під’їзд. Також вона пише, що звернулася до поліції і це стало травматичним досвідом.
«Заяву в мене приймати ніхто не хотів, бо не було зґвалтування. А після того, як прийняли, стало ще гірше. Це реально 9 кіл пекла – треба розповідати про те, що сталося кілька разів і різним експертам. Тобі ставлять питання з підступом, хочуть упіймати на брехні, кажуть про те, що сама винна і спровокувала…» – пише дівчина.
Тетяна на підтримку Анастасії Лугової розповіла свою історію, в якій вона застосувала зброю. З нею це трапилося у поїзді.
«На верхній полиці в 10 вечора я читала книгу, підсвічуючи своїм телефоном. Чоловік на нижній полиці закричав: «С*ка, лягай спати, досить вже». Я промовчала. Це повторилося. Я відповіла, що в мене немає причин робити те, що він хоче. Чоловік встав і штовхнув мене в ногу. Стало страшно. До слова, я займалася стрільбою і зі мною в такі поїздки їздив револьвер (калібр 4,5 мм). Вбити таким важко, але поранити – цілком. Я включила світильник над головою. Чоловік завів руку, щоб вдарити мене в лице – я вистрілила. Не в нього, в підлогу, але цього було достатньо, щоб почалися крики. В цьому ж купе їхали дві жінки, вони нормально поставилися до агресії чоловіка і ненормально до мого самозахисту. В міліції справу зам’яли», – написала Тетяна.
Олена пише, що в цьому році теж майже не стала жертвою ґвалтівника. Їй вдалося вирватися.
«Мені пощастило більше, ніж сотням інших дівчат – я вчасно взяла себе в руки та згадала стратегію поведінки із психічно нездоровою особистістю і це спрацювало. Мені пощастило, незважаючи на 11 ранку і марні крики до сусідів, які стояли біля «вічок» дверей у під’їзді і ніяк не реагували – пів року потому спокійно повертатись додому і не плакати за закритими дверима квартири, що дійшла здоровою і живою», – пише дівчина, закликаючи розраховувати лише на себе: вивчати прийоми самооборони, в тому числі і психологічного плану.
Що робити, якщо треба захищатися?
По-перше, не треба соромитися кричати і кликати по допомогу. Навіть, якщо оточуючі не поспішають із допомогою, це може відлякати самого нападника.
Щодо таких засобів захисту, як балончики, ножі та пістолети, то тут думки розходяться. В одних випадках газові балончики можуть захистити, але в інших – лише розлютити нападника.
Поліцейський Дмитро Ревун наголошує, що якщо нападник добре підготовлений, то ці всі засоби може ще і використати проти жертви.
«Всі засоби активної оборони (ЗАО) підходять для більш прогнозованих ситуацій, таких як дорожній конфлікт, побутове хуліганство. З практики. Часто стається так, що людина має ЗАО, але не змогла скористатися з психологічних причин, відсутність навиків – невміле використання, ефект виявився недостатнім і нападник впав у ще більшу агресію, нападник заволодів ЗАО і використав проти жертви», – пише Дмитро Ревун.
Він радить намагатися заздалегідь повідомляти свій маршрут близьким, у разі чого намагатися піти від конфлікту, втекти якщо вдасться, вночі у транспорті сідати ближче до водія і дверей, пам’ятати, що світло від екрану мобільного телефону – ідеальний маячок для злочинців.
«Сама винна» – чому люди звинувачують жертву?
Ще одним відголоском історії з Анастасією Луговою стали коментатори, які писали їй, що вона сама винна у тому, що відбулося, мовляв, треба зачиняти купе і взагалі не їздити самій.
Такі дописувачі нарвалися на гнів з боку іншої частини людей, які обурені як самим нападом на пасажирку «Укрзалізниці», так і такими коментарями.
Тенденція перекладати відповідальність на жертву є доволі масовим явищем, у світі її називають «віктімблеймінг», це коли жертву звинувачують в тому, що вона не так себе поводила, не так була вдягнена і не так відреагувала, пояснює Галина Скіпальська, виконавча директорка МБФ «Українська фундація громадського здоров’я».
«Я наведу приклад музею в Бельгії, в якому виставлений одяг зґвалтованих жінок і чоловіків, під цим одягом є цитати, які постраждалі додали до цього одягу. Мене вразило те, що там був одяг поліцейської і цитата її про те, що вона вважала, що пістолет її зможе захистити, тим не менш, цього не сталося. Весь інший одяг вказував на те, що абсолютно неважливо, в чому була одягнена жертва», – пояснює вона.
Дуже важливо, щоб у випадках насильства ці справи були доведені до кінця і нападники були покарані, наголошує Галина Скіпальська.
Інші ж дівчата, які розповіли про свої історії публічно, наголошують ще і на тому, що важливо, аби люди навколо не заплющували очі на таку поведінку, особливо коли хтось у небезпеці.
Питання «харасменту» (домагання) в Україні законодавчо не врегульоване, додає виконавча директорка МБФ «Українська фундація громадського здоров’я». У питаннях сексуального насильства для постраждалого вкрай непростий шлях звернення до правоохоронних органів – треба мати паспорт і йти в поліцію після нападу, отримати папірчик і йти в судмедекспертизу, не приймати душ, після цього знову повернутися в поліцію. Тож законодавчо потрібно спростити цей маршрут постраждалих і включити ще й елемент психологічної допомоги і супроводу, резюмує Галина Скіпальська.
