(Рубрика «Точка зору»)
Мій Чорнобиль
У травні 1986-го у складі 731-го окремого батальйону спецзахисту я брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС. Це була одна з найбільш пам’ятних для мене життєвих сторінок, про яку я, коли досягну зовсім вже мемуарного віку, обов’язково напишу. Зараз же пропоную есе «Мій Чорнобиль», написане для Радіо Свобода на 20-річчя Чорнобильської катастрофи.
Мій Чорнобиль – це зловісна пилюка, намети, неоковирні білі капці і сюрреалістичний напис над будівлею управління: «Чернобыльская АЭС имени Ленина работает на коммунизм!»
Мій Чорнобиль – це хлопці з 731-го батальйону, тоді всі ще молоді й дужі, засмаглі неприродною синьо-сірою засмагою – від свинцю, що його викидало жерло реактора. Нас, солдат і офіцерів резерву «збили» у спецбатальйон впродовж однієї травневої ночі. Спочатку казали, що дезактивуватимемо села 30-кілометрової зони, потім з’ясувалося, що йдеться про роботу на самій станції. На деяких її ділянках радіація сягала сотень рентген.
Ми не знали тоді, що від атому по-справжньому нічого не убезпечує і що ані київське, ані московське начальство до ладу не відає, що саме треба робити. Ми просто знімали ґрунт на території ЧАЕС – там, де це не могли робити екскаватори. Лопатами, приблизно на лопатне лезо, і вантажили прип’ятську землю у металеві контейнери, в куби метр на метр. Потім ці куби везли на поховання до сховища, яке звалося могильником.
Жодних захисних засобів, окрім армійських респіраторів, у нас не було. Байки про свинцеві жилети, суперчоботи, а також про горілку й вино, яке нібито видавали кожному, хто працював тоді на станції, я почув, повернувшись до Києва [Але моя дружина героїчно назбирала за час моєї відсутності майже ящик «Каберне». За умов горбачовської антиалкогольної кампанії це був справжній подвиг, який житиме у віках. – примітка 2020 року]
Мій Чорнобиль – це станційний сморід, ящик «Миргородської» на роту, яка гризе землю під 3-м енергоблоком (за нами мали йти шахтарі), прапорці в їдальні, якими огороджували найбільш небезпечні місця і заборонні знаки «На узбіччя не ступати!»
Накопичувачі, які мали рахувати наші рентгени, виходили з ладу. Щит з силуетом людини, котрий використовувався на станції у «мирний час» (до нього треба було притиснутися, щоби побачити позначені ліхтариками забруднені місця), лише жалібно вищав. Дозу опромінювання визначали так: зміна виходила на ділянку і дозиметрист знімав показники. Якщо дозиметр вказував, скажімо, 6 рентген на годину, то за пів години роботи записували три рентгени.
Працювали ми цілий день, зміни виходили на пів години, потім пів години в приміщенні, де рівень опромінювання був нижчий, ніж на дворі, і де можна було зняти респіратор. Потім – нова зміна.
Потім почалися шпиталі
...Нас довго не хотіли випускати з зони – те, що ми везли на своїх чоботах, одязі і волоссі до Києва, дійсно не можна було пускати. Наш автобус мили біля Іванкова, потім біля Вишгорода, але все одно пересадили в якийсь цивільний автобус.
Ми стали всіх дратувати, бо не вірили, що архів нашого батальйону знищений через переопромінювання паперів (!)
Потім почалися шпиталі, київські, харківські і московські лікарні, аналізи крові, щось недобре з еритроцитами та електроцитами... [Дружина зворушливо підшивала ці аналізи в учнівський зошит, допоки не з’ясувалося, що два чи три найважливіші індикатори в самому бланку аналізу відсутні – примітка 2020 року]
Ми стали всіх дратувати, бо не вірили, що архів нашого батальйону знищений через переопромінювання паперів (!), а з нами все гаразд. Що наші хлопці вмирають у 30-35 років не внаслідок Чорнобилю, а через випадковий збіг обставин. Червонопикі дядьки і дами з шиньйонами втомилися нам пояснювати, що до станції вони нас не доправляли і справжні чорнобильці – не ми, а ті, хто керував постачанням до зони тушонки.
Ми вже поховали командира, його заступника і багатьох-багатьох хлопців, яким не було й сорока. Ми ходимо по кабінетах, стовбичимо в пікетах; лежимо під крапельницями, зрештою живемо. І 26-го наш день. Ми збираємось, часом насилу пізнаємо один одного і згадуємо зовсім негероїчні речі [Цьогоріч, звісно, ні – примітка 2020 року]. Чорне сонце Прип’яті наприклад, або шалене, просто нестямне цвітіння бузку. Ніколи не бачив я такого бузку, як 1986 року в зоні навколо Чорнобильської станції.
На фото ліквідатори 731-го батальйону. Я, ясна річ, випхався в центр. Наді мною схилився Олександр Луйк, який вже тоді був доктором медичних наук, а згодом став провідним українським токсикологом, членом-кореспондентом НАН України. О.І. Луйк помер 2000 року, на 54-му році життя. Над ним (з вусами) Михайло Кейтлін, який помер першим серед наших, восени 1986-го, тридцятирічним. Немає вже дуже багатьох, у ФБ знайшов Vladimir Chuysky (крайній ліворуч в окулярах), якого сердечно обнімаю.
Віктор Єленський – український учений, релігієзнавець, публіцист, педагог, доктор філософських наук, народний депутат України VIII-го скликання.
Оригінал публікації – фейсбучна сторінка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
