(Рубрика «Точка зору»)
Соціолінгвістичні дослідження, що виявляють ставлення наших громадян до української мови, на перший погляд, мають тішити тих, хто вболіває за її долю.
Так, результати масового опитування населення України, проведеного у 2017 році науковцями Інституту української мови НАНУ спільно з Ґіссенським інститутом славістичних студій (Німеччина), засвідчили високі показники позитивних відповідей на низку запитань стосовно державної мови.
Із запитанням «Чи згодні Ви з твердженням, що українська мова є одним з атрибутів державності України?» погодились 79,7% респондентів. На запитання «Чи обов’язково громадянам України володіти українською мовою?» ствердно відповіли 90,1% опитаних, натомість обов’язкове володіння російською підтримало значно менше респондентів – 33,2%, що навіть на один відсоток менше групи тих, хто вважає обов’язковим володіння англійською.
Знижуються, хоча й лишаються доволі високими для української, показники рідної мови. Українську вважають рідною 64,1% опитаних, російську – 17,1%, українську і російську однаковою мірою – 17,4%, іншу – 0,8%.
Однак позитивне враження від наведених даних нівелює розподіл відповідей, що стосуються вживання української мови у щоденній комунікації.
У відповідях на запитання «Якою мовою Ви спілкуєтесь у повсякденному житті?» частка української мови суттєво знижується, охоплюючи менше половини респондентів. Варіанти відповідей «тільки українською» і «в більшості випадків українською» сумарно становлять 46,9 %, аналогічні показники використання російської мови сумарно становлять 31,8%, відповідь «рівною мірою українською і російською мовами» обрали 20,8 % респондентів.
Як бачимо, кількість російськомовних громадян на 14,7% перевищує частку тих, хто вважає російську рідною. Це означає, що в повсякденному спілкуванні група російськомовних громадян збільшується й завдяки тим, хто називає рідною українську.
Вплив російськомовних середовищ на мовну поведінку особи
На підтвердження зазначеного висновку можна навести свідчення відомого футболіста Миколи Морозюка, уродженця міста Червонограда, що на Львівщині: «Українська – моя рідна мова, але зараз мені простіше говорити російською… Не хочу ділити на україномовних і російськомовних, у мене є своє бачення, для мене це не проблема… Я можу спокійно говорити українською. Але якщо у тебе практика і набагато частіше спілкування російською, то тобі з часом цією мовою говорити комфортніше. Хтось може принципово говорити українською. Я поважаю його думку. Але у мене є своя».
Близький до цього погляд озвучив в одному з інтерв’ю відомий борець, депутат Верховної Ради Жан Беленюк, підкресливши, що «головне – знати і розуміти українську мову», говорити ж нею зовсім не обов’язково. «Я живу в Україні, – зазначив Беленюк, – добре знаю українську мову, можу на ній розмовляти. Але в моєму спілкуванні, побуті я використовую російську мову. Я не хочу нікого обманювати, демонструвати людину, яка нарочито розмовляє на публіці, в соцмережах українською мовою, нібито заграє з тими, кому це було б приємно. Я хочу бути максимально щирим щодо цього».
Постколоніальна мовна ситуація призвела до того, що в нашій спільноті порушена рівновага між розумінням мови як символу ідентичності, з одного боку, та засобу спілкування, з іншого
Звісно, в обох наведених випадках мовну поведінку диктує тиск російськомовних середовищ, що домінують у колах спортсменів. Але варто звернути увагу на те, як вибір мови спілкування у білінгвальному середовищі роз’єднує соціум, вносить дисонанс у стосунки російськомовних громадян з українськомовними. Як пояснює Жан Беленюк, він не переходить на українську, щоб уникнути враження, нібито він «заграє» з українськомовними, яким це «було б приємно». Отже, на підсвідомому рівні спортсмен відмежовує себе від українськомовних громадян, солідаризуючись з російськомовними.
Відтак конкуренція двох мов в одному національному просторі неминуче призводить до розколу суспільства на мовному ґрунті, реальність чого так наполегливо намагаються заперечити передусім носії російської мови.
Головним чинником збереження й розвитку мови є застосування її у щоденній комунікації
Таким чином, постколоніальна мовна ситуація призвела до того, що в нашій спільноті, на відміну від більшості національних держав, порушена рівновага між розумінням мови як символу ідентичності, з одного боку, та засобу спілкування, з іншого.
А проте, головним чинником збереження й розвитку мови є застосування її у щоденній комунікації. Часто вживані поняття «живе слово», «жива мова» стосуються саме мови повсякденного спілкування, яке забезпечує її рух, динаміку розвитку, поповнення словникового складу, формування спільних смислів, спільної громадської думки.
Обмеження мововжитку лише писемними формами прирікає мову на змертвіння. Можна згадати в цьому зв’язку сентенцію іспанського політика Хосе-Марії Арце: «Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає».
Наскільки важливо усвідомлювати мову свого народу не лише як символічний засіб ідентифікації, а й як інструмент постійної комунікації між всіма членами спільноти, засвідчує сумний досвід Білорусі. Білоруси в більшості називають мову своїх предків рідною, але в повсякденному житті вже масово перейшли на російську, що загрожує білоруській мові загибеллю.
Звісно, українська ситуація краща. Але й вона має суттєві деформації, усунення яких потребує ґрунтовних соціолінгвістичних досліджень й ефективної мовної політики.
Слід зазначити, що наведені вище показники опитування відображають «середню температуру по лікарні», натомість вони кардинально різняться за регіонами.
Мовна ситуація України очима американського соціолінгвіста
Цікаві міркування щодо нашої мовної ситуації висловив американський соціолінгвіст, фахівець з питань мовної політики постсоціалістичних країн Східної Європи Курт Вулгайзер. Дослідник вважає Україну «унікальним поєднанням різних мовних ситуацій»: «Становище української мови вражає з тієї точки зору, що, на перший погляд, це мова етнічної більшості в Україні, принаймні більшість українців визнають її рідною мовою. Але коли йдеться про щоденне використання української мови, ви розумієте, що у деяких регіонах України це фактично мова етнічної меншини, або мова «зменшеної культурної вартості». До цього призвела мовна асиміляція місцевого населення, внаслідок якої українську мову практично витіснили на цих територіях».
Багато нових українськомовних людей мотивують свій вибір подіями 2014 року та військовою агресією Росії проти України
Як вважає Курт Вулгайзер, в Україні поєднується ірландський та білоруський сценарії мовного розвитку з ситуацією в Каталонії. У цій країні місцева мова піддавалась дискримінації, але останнім часом вона активно відроджується. Цьому сприяють і підтримка влади, і самі каталонці, які й раніше ніколи не цурались рідної мови. На думку Вулгайзера, ситуація України на заході і в центрі дещо схожа з Каталонією, а південь і схід більше нагадують Білорусь та Ірландію, що вимагає від влади особливо продуманої й дієвої мовної політики.
Соціолінгвіст, що впродовж тривалого часу вивчає мовну ситуацію нашої країни, відзначає, що нинішнє становище української мови набагато краще, ніж на початку 1990-х років.
Фокус-групові опитування, які він провів із представниками молодшого покоління українців у Києві, Харкові, Одесі й Дніпрі, показали, що групи молодих людей, які є українськомовними з дитинства, нині поповнює освічена молодь, яка раніше говорила російською, а тепер робить вибір на користь українськомовного спілкування. Багато нових українськомовних людей мотивують свій вибір подіями 2014 року та військовою агресією Росії проти України.
Від ухваленого торік закону про державну мову Курт Вулгайзер очікує, «чи будуть нарешті захищені права україномовних в Україні, адже російськомовні тут точно не відчувають порушення своїх прав на відміну від україномовних громадян».
Цього ж і очікують, і вимагають від влади й громадські активісти, які доклали багато зусиль для ухвалення закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної».
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
