Усе, що пов’язане з владою в Україні після весни 2019 року, іменується «Володимир Зеленський», стверджує «Український тиждень». І будь-які негаразди всередині держави пересічний громадянин нині схильний розуміти як прорахунок чинного президента й головного бенефіціара.
Домовитись з Путіним, переграти його, припинити війну президенту-аматору не вдалося. Але й визнати власну поразку немає відваги – це лише масштабує проблему, бо заганяє його на мінне поле, зазначає дописувач видання Роман Малко. Тепер Україні вже пропонують ментально готуватися до повноцінної війни з Росією.
Утім, як наголошує далі автор, – ніхто не гарантує, що падіння рейтингу Зеленського автоматично означатиме нарощення м’язів проукраїнської державницької опозиції. Результати соціологічних досліджень вказують на тотальну втому електорату від старих гравців попри всі останні експерименти з новими обличчями. Це вже скидається на азартну гру, готовність іти вабанк, стріляти собі в ногу або вкотре обрати тих, «хто ще не був при владі й не зажерся». «Якщо не «перепрошити» ці налаштування, то в наступному скликанні «Слуга народу» може здаватися зрілою й серйозною політсилою на тлі інших шоубізівських проєктів», – зазначає дописувач.
«Урешті, – пише автор, – якщо уважно придивитися до основної маси тих, хто привів Зе-команду до влади, то виявиться, що ці люди цілком здатні мігрувати в совкове проросійське болото ОПЗЖ, Мураєва чи Шарія й так підсилити позиції кремлівської агентури в Україні».
Тому ключове питання все-таки у здатності проукраїнського табору протистояти цим руйнівним тенденціям. А також у можливості мобілізуватися й запропонувати власний оригінальний рецепт розвитку подій, якщо ситуація вийде з-під контролю. На цьому наголошується в статті «Переродження ілюзій».
Володимир Зеленський вирішив встановити рекорд: за п’ять років президентства він хоче відремонтувати 24 тисячі кілометрів доріг – тобто всі національні й міжнародні. Подібне не вдавалося жодному його попередникові, констатує тижневик «Новое время».
Для досягнення амбітної мети нинішній голова держави має все: бюджет, кадри, готовність «Укравтодору» займатися масштабною реконструкцією. І навіть назва цього проєкту – «Велике будівництво».
«Ні економічна криза, ні падіння бюджетних надходжень не зупинило Зеленського й уряд Дениса Шмигаля у бажанні реалізувати «Велике будівництво», – констатує автор статті Іван Верстюк. Він стверджує, що витрати на дороги – чи не єдина стаття бюджету, яка цьогоріч не тільки не була обрізана, але навіть отримала розширення за рахунок спецфонду боротьби з коронавірусом.
Проєкт уже встановив нацрекорд за розміром витрат на інфраструктуру в грошовому вираженні: 113 мільярдів гривень – на такий обсяг фінансування розраховує «Укравтодор» у 2020 році.
Опитані тижневиком експерти відзначають, що «Великому будівництву» Зеленського не вистачає прозорості. Особливо багато запитань в експертів – до фінансування. Різняться суми, виділені і заплановані на будівництво. А також на обсяг запланованих робіт.
«Обсяг заявлених робіт дуже істотно коливається – від 4 до 6 тисяч кілометрів, і це погано, адже немає точної цифри», – зазначає Володимир Омелян, ексміністр інфраструктури.
Подібні неточності – це негатив, наголошує видання. Особливо з урахуванням того, що «Укравтодор» залучає позикове фінансування для ремонту доріг.
Святослав Абрамов, експерт громадської організації Cost Ukraine, скаржиться, що йому не вистачає відкритих даних про фінансування робіт «Укравтодору», щоб їх проаналізувати.
Якщо «Укравтодор» стверджує, що станом на 24 червня через систему держзакупівель ProZorro компанія вже підписала контракти на 84 мільярди гривень, зокрема контракти попередніх років, то Абрамов каже, що йому вдалося знайти вичерпну інформацію лише щодо 18,4 мільярда гривень.
Докладніше про бенефіціарів-підрядників програми «Великого будівництва» тижневик розповідає в статті «Велика дорожня карта. Хто заробляє на програмі масштабного ремонту автодоріг в Україні».
1 липня 2020 року увійде в історію Росії як День обнулення. З цього моменту країна не тільки політично, а й юридично, на рівні Основного Закону, стає власністю і заручницею однієї людини, наголошує в тижневику «Новое время» російський журналіст Семен Новопрудський.
Він зазначає, що якби Путін просто вніс одну поправку до Конституції щодо обнулення своїх термінів або прямо оформив собі на референдумі статус довічного президента (так робили, зокрема, три президенти пострадянських держав – Іслам Карімов, Сапармурат Ніязов і Нурсултан Назарбаєв) – було б пів біди. Але Путін переписав Конституцію з прямим порушенням чинних у Росії законів.
«Але основна проблема в тому, що у Росії все одно не з’явилося відповіді на головне питання: як буде проходити транзит влади», – зазначає автор.
Росія офіційно стає заручницею фізичного здоров’я і політичної волі однієї людини. Яка тільки й робить, що порушує свої публічні обіцянки, – наголошує журналіст. Він нагадує, що Путін обіцяв не скасовувати вибори губернаторів – і скасовував. Не віднімати Крим в України (останнього разу і поготів 4 березня 2014 року, за лічені дні до анексії) – і відняв. Не підвищувати пенсійний вік – і підвищив. Не змінювати Конституцію за жодних обставин і не переписувати її під конкретну людину – і переписав».
Докладніше про російського президента і методи його правління йдеться в матеріалі «Цар Володимир Нульовий».
Про те, що не так із запропонованим урядом поділом країни на нові райони, який має відбутись напередодні виборів, досліджував дописувач «Українського тижня» Олександр Крамар.
Він зазначає, що нездатність провести комплексну адміністративно-територіальну реформу та сформувати новий поділ на всіх рівнях – від громад до нових регіонів (оскільки для цього потрібне внесення змін до Конституції) – підштовхнула владу до ухвалення напіврішень. Вони лише поглиблять проблеми, породжені попереднім хаотичним утворенням ОТГ, та ускладнять проведення реформи на рівні регіонів у майбутньому, попутно ускладнивши розвиток української провінції як в економічному, так і в національнополітичному вимірі.
Презентуючи новий поділ на райони, прем’єр-міністр Денис Шмигаль наголосив на великих диспропорціях між нинішніми районами, де проживає від 5 тисяч до 180 тисяч осіб. Але новий варіант поділу на 112 районів на підконтрольній території (та ще 17 – на окупованій) аж ніяк не вирішив цієї проблеми: райони стали більшими, однак не менш диспропорційними, стверджує автор.
Навівши ще кілька суперечностей в урядовому проєкті, дописувач наголошує, що потрібен не просто розрив із радянським поділом території України, а й позбавлення від старої моделі формування регіональних еліт на основі тих, які домінують у зрусифікованих містах. Коли еліти районів і менших міст так чи інакше мали орієнтуватися на позицію керівництва відповідних найбільших міст, що, своєю чергою, робило їх ретрансляторами колоніальної моделі підпорядкування та асиміляції українців.
Нова модель об’єднання громад у територіальні одиниці вищого рівня мала б бути принципово іншою та відбуватися на основі об’єднання певної кількості громад із приблизно однаковою сукупною чисельністю населення, схожими умовами економічної діяльності та проблемами життєдіяльності. Про це докладніше йдеться в статті «Зайва ланка».
А в публікації «Міста проти районів» «Український тиждень» розповідає, чому черговий етап децентралізації стали сприймати як загрозу попереднім здобуткам реформи. Дописувачка видання Єлизавета Гончарова переконує, що суспільство не підготували до адміністративних змін. Тому почався потужний спротив – від відкритих заяв громадських об’єднань до мітингів мешканців новостворених ОТГ. Думки щодо впровадження змін докорінно різнилися. Одні вважали, що створення нових районів обмежить самостійність громад і це зведе нанівець процес децентралізації, інші ж нагадували, що такі зміни були закладені ще під час впровадження децентралізації і без них неможливо рухатися далі. Правління Асоціації міст України, наприклад, публічно заявило про свою категоричну незгоду з об’єднанням районів та внесенням до їхнього складу міст обласного значення. В Асоціації вважають, що це рішення загрожує такими наслідками, як недоступність публічних послуг для громадян, двовладдя та безвідповідальність за стан справ на місцях, погіршення фінансового стану міст і громад внаслідок перерозподілу надходжень від ПДФО…
Дописувачка вважає, що у кожному конкретному випадку ситуацію потрібно розглядати та обговорювати відкрито й прозоро: десь ідеться про особисті бажання конкретних впливових осіб, а десь – про здоровий глузд та економічні обґрунтування. «Але вся ситуація навколо перспективного плану та об’єднання районів свідчить, що вкотре комунікативні органи влади не спрацювали на випередження. Незрозумілість змін, варіативність застосування нововведень, відсутність чітких алгоритмів громадських обговорень призвели до гучних протестів різних верств», – наголошує авторка.
