«Особливий спосіб визнання» – у статті під таким заголовком газета «День» коментує відмову журналістам цього видання в акредитації на пресконференцію президента. «Ми це сприйняли абсолютно спокійно, можливо навіть з деяким співчуттям, бо розуміємо що президента намагаються оберігати від тем, де він може почуватися невпевнено. Хоча, насправді, Володимиру Зеленському потрібно на них реагувати, тим більше, якщо він думає над другим терміном», – наголошує видання.
Газетярі висловлюють переконання, що в запропонованій моделі спілкування Володимира Зеленського суспільство навряд чи почуло відповіді на всі свої запитання за результатами його річного президентства. Офісу президента потрібно переглядати свою комунікацію з журналістами (до них також є питання), а головне – свою політику в державі, бо складається враження, що є «система Кучми» і є його політичні онуки. В таких реаліях очікувати позитивних зрушень в країні складно.
«76 років тому почалася примусова депортація корінного народу з кримського півострова», – йдеться в дописі у фейсбуці на сторінці президента Володимира Зеленського 18 травня, коли Україна вшановує пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу. Цього дня 1944 року НКВС Радянського Союзу розпочав депортацію.
У п’яти абзацах звернення глава держави не називає її організаторів. Так само не названо Росію при згадуванні про анексію Криму 2014 року, наголошує дописувач тижневика «Країна» Павло Казарін.
Він пише, що величезні трагедії ХХ століття – урок для сучасного світу. Не можна зробити висновків із нього, якщо пам’ятати лише про жертви. «Маємо не забувати й про тих, хто чинив репресії проти кримських татар, українців. Якщо страждаємо від історичної короткозорості, вибірковості, лаємо когось абстрактного, щоб не посваритися з кимось конкретним, – значить, люди загинули даремно. Їхня трагедія не змогла навчити нащадків називати речі своїми іменами», – наголошує журналіст.
Теперішня влада всіляко уникає згадок про злочинців, пише далі Казарін. Це підтверджує її несуб’єктність. Країна складає іспит на суверенітет на пострадянському просторі, коли вибудовує власне бачення подій Другої світової війни. Через призму не радянської історіографії, а національної пам’яті. Якщо влада не називає речей своїми іменами, то частина суспільства продовжує жити в радянських стереотипах.
Дописувач наголошує, що завдання політика – не уникати конфлікту, а відстоювати позиції держави в ньому. Абстрактний миротворчий підхід у стилі кота Леопольда не працює під час війни. За свою сценічну кар’єру Володимир Зеленський звик подобатися. А політик іноді має людям не подобатися. Особливо, коли це вороги твоєї держави.
«Газета по-українськи» коментує розмову Дмитра Гордона з Ігорем Гіркіним і Наталією Поклонською.
«Інтерв’ю з терористом – це символ провалу політики ідентичності. І «армія, мова, віра», і «какая разница» неефективні», – коментує експерт видання, співзасновник громадянської платформи «Нова країна» Валерій Пекар. Він вважає, що нині є попит на такий продукт серед українського населення. Кількість прихильників «русского мира» не зменшилася за шість років. Значна частина цих людей проголосувала за Володимира Зеленського у сподіванні, що він поверне Україну на російську орбіту. Сьогодні розуміють, що надії марні. На наступних виборах проголосують за проросійські партії, прогнозує експерт.
Він стверджує, що носії чужої ідентичності поділяються на три групи. Є люди, які не поміняють радянський культурний спадок на вишиванки – бо чуже. Але радо змінять бідне життя на заможне. Економічні реформи перетворять Україну на багату країну, а цих людей – на нормальних політичних українців. Радянський телевізор прекрасно замінить європейський холодильник.
Друга група – віддані прихильники Росії та СРСР. Їх не купиш холодильником. Єдиним рішенням буде крихкий компроміс – еміграція, тихе життя в заможній Україні або купа проблем із законом, на вибір.
Найскладніша третя група. Це зазвичай освічені люди бізнесу, творчості, культури. Їм не цікаві російська попса і серіали. Але вони не готові відмовитися від Пастернака і Висоцького. Їм треба дати можливість будувати в Україні російську меншість – так само, як існують вірменська, єврейська. Під час війни це складно, але після – можливо, зазначає експерт.
Кадрова політика генпрокурора Ірини Венедіктової хибна. Вона призначає заступниками осіб, які пов’язані з фінансово-промисловими групами, а радниками – кого Рябошапка звільнив, бо не пройшли тестування, наголошує в «Газеті по-українськи» антикорупційний експерт Олександр Лємєнов.
Він вважає, що реформа відкочується. Венедіктова її переробляє під себе і забаганки політичних патронів. У комісії, яка призначає на адміністративні посади, збільшила кількість представників Офісу генпрокурора. Дає наперед сигнал суддям, що можна компенсувати гроші неправомірно звільненим прокурорам. Є випадки, коли один такий не пропрацював і трьох місяців в Офісі генпрокурора, а отримує компенсацію 650 тисяч гривень. Він за весь попередній рік не отримав такої зарплати, зазначає Лємєнов.
Венедіктова – політик, у неї великі амбіції, але не підкріплені професійністю й досвідом, наголошує експерт. Вона могла би управляти комітетом чи бути у керівництві парламенту. Але в прокуратурі треба хоча б розуміти, про що йдеться. Не плутати обвинувальний акт і вирок.
