80 років тому – у квітні-травні 1940 року – стався один із найбільших воєнних злочинів часів Другої світової війни. За наказом радянського керівництва без суду стратили понад 20 тисяч поляків, здебільшого офіцерів польської армії, яких полонили восени 1939 року. Найвідомішим місцем масових розстрілів став Катинський ліс поблизу Смоленська. Також масові страти відбулися поблизу Калініна (Твері) та в Харкові.
Більше про ті трагічні події Радіо Свобода поговорило з істориком і журналістом Олександром Зінченком, який досліджує цю тему.
– Восени 1939-го ані СРСР не оголошував війни Польщі, ані Польща не оголошувала війни СРСР. То чи польські військові, які фактично потрапили в радянський полон, були формально військовополоненими? Яким був їхній офіційний статус?
Їх полонили під час військових дій, нехай навіть неоголошених
– Дуже складно обговорювати юридичні нюанси, оскільки СРСР не підписав Женевської конвенції. Де-факто, до них ставилися як до військовополонених. Говорити про те, чи були вони військовополоненими чи не були у випадку, коли Радянський Союз не підписав відповідної міжнародної конвенції, дуже складно. Їх полонили під час військових дій, нехай навіть неоголошених.
– Відомо, що з ініціативою розстріляти велику групу польських військовополонених виступив тодішній нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія. Радянське керівництво розглянуло й погодило цю ініціативу. Але, наприклад, генерал Владислав Андерс, який в 1941-му став організатором польської армії на території СРСР, та чимало інших офіцерів пережили весну 1940 року. Хто і за яким принципом визначав долю ув’язнених поляків: кого вбити, а хто хай живе?
– Це найбільша загадка і, мабуть, питання, на яке ми ніколи до кінця не отримаємо відповідь. Коли я досліджував долі тих, хто врятувався, їх нараховують 395 осіб з цих тисяч людей, яких одним розчерком пера Сталін і компанія відправили на смерть. Щодо декого ми можемо сказати, що це відбувалося в інтересах розвідки: вони мали певну важливу для радянського військового командування інформацію. Є долі, коли просто незрозуміло, як так сталося, що людина вижила.
Розстріляли величезну кількість людей, які проявляли лояльність. Не треба шукати логіки у тоталітарних режимах
Та записка Берії розпочиналася фразою приблизно такого змісту, що в таборах знаходиться стільки-то тисяч заклятих ворогів радянської влади й що їх абсолютно немає сенсу перевиховувати. Але в результаті вони залишають життя офіцеру польського війська Людвігу Доманю, чию долю я розслідую в книжці «Година папуги». Це яскравий приклад заклятого ворога радянської влади, але йому залишають життя! Водночас, розстріляли величезну кількість людей, які проявляли максимальний ступінь лояльності до радянської влади.
Це зайвий доказ того, що ніколи не треба шукати логіки у тоталітарних режимах. Тоталітарний режим ірраціональний. Бо що таке раціональне використання. Наприклад, є кілька десятків тисяч людей, яких можна було б використати для потреб соціалістичної економіки. Вони їх тримають пів року, показують їм кіно, розповідають який чудовий Радянський Союз, а потім розстрілюють. Тут неможливо шукати раціональних пояснень.
Але у багатьох випадках по конкретних долях можна здогадатися. Наприклад, щодо того самого Людвіга Доманя. Він опинився під слідством ще в таборі, оскільки він організував так звану культурно-просвітницьку комісію у старобільському таборі, а це була заборонена форма активності в таборах. І його, як контрреволюціонера, відправили до харківського УНКВД, щоби розслідувати цю справу. У результаті він і кілька його подільників врятувалися. Хоча з Людвігом Доманем було ще цікавіше, оскільки ним зацікавилися розвідка. Бо він випадково обмовився під час слідства, що отримував спеціальні поручення від генерального штабу.
– А хто визначав, який людей стратити, а яких лишати? Особисто Берія чи його заступники, чи хтось інший?
– Берія особисто цього не визначав, оскільки там розстріли відбувалися просто за списками. Списки підписувалися, укладалися в самих таборах і до адміністрації таборів відправляли додатково оперативну групу, яка підписувала ці списки. Але щодо деяких осіб втручалися на найвищому рівні. Наприклад, у випадку з професором Станіславом Свяневичем, який потім став останнім свідком Катині в буквальному сенсі слова. Його зняли з цього етапу за пів години до розстрілу. Це відбулося за рішенням Меркулова – заступника Берії. Це екстраординарний випадок.
У переважній більшості цих людей намагалися фільтрувати та з’ясувати, від кого може бути користь для розвідки або інша причина
У переважній більшості цих людей намагалися фільтрувати та з’ясувати, від кого може бути користь для розвідки або інша причина. Наприклад, Юзеф Чапський, один з найвідоміших художників-імпресіоністів Польщі, був врятований саме у такий спосіб, що до нього було зацікавлення світової еліти. Почали розшукувати, куди подівся відомий художник, а він опинився в полоні, бо був ротмістром польської армії. Його врятували за зверненням тодішніх союзників Радянського Союзу – Третього Рейху. Юзеф Чапський походив з відомого аристократичного європейського роду, і звернення союзників СРСР врятували йому у певному сенсі життя.
– Ви згадали, що було б логічно цих людей відправити на соціалістичне будівництво. Після анексії балтійських держав влітку 1940-го чимало естонських, латиських і литовських офіцерів також були ув’язнені…
– Дуже часто саме у тих таборах, де перед тим перебували польські військовополонені.
– Але їх масово не страчували, а відправили в тюрми і табори. Чому з поляками вчинили інакше? Чим вони були небезпечнішими для Сталіна?
Документальних підтверджень, де була б чітко розписана логіка Сталіна чи Берії, чи інших керівників Радянського Союзу, нема
– Документальних підтверджень, де була б чітко розписана логіка Сталіна чи Берії, чи інших керівників Радянського Союзу, нема. Я з цим питанням багато звертався до колег у Варшаві, в Москві. І ніхто не може дати відповіді, яка б на всі 100% усіх задовольняла, у будь-якому разі залишаються сумніви.
У спогадах Зигмунда Берлінга є епізод, коли планували створити польську дивізію, то він почав шукати для неї офіцерів, а Берія і Меркулов йому відповіли, що, на жаль, ми не зможемо надати людей з того чи того табору, оскільки ми зробили з ними велику помилку. Раніше велика кількість людей, коли їх опитували, куди б вони хотіли поїхати з цих таборів, відповіли, що хочуть у Польщу або в нейтральні країни. І Берлінг зробив висновок, що, можливо, їх відпустили і більше це питання не порушував. Але сама фраза, що «ми зробили з ними велику помилку», промовиста…
Протягом 1937–1938 років розстріляли сотні тисяч людей. На тлі цих сотень тисяч жертв Великого терору, з перспективи сталінського керівництва, якісь ще 20 тисяч туди-сюди великої ролі не грали.
– Але все-таки, ваша версія – що врятувало офіцерів балтійських армій на тлі трагічної долі офіцерів польської армії?
– Час. Бо якщо поляків розстрілювали навесні 1940 року, то балтійці опинилися після анексії літа 1940 року. Ситуація вже змінювалася. Ця розмова Берлінга з Берією та Меркуловим відбувалася вже у листопаді 1940 року. І в той момент радянське керівництво вже розуміє, що зіткнення з нацистською Німеччиною уникнути буде неможливо. І вони вже ставилися до всіх цих людей як до потенційного ресурсу, який можна використовувати для боротьби з на той момент ще союзником. Але частина керівництва Радянського Союзу чітко розуміла перспективу цього союзництва. Це врятувало балтійців і частину поляків, яких не розстріляли навесні 1940 року.
– Відтоді, як у 1943 році, під час війни, німці виявили польські поховання в Катині, у СРСР аж до 1990 року стверджували, що це справа рук німців. Один із вагомих аргументів на користь радянської версії полягав у тому, що людей вбили з німецької зброї. Справді, як це пояснити?
– Комісія Бурденка, яка «розслідувала», уникала у своєму звіті згадки про те, що розстріли відбувалися з німецької зброї. Чому? Відповідь дуже проста. Тих «вальтерів» не було на озброєнні в німецькому війську. І всі спеціалісти з озброєння того часу знали, що ця зброя вироблялася на експорт. Тобто німці самі її не використовували, вони її продавали, зокрема, Польщі. Це була трофейна зброя з іншої країни. І використовувати це як доказ, що це німці зробили – навпаки, зіграє у протилежний бік, це доведе, що німці не мали жодного стосунку до цієї зброї. А, наприклад, у Харкові з «вальтерів» не розстрілювали.
Генерала Дмитро Токарєв, який тоді очолював управління НКВД у Калінінський області, засвідчив, що виконавці цього розстрілу розстрілювали з німецьких «вальтерів».
У випадку з Калініним інша ситуація. Там 6,5 тисяч людей поховані неподалік села Мідне. Так от це село жодного дня не було окуповано німцями. Три дні воно знаходилося на лінії вогню, це була межа, до якої німецьке військо дійшло під час Другої світової війни. І протягом трьох днів було вибито. Неможливо, щоб там були поховані жертви нацистських розстрілів, бо німців там не було. Але всі без виключення жертви цього поховання були розстріляні з німецьких «вальтерів».
Є також є свідчення генерала Дмитра Токарєва, який тоді очолював управління НКВД у Калінінський області. Він засвідчив, що виконавці цього розстрілу розстрілювали з німецьких «вальтерів».
– Ваша книжка про страти польських офіцерів називається «Година папуги. Українські сторінки Катині». Даруйте, до чого тут папуги?
– Папугами польські військовополонені називали тих вахтерів таборів, які приходили в останні дні, викрикуючи прізвища військовополонених і забирали їх на ці етапи. Цей образ до нас доносить Юзеф Чапський. Спостерігаючи, як ці «папуги» приходили й викрикували імена, він розумів, що було переплутано все: звання, вік… Виглядало це так, ніби папуга на ярмарку витягає записочки з пророцтвами – безсистемно. Це той момент, коли доля робить свій вибір: кому їхати на смерть, а кого доля врятувала. Тому «Година папуги».
