Запоріжжя – Микола Колодяжний, засновник благодійного фонду «Імпульс.ЮА», понад 5 років працює з запорізькою молоддю, організовуючи разом із колегами для неї розвивальні тренінги, подорожі і допомагаючи реалізовувати власні проєкти. Серед випускників програми фонду «Ліга успіху» – пара сотень підлітків як із Запоріжжя, так і з Запорізької області й сусідніх регіонів. Втім, сам Микола Колодяжний признається, що ніколи у своєму житі не планував працювати з молоддю і дітьми. Радіо Свобода розпитало його, що спонукало його зайнятися роботою з молоддю і як знайти з нею спільну мову.
– Як ви почали працювати з молоддю?
– Хоча я офіційно за освітою педагог, викладач історії, але ніколи працювати з дітьми, молоддю як викладач, як наставник не планував, і більша частина мого професійного життя була присвячена медіароботі у журналістиці, у сфері public relations. Але так історично склалось, що у 2016 році мені запропонували координувати в Запоріжжі програму безплатного вивчення англійської мови, яка називається «English Access Microscholarship Program», що реалізується за підтримки посольства США в Україні. І ця подія докорінно змінила моє життя, бо спочатку я сприймав це як підробіток, можна навіть так сказати. Але коли ближче познайомився з дітьми, які прийшли до нас у програму, з їхніми проблемами, то я сам для себе почав шукати відповідь на питання, як допомогти цим дітям стати успішними і реалізованими громадянами України.
Ця програма орієнтована здебільшого на підлітків вразливих категорій – це діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти з малозабезпечених, багатодітних сімей, і багато з них через складні обставини свого життя мали певні комплекси або навіть психологічні травми, наприклад через втрату батьків. Ці психологічні травми неминуче позначалися на їхньому психологічному стані і на їхній здатності навчатися та і взагалі себе проявляти. При цьому це були різні прояви, починаючи від, з одного боку, агресії, за якою приховувалась якась невпевненість у собі або якийсь внутрішній біль, і до замкненості і небажання якось комунікувати з зовнішнім світом.
Ми поступово почали проводити різні активності для наших підопічних із особистісного розвитку, починаючи з ненасильницької комунікації до ораторської майстерності і першої долікарняної допомоги, навичок роботи з комп’ютером. І, таким чином, ми почали створювати для них середовище доброзичливе, комфортне, де вони могли пробувати себе проявляти і де вони могли шукати напрямки, сфери, ті можливості, де, власне, вони могли себе реалізувати.
– Як залучити молодь до громадського життя?
– На мій погляд, у роботі з підлітками, молоддю дуже важливий є такий момент, як знайти ту сферу, ту можливість, де молода людина зможе себе реалізувати і самоствердитися. Бо часто трапляється так, що якщо підліток або вже молода людина не знаходить якісь конструктивні шляхи для того, щоб себе проявити, самоствердитися, вона починає шукати якісь деструктивні шляхи, і ці шляхи часто шкодять і суспільству, і самій молодій людині.
Треба такі можливості шукати. Це, звичайно, дуже не просто, не має універсальних рецептів, бо кожна людина є особливою зі своїм нахилами. Але якщо знайти саме те, що дитині або підлітку є цікавим і що запалить у ньому внутрішній вогник, то тоді можна знайти якраз ту зачіпку, ту мотивацію, яка вже буде включати до якоїсь соціальної активності.
Виховання дітей, підлітків я часто порівнюю з процесом вирощування квітки. Якщо ми хочемо, щоб квітка вросла і розквітла, то ми ж не б’ємо її палкою, не кричимо на неї, так?
Виховання дітей, підлітків я часто порівнюю з процесом вирощування квітки. Якщо ми хочемо, щоб квітка вросла і розквітла, то ми ж не б’ємо її палкою, не кричимо на неї, так? Що треба для цього зробити? Треба знайти ось те сонечко, до якого ця людина буде тягнутися і трохи дати поживного ґрунту і підтримати її. Якщо всі ці речі обрані правильно врешті решт людина сама буде «тягнутися». Звичайно, це може бути не так швидко, якщо б це було під зовнішнім примусом, але коли виникає внутрішній потяг у людини, то тоді він стає більш стійким і більш довготривалим, і тоді людина сама шукає ті можливості, ті сфери, в яких вона могла б себе проявити.
Для того, щоб мотивувати молодь, яка приходить до наших програм себе реалізувати, себе спробувати, ми робимо кілька речей. По-перше, ми створюємо доброзичливу атмосферу для того, щоб людина могла пробувати себе в чомусь новому і не боялась при цьому помилитись, не боялась, що зустріне якийсь осуд чи насмішки з боку довколишніх. Далі ми намагаємося створювати якісь інтерактивні цікаві активності, де учасники програми можуть себе різнобічно проявляти. І потім ми самі їм пропонуємо, спочатку показуючи приклади, а потім обговорюючи з ними, ті напрямки якоїсь соціальної діяльності чи життєвої активності, в якій їм було б цікаво себе реалізувати.
Насправді у кожної молодої людини є те, що їй цікаво: комусь цікавий спорт, комусь – вивчення мов, комусь – малювання, комусь – розвиток власної підприємницької діяльності. Ми пропонуємо у цих сферах свої активності молоді реалізовувати: за нашої підтримки вони розробляють свої ініціативи, роблять свої перші заходи, перші кроки, таким чином, реалізовуючи себе і розвиваючи в собі ті корисні навички активності, які ще називаються «soft skills» і знадобляться їм у поточному житті.
На моє глибоке переконання, те, що називається «soft skills», особистісні навички, є не менш важливими, ніж якісь професійні знання і навички, бо у сучасному світі людина має брати на себе відповідальність, має долати стрес, бути самовмотивованою, самоорганізованою, вміти ставити цілі, працювати в команді і так далі. І ці універсальні навички вони розвивають у наших активностях, і які, я переконаний, їм із часом знадобляться в їхньому майбутньому житті, в якій би вони сфері не працювали.
– Які найбільш яскраві історії змін серед молоді, з якою ви працюєте?
– Один із найбільш таких яскравих кейсів – випускниця кількох наших програм Ксенія Трайно, дівчина-сирота. У неї така типова доля і типово невесела. Батька вона взагалі не знала. Мама, на жаль, трагічно загинула, коли вона була дитиною. Вони лишилась під опікою дідуся і бабусі. Це дуже негативно вплинуло на її впевненість у собі, життєву активність.
У своїй школі вона зазнавала дуже сильного булінгу. Втрата вкрай негативно позначилась на її психологічному стані, і однокласники, які і до того над нею знущалися, почали робити це ще більш жорстоко. І був у неї такий період, що Ксенія мислила про найгірше. Коли вона прийшла до нас у програму вивчення англійської, то вже на випускному я від неї почув: «Перші кілька місяців, коли я прийшла у програму, коли їхала додому, плакала тому, що я вперше потрапила туди, де ніхто мене не намагається принизити, де ніхто наді мною не знущається і де мене приймають доброзичливо такою, якою я є».
Тривалий час вона була у нашій програмі таким «середняком». Була такою непримітною, тихенькою, зірок з неба, як то кажуть, не хапала, але з часом вона почала ставати більш розкутою, впевненою у собі. І врешті-решт після двох років участі в наших програмах вона виступила з ініціативою створення власного мікропроєкту, який назвала «Антибулінг». Це були просвітницькі заходи, які проводи в навчальних закладах, а також були інформаційні кампанії, які проводились під час великих заходів, зокрема під час «Форуму лідерів думок» (всеукраїнський форум блогерів – ред.), що проходив у Запоріжжі минулого року, тощо.
І вона завдяки власним активностям здобула певний досвід проєктного менеджменту, лідерства, і сама вже проводить тренінги для своїх молодших колег із особистісного розвитку, командної роботи тощо. Якщо взяти її сьогодні і три роки тому, то це дві різні людини.
– Як говорити з молоддю про серйозні теми?
– Для того, щоб говорити з дітьми про серйозні теми, треба говорити з ними на рівних, треба, щоб це була не лекція, а діалог. Бо часто сам спостерігав, коли приходять дорослі і починають казати про якісь розумні, правильні і серйозні речі, але говорять це в такому дусі нерівного, коли людина «зійшла» до них і говорить. Це не викликає насправді цікавості з боку дітей. По-перше, їм це не цікаво. По-друге, вони цьому не довіряють, сприймають як зовнішній шум, що не має нічого спільного з їхнім життям і інтересами. Коли ж діалог іде на рівних, то діти сприймають цю інформацію, ці проблеми зовсім по-іншому.
Щоб говорити з дітьми про серйозні теми, треба говорити з ними на рівних, треба, щоб це була не лекція, а діалог
Тому ми багато наших активностей намагаємося проводити за принципом рівний – рівному, коли підлітки чи молоді люди, які вже пройшли певне навчання в наших програмах, починають проводити свої власні активності, говорячи про якісь серйозні теми, але говорячи на рівних. Тоді це сприймається набагато краще молодою аудиторією. Звичайно, при цьому важливо, щоб рівень підготовки такого спікера або тренера був достатньо професійний і серйозний – ми спочатку досить тривалий час готуємо до того, щоб вони могли проводити свої власні активності, щоб це не була профанація, аматорство. І коли це якісно, професійно робить людина, яка одного віку і говорить приблизно однією і тією самою мовою, то молода аудиторія дійсно готова говорити про серйозні проблеми і це для них стає чимось особистісним.
– Ви згадували про інтерактивні активності, які ви використовуєте у роботі з молоддю. Що це?
– Ми намагаємося будувати наші заняття за принципом «learning by doing», тобто вивчитися через те, що робимо, умовно кажучи. Коли даємо якісь теоретичні блоки, тут же намагаємося їх закріплювати через якісь практичні вправи. Ми говоримо, наприклад, про лідерство, розказуємо про принципи лідерства, а після цього даємо практичні завдання, де в певній ігровій ситуації учасниця чи учасник програми має запропонувати свої шляхи вирішення ситуації або організувати якийсь процес. Якщо ми кажемо про проєктний менеджмент, то після того, як розказуємо про його принципи, пропонуємо нашим учасникам розписати свою власну ініціативу за принципами проєктного менеджменту. Це, звичайно, такі ігрові, модельні ситуації, які ми для них придумуємо, для них створюємо, але вони залюбки в такі ситуації включаються.
Є ще один напрямок, який практично повністю побудований на розвитку особистісних знань і навичок. Ми називаємо його «розвивальний туризм». Це поїздки по Україні, в яких учасники наших програм самі виступають у ролі співорганізаторів. Тобто ми вирішуємо, куди ми хочемо поїхати, скажімо, умовно до Ужгорода, і після цього ми з ними сідаємо і розподіляємо функції, хто відповідає за пошук транспортних варіантів, хто за поселення, хто за харчування, хто за культурну програму, хто за фінанси і так далі. Потім періодично проводимо такі наради, де обговорюємо процес підготовки і виконання поставлених завдань.
І таким чином вони беруть на себе відповідальність у цих питаннях і потім, скажу, від такої поїздки отримують у декілька разів більше задоволення, ніж аби ми за них усе зробили, взяли за ручки і повезли. Коли все, умовно кажучи, «на халяву» не з точки зору матеріального, а з точки зору докладання зусиль, то людина це не цінує, не відчуває як власну перемогу. А ось коли вона сама чи спільно з іншими доклала зусиль, щоб знайти, як можна доїхати, де можна поселитися, домовилась про поселення, продумала варіант харчування, що можна відвідати, і потім ось це все здобули і отримали задоволення, тоді це дійсно стає таким здобуттям, таким призом. Це подвійна користь – хороші емоції і розвиток соціальних навичок, які корисні.
– Нещодавно ви проводили курс тренінгів із лідерства серед дівчат. Невже проблема гендерної нерівності актуальна і для молоді?
– Навчальний модуль «лідерство для дівчат», який ми провели минулого тижня, нас самих здивував, наскільки на нього був запит. Ми планували набрати 30 учасниць до модулю, а до нас надійшло майже 150 заявок. І ми в мотиваційних листах-анкетах побачили, наскільки ця тема є дійсно потрібною для дівчат, молодих жінок України, бо дуже багато з них розуміють, що у нашому суспільстві, на жаль, продовжують зберігатися прояви гендерної нерівності, що часто порушуються права жінок, що часто жінки перебувають у нерівних умовах там, де ми до цього звикли і навіть не помічаємо, сприймаємо як звичну річ, хоча це нормальною ситуацією не є. І вони це розуміють і готові цю ситуацію змінювати і шукати для того можливості шляхи, навчатися, шукати однодумців.
Ті дівчата, які вступили до якихось університетів або планують навчатися на технічних спеціальностях, писали про те, що вони стикаються з такими моментами, що викладачі-чоловіки не сприймають їх як серйозних студенток або як майбутніх спеціалісток у якихось технічних сферах. Або доводилось читати і чути від них про стосунки навіть часто у сім’ї, коли батько не сприймає доньку як людину, яка має бути в майбутньому самореалізованою, самодостатньою особистістю. Часто і батьки в цілому – і тато, і мама – бачать єдину життєву перспективу для доньки вдало вийти заміж і бути виключно, як кажуть, «берегинею домашнього вогнища». Або з боку батьків стикаються з непорозумінням під час вибору професії, бо у батьків є стереотипи, що є професіями чоловічими, а що є жіночими.
Думаю, що найперше, що треба в цій ситуації, – це шукати однодумців або якісь спільноти, що можуть щось порадити і підтримати в цій ситуації. Бо коли ти один на один у цій ситуації залишаєшся, то інколи і важко протистояти зовнішньому тискові і важко об’єктивно оцінювати ситуацію, і важко знаходити раціональні шляхи її вирішення. Коли є з ким, коли можна порадитися, просто проговорити цю ситуацію, то тоді можна і підтримку здобути і цю ситуацію більш об’єктивно оцінити. Звичайно, можна порадити просто вірити у власні сили, йти до своєї мети. Це абсолютно вірно і правильно, але в реальному житі без мінімальної підтримки якихось однодумців, спільноти це робити дуже важко.
– Три поради, рекомендації тим, хто працює з молоддю?
– Найперше, в мене навіть не порада, а прохання не тільки до тих, хто працює з молоддю, а до українського суспільства взагалі, – це не бути байдужим до проблем підлітків, дітей, молоді. Тому що, якщо говорити про громадську думку, ми часто сфокусовані на якихось загальносвітових, геополітичних або національних, політичних проблемах і часто не помічаємо те, що відбувається поруч із нами. Наприклад, якщо ми говоримо про ту ж проблему булінгу, яка є дуже поширеною в Україні, дуже болючою і дуже трагічною, нею опікується дуже невелика кількість людей, бо вона не є в тренді і не стосується традиційних політичних тем.
В мене прохання до українського суспільства не бути байдужим до проблем підлітків, дітей, молоді. Ми часто сфокусовані на загальносвітових, геополітичних національних, політичних проблемах і не помічаємо те, що відбувається поруч з нами
По-друге, не розглядати молодь як ресурс. У нас є така пострадянська традиція, що молодь розглядається як комсомол, за принципом «партія скаже «Треба» – комсомол відповість «Є». Молоді люди не є джерелом для досягнення певних завдань. Це перш за все живі люди. В кожної цієї живої людини є якісь проблеми, побажання, своє бачення, тому треба ставитися на рівних до молодих людей і шукати з ними шляхи діалогу, рівної взаємодії.
І третє: якщо хочете, щоб молодь щось робила, що ви вважаєте корисним, то треба шукати шляхи її надихати. Не змушувати, а надихати, знаходити те, що є близьким для молоді, знаходити ті речі, що мотивують її, і через цінності мотивувати молодь, запалювати внутрішнім вогником. І тоді те, що ми хочемо від молоді, як-то щоб вона була соціально активною, відповідальною, патріотичною, буде не просто зовнішньою оболонкою, яку вона приймає, щоб дорослі просто відчепилися, а це буде внутрішнім покликанням самих молодих людей.
