Олена Лаущенко
«Ми не можемо забрати дітей з прифронтових територій назавжди, але можемо дати їм можливість полікувати власну душу», – каже Олена, яка разом з подругами у Польщі організовує табори для постраждалих від війни дітей. Волонтерити дівчата почали ще у 2014-му – тоді збирали речі для військових та родин переселенців. Коли зрозуміли, що це більше неефективно – стали шукати, як ще можуть допомогти, перебуваючи не в Україні.
У листопаді 2013 року дівчата вже майже півтора роки вчилися на бакалаврських програмах в університетах Вроцлава. Часто перетиналися у місцевих спільнотах для українців, але «роздивилися» одна одну вже під час Майдану. Настя і Дарія познайомилися у Києві, з Оксаною зустрілися вже у Польщі, коли у Вроцлав привезли поранених з Майдану. Через деякий час до подруг приєдналася й Олена – разом волонтерили біля поранених з батальйону «Кривбас».
«Зібрався клуб по інтересах, ми хотіли щось робити для України», – згадує Дарія.
Спочатку дівчата організовували збирання речей для українських військових. Передавали усе, що могли купити самі або зібрати через знайомих – переважно одяг. Сортували речі в квартирі, де жили Дарія і Оксана. Інколи мішки із зібраним займали чверть орендованої кімнати, розповідають подруги.
«Якось нам «підігнали» дитячі речі. Ми розпитали у волонтерів, чи треба вони, а у відповідь почули, що дуже треба. На сході залишилися дитячі будинки, садочки, родини з дітьми – усі вони були відрізані від світу. На той час допомога військовим була вже налагоджена, а от діти залишилися поза увагою», – пояснює Настя.
Наступні збирання організовували вже спеціально для дітей. Мішки з одягом передавали в Донецьк, Луганськ і Сніжне з окупованого боку та Зайцеве і Попасну – з вільного. Крім того, знайшли родини, які переїхали з Донбасу в Київ і ще не встигли облаштуватися. Часто перед початком навчального року діти не мали шкільної форми, рюкзаків і канцелярії, тому не йшли до школи. Волонтерки одягали конкретну дитину – збирали набори «від олівця до спортивної форми». Шукали тих, хто потребував допомоги, але не отримував її від інших організацій.
Все ж через рік результат, якого досягали дівчата, став меншим за витрачені ресурси. За цей час схожі громадські організації з'явилися в Україні. Передавати речі з Польщі стало не вигідно: найбільше часу займав перетин кордону. Крім того, треба було роздавати зібране на місцях. В Україні цей процес організувати було швидше і простіше.
«Кросівки рвуться, рюкзак рветься, і знову треба ті ж речі тій же родині. Ми почали шукати плюси з того, що ми у Польщі. Думали, що ми саме тут можемо зробити, щоб дати цим родинам вудочку, а не рибу», – розповідає Настя.
Так у подруг виникла ідея відпочинкових та профорієнтаційних таборів. На пілотний перший приїзд у Вроцлав запросили дітей, якими опікувалися раніше – організували кілька майстер-класів і екскурсій. Згадують, що тоді намагалися використати будь-які шанси і організувати для дітей насичену програму.
Наступні приїзди організовували вже за прикладом справжніх дитячих таборів – «Скаутвілля» чи «Артека». Вигадували тематику табору і відповідно до неї розпланували активності. До прикладу, один з літніх таборів провели у стилі Discovery – уявна подорож, щодня до іншої країни.
Ілля навчився плавати, Саша вперше зробив суші, Рома почав писати вірші
Ще один приїзд – вже для підлітків – зробили профорієнтаційним. Організували майстер-класи та знайомства з різними професіями, запросили експертів. Інколи, навіть тим родинам, які виїхали з окупованих території, все ще важко думати про майбутнє, розповідають дівчата. Такі канікули для дітей – це можливість розкрити свої таланти, подумати чим би хотіли займатися у майбутньому.
«На таборі діти здобувають нові навички. Ілля навчився плавати, Саша вперше зробив суші, Рома почав писати вірші. Ми не думали, що за два тижні можемо витягнути таланти і показати їх всім і в першу чергу їм самим», – згадує Олена.
Крім цього, на таборі діти проводять час у колі ровесників. Деякі з них вчаться в українській школі дистанційно – у місцевих школах вчителі проросійські, вони позитивно ставляться до російської агресії й активно поширюють російську пропаганду. Діти змушені вчитися вдома, тому залишаються ізольованими і не мають друзів.
Буває, що спочатку вони агресивні або розгублені – не хочуть долучатися до ігор і майстер-класів, не розповідають про враження від табірного життя. Лише через кілька днів діти звикають, починають спілкуватися та долучаються до спільних занять. Оксана зізнається – постійно бачить, як діти відкриваються на цих таборах, пізнають себе – для дівчини це запевнення, що її праця недаремна.
За кордоном вони по-новому пізнають власну самоідентифікацію. Розповідають іншим хто вони і звідки, як називається їхня країна, яким є місто, де вони народилися. Вдома нечасто доводиться відповідати на це питання – розмірковує Оленка.
Для тих, хто допомагає волонтеркам у Польщі, – це теж шанс по-новому пізнати своє походження. Найчастіше на ініціативи відгукуються поляки, предків яких внаслідок переділу кордону переселили з України в Польщу з 1947 по 1952 рік. Часто вони зовсім не розуміють української, але ідентифікують себе з Україною, розповідає Дарія.
Додає, що волонтерство для неї самої – спосіб бути потрібною і долучатися до важливих процесів в Україні, навіть перебуваючи далеко за її межами.
«Хочемо, щоб коли окуповані регіони повернуться, саме ці діти їх розвивали. Можливо, колись вони згадають, що комусь були небайдужі», – каже Дарія.
Можливо, колись вони згадають, що комусь були небайдужі
У квітні минулого року дівчата офіційно оформили у Польщі громадську організацію Ptach. Пріоритет її діяльності – допомога дітям, які постраждали від війни. Пізніше, коли війна припиниться – дівчата хочуть займатися допомогою кризовим родинам. Вже зараз намагаються зробити табір інклюзивним – щоразу беруть кількох дітей з інвалідністю.
Зізнаються, цей табір потрібен не тільки дітям – а й тим, хто його організовує. Це дієвий спосіб відремонтувати зламаний світ і показати дітям, що дорослі здатні піклуватися про інших.
