(Рубрика «Точка зору»)
Сталося так, що за відпущені нам роки незалежності ми достатньо добре визначились із тим, що нас роз’єднує, проте так і не прийшли до згоди щодо речей, які б нас могли об’єднати. Дивно, але нас роз’єднує те, що загалом мало б об’єднувати – наші кордони, наші проблеми, наше майбутнє, ну і наше минуле. З минулим виходить особливо боляче й травматично.
Суспільна пам’ять, звісно, і не має бути місцем для безтурботних родинних прогулянок (тим більше, така пам’ять, як у нас), проте в нашому випадку колективне минуле нагадує не так дбайливо доглянутий газон, як натхненно заміноване поле. До того ж карти цього мінного поля нам до рук не давали – карта ця перебуває в надійних руках у солідних кабінетах, в яких до нас ніколи ні серйозно ні прихильно не ставилися. Але, тим не менше, поради нам дають охоче – як нам рухатися нашими мінними полями, себто, що нам робити з нашим минулим, із нашою пам’яттю. Тією пам’яттю, що замість об’єднувати – робить нас непримиренними ворогами.
Ми, блукаючи власною пам’яттю, й далі користуємося чужими картами
День пам’яті й примирення, можливо, найбільш доречна нагода згадати, що говорячи про пам’ять, кожен із нас має на увазі своє, а говорячи про примирення, ми насамперед маємо на увазі його недоречність. Ні перемога над нацизмом, ні пошанування загиблих не можуть переважити тих відмінностей та протиріч у наших поглядах, які нам видаються важливішими. Щось у нашій пам’яті лишається такого, що потребує не так пошанування, як реваншу, постійного протиставлення себе всьому світу, постійного апелювання до ідеологій із минулого. Зрештою, чому ми дозволяємо нашій історії позбавляти нас майбутнього?
Мені здається, очевидною проблемою є те, що українське суспільство так і не виробило чіткого погляду на власне минуле, на свою історію, що ми, блукаючи власною пам’яттю, й далі користуємося чужими картами. Той факт, що частина громадян України (так-так – велика частина) вперто живуть у російському (чи назовіть його інакше – пострадянському, посттоталітарному, постколоніальному) контексті – є наслідком зокрема й того, що якогось більш-менш притомного українського контексту так і не було вироблено. Це постійне борсання між «ніколи більше» й «можемо повторити» насправді призводить лише до ментальних ускладнень, поєднуючи православну церкву з маршалом Жуковим, а пошанування загиблих із культом вождя народів.
Тема легко надається до маніпуляцій
Тема другової світової, безперечно, легко надається до маніпуляцій, чим багато хто натхненно й займається. Російська позиція, великою мірою, на цьому й базується – на готовності заперечувати все, що не підпадає під їхнє бачення світу й таврувати все, що не збігається з їхніми методичними матеріалами. Ревізіонізмом і виявами нацизму в цьому випадку може вважатися все – від невизнання військового генія товариша Сталіна до визнання Британії чи США сторонами, які теж брали участь у цій війні. Зрозуміло, що в більшості випадків у подібних розмовах не враховуються такі речі, як об’єктивність, факти, документація – пропаганда не зобов’язана керуватися документацією, у неї інші цілі та завдання. Вона має бути передусім переконливою.
Мова загалом – про право українців самим укладати підручники, без озирання на історичні концепції північних сусідів, які, схоже, й далі штурмують свій невидимий ментальний Рейхстаг
Тому маніпуляції на темі перемоги в цій війні (знову ж таки, в якій саме – другій світовій чи великій вітчизняній?) є цілком зрозумілими – нас легко ловити на емоціях, нас легко переконати, що у нас відібрано нашу перемогу, потреба реваншу – солодке почуття. Яке вже тут примирення, яка вже тут пам’ять. Йдеться передусім про майбутні перемоги, запорукою яких, звісно ж, мають бути перемоги минулого. Відповідно той, хто намагається об’єктивно й критично ставитись до минулого, скоріш за все, хоче позбавити нас щасливого переможного майбутнього.
Ну і слід пам’ятати ще одну просту річ – наше розуміння історії так чи інакше має певні межі, воно навряд чи здатне безболісно поєднати в собі концепції, що заперечують одна одну. Мова навіть не про вміщення в шкільних підручниках на одній сторінці Ватутіна й Шухевича. Мова загалом – про право українців самим укладати ці підручники, без озирання на історичні концепції північних сусідів, які, схоже, й далі штурмують свій невидимий ментальний Рейхстаг.
Адже будьмо відвертими – за кожним твердженням росіян про те, що це наша спільна історія, наступною обов’язково буде теза про те, що це саме Сталін створив Україну в її теперішніх кордонах (Ленін, відповідно, подолав нашу безграмотність, а Хрущов подарував нам сп’яну Крим). У всій цій історичній візії України як суб’єкта просто немає – є певний об’єкт для спекуляцій та експериментів, матеріал для ощасливлення та покращення, простір для реалізації своїх амбіцій із побудови суперімперії та завоювання всього світу. Ну, себто це зовсім не про пам’ять. І тим більше не про примирення.
Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
