Доступність посилання

ТОП новини

Главі УГКЦ Святославу Шевчуку 50 років


Глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук
Глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук

Сьогодні (5 травня) виповнюється 50 років предстоятелю Української греко-католицької церкви Святославу Шевчуку. Він став главою УГКЦ у березні 2011 року. У день 50-літнього ювілею Радіо Свобода публікує фрагмент із книжки, яка готується до друку. Її співавторами є Святослав Шевчук і письменниця Оксана Забужко. Назва книги: «Леся Українка «Апокриф» | Блаженніший Святослав Шевчук, Оксана Забужко «Чотири розмови про Лесю Українку».

Сигнальні примірники книжки
Сигнальні примірники книжки

В анотації книги зазначено:

Cкладні й глибоко драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі cтановлять ядро її зрілої творчості, ніколи ще не були предметом професійного богословського аналізу. Московська синодальна цензура забороняла твори письменниці «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм» і водночас ті самі п’єси не допускала на сцену. Тож смисл тієї запеклої «релігійної війни», яку провадять герої Лесі Українки і вона сама з офіційною церквою, залишався для читача закритим. Аж до сьогодні, коли Предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук та письменниця Оксана Забужко зустрілись, щоб обмінятися думками про твори Лесі Українки на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії. Пропоноване видання містить записи чотирьох таких розмов, а також аналізовані тексти Лесі Українки в авторській редакції.

Леся Українка (1871–1913) – українська письменниця перекладач, культурний діяч
Леся Українка (1871–1913) – українська письменниця перекладач, культурний діяч

Фрагмент книги

Святослав Шевчук: Наші вільні творчі шукачі духовного – вони симпатизували протестантському баченню Церкви. Чому? Тому що протестантське бачення Церкви акцентує увагу на особистому: на особистій вірі (sola fides), на особистому розумінні Священного Писання (sola scriptura), і так само акцентує на розумінні особистого спілкування з Богом і особистого натхнення, яке має та чи інша людина. Це нічого нового, бо подібного типу дискусії існували і в ранній Церкві.

Леся [Українка] властиво намагається вийти з цих пошуків, протестів проти офіційної, номен­клатурної Церкви, які неминуче скеровують її протест в протестант­ський контекст аналізу дійсності, і, виходячи з того контексту, вона намагається розуміти чи інтерпретувати життя ранньої Церкви. Завжди вважалося, що час переслідуваної Церкви перших століть – це майже золота доба церковного буття, коли мученики є еталоном високої духовності і свідоцтва, коли є відчуття свіжості Євангелія, щойно формуються християнські громади, які є надзвичайно привабливі, атрактивні, і всі ті, хто шукає правди й істини, просто за­хоплені тою свіжістю апостольської проповіді, і так далі... І тому я думаю, що це певні інтерпретативні матриці, через які можна від­читати те, що, можливо, Леся переживала.

Леся Українка (1871–1913). Київ, травень 1913 року. Фото Юрія Тесленка / Музей видатних діячів української культури
Леся Українка (1871–1913). Київ, травень 1913 року. Фото Юрія Тесленка / Музей видатних діячів української культури

Але тут потрібно мати на увазі ще кілька дуже важливих речей. У ранній Церкві завжди було глибоке відчуття і розуміння, що Церква – це не є демократич­на організація, де збираються однодумці, які поділяють ті самі ідеї і переконання, можна сказати, ті, які відчувають той самий свободо­любивий дух. Ні, Церква – це є боголюдська інституція. Той самий апостол Павло, якого часами вважають символом саме протестант­ського еклезіологічного мислення, був тим, хто чи не вперше нама­гався сформулювати засади церковного буття й організації в ранній Церкві. І Павло говорить про Церкву як про тіло Христове, як про організм. Не як про суто приватну справу, де на перше місце вихо­дить моє особисте розуміння тих чи інших істин, моє особисте спіл­кування з Богом, – а говорить про різні види служіння. Тобто, тіло як певний організм: організм – організація – інституція (сміється).

Можливо, ці поняття переходять, переливаються одне в інше, але проблема є тоді, коли ми їх починаємо відокремлювати. Павло го­ворить про Церкву як про організм, бо він чи не вперше стикнув­ся з тою ідеєю пророцтв... Ми маємо чудовий гімн апостола Павла про любов, про найвищий дар, харизму, яка походить від Духа Свя­того – це є Перше послання до Коринтян, зокрема 13 розділ, де як­раз говориться про те. Павло каже: приходить спільнота, разом зби­рається, і там є якісь пророчиці, які починають говорити іншими мовами, – то, каже, нехай або мовчать, або хтось нехай перекладає! [див. 1 Кор. 14] (Сміється.) Чому? Тому що Павло говорить про спіль­ноту, яка збирається слухати Божого слова. Якщо, наприклад, та пророчиця говорить і вважають, що вона говорить в імені Бога, ну то хтось це Боже слово повинен перекласти на мову таку, яку всі ро­зуміють: для збудування спільноти. Тобто, Павло говорить не тіль­ки про приватне, особисте благо, місію, завдання, але говорить про спільне: спільне благо, спільне збудування і, очевидно, говорить про спільне благо як певну організацію, впорядкування, бо мусить бути певний порядок у тому зібранні... Так само в тій спільноті є хтось, хто її очолює.

Сам Павло як апостол, коли організовує перші громади, настановляє єпископів, пресвітерів і дияконів. Дуже цікаві його листи до Тимотея, молодого єпископа, якого він залишив замість себе і який має служити для впорядкування життя тієї спільноти... І на­віть слово επίσκοπος – це є «той, хто наглядає», той, що дивиться для добра. Він має суто духовний уряд, тому що Павло кладе на нього руки і уділяє йому благодать Святого Духа, і таким чином він є об­разом пастиря Христа для тої спільноти. Отож не йдеться про фраґментований, індивідуалістичний духовний досвід. Є спільнота, на чолі з тим духоносним пастирем, який має завдання – що робити? Розрізняти духів. «Не кожному духові вірте» (Ів. 4:1). Тобто, навіть коли хтось має певний дух, натхнення, він потребує спільноти, щоби розрізнити, чи то є істинне, чи ні.

Оксана Забужко: Probate spiritus, si ex Deo sunt...

Святослав Шевчук: Так. Тобто, якщо, наприклад, я переживаю якийсь духовний досвід, я мушу його зіставити з духовним досвідом Церкви, для того щоби зрозуміти, чи це часом не є якась ілюзія, чи це не є дияволь­ська прелесть, тобто навіяна фантазія, яка не має нічого спільного з істинним, живим, справжнім Богом. Є потреба в спільноті, щоби зрозуміти: чи я бачу те саме, що бачить інший?

Пам’ятаєте, було кіль­ка таких ситуацій, коли учні переживали появу воскреслого Христа? Кожний на Нього дивився і мусив зрозуміти: чи ти теж Його бачиш? До тої міри, що для того, щоби дати їм зрозуміти, чи цей воскреслий Христос не є привидом, каже Христос: «Дивіться, я не привид, дух тіла і костей не має, а я маю», і каже до апостолів: «Чи маєте щось з’їсти?», – бо дух не їсть ніколи, і Йому подали крижку меду. Я пам’я­таю одного свого професора, який нам пояснював, чому саме медову вощину дали воскреслому Христові з’їсти: тому що, коли хтось кусає цю крижку меду, лишаються відбитки зубів. (Оксана Забужко: Як зліпок у дан­тиста!).

Тобто, осердям досвіду, життя Церкви є воскреслий Христос, він є осердям церковної традиції. Коли ми говоримо про «церковну традицію», ми не говоримо про якісь звичаї, церемонії, стереотипи... […] Важливо розуміти, що осердям християнської віри є віра у воскреслого Христа і у воплочення духа. Не у якусь абстрактність на рівні ідеї, як колись, скажімо, у грецькій філософії, – хоча ми, інтелектуали, завжди маємо небезпеку опинитися, знаєте, на рівні ідеї... А тут ідеться про конкретику – немає нічого більш вті­леного, ніж християнська віра. І тому осердя церковної традиції – це можливість зустрітися з воскреслим Христом. […] Але, ми кажемо: організм – органі­зація – інституція... якщо ця інституція втрачає глибину духовного життя, тобто відокремлює себе від духоносного начала, інструмен­талізується земними, я би сказав – суспільно-політичними організ­мами і обставинами, стає їхньою частиною, як ми це маємо у випадку одержавленої Церкви, – тоді такий організм починає бути духовно закостенілим, неживим і завмираючим. Ми сьогодні називаємо та­кий феномен секуляризацією, зісвітченням самої ж Церкви...

Оксана Забужко: Секуляризація Церкви – це круто.

Святослав Шевчук: Так. Це є факт. Таким чином можемо сказати, що тоді для Бо­жого Духа немає місця в тій структурі. Церква як інституція від­находить свою рацію існування, коли вона є духоносний організм і служить для того, щоб бути посередником зустрічі з воскреслим Христом. Якщо вона зісвітчується, якщо вона сходить до рівня ще одного суспільного інституту, – тоді люди, натхненні Святим Духом, який їх веде шукати зустрічі з Христом, в представниках тої Церкви не бачать тих, хто може помогти їм зустріти живого воскреслого Христа. Тоді Христос каже: «Горе вам, законникам, бо взяли ви клю­ча розуміння: самі не ввійшли, і тим, хто хотів увійти, боронили!» (Лк. 11:52). І це драма секуляризації Церкви, з якою, на мою думку, зустрілася Леся.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG