Березень видався для України непростим. Тривожні новини надходять відразу з кількох напрямків, констатує «Український тиждень». Один із них – дипломатичний фронт у Мінську, де 11 березня на переговорах за участю голови Офісу президента України Андрія Єрмака та заступника керівника адміністрації президента Росії Дмитра Козака було ухвалено рішення про створення «консультативної ради» і розширення формату прямих переговорів між Україною та ОРДіЛО.
Таким чином, у Мінську фактично створюється новий майданчик для прямих переговорів між Україною й так званими «ЛДНР», чого вперто домагалася Росія. Утім, як попереджає автор статті журналіст Денис Казанський, будь-які спроби української влади піти на поступки Росії ціною національних інтересів неодмінно спричинять вибух обурення в суспільстві, а також масові акції протесту й громадянської непокори. І тут уже не так важливо, як саме ці спроби будуть оформлені – чи то у формі «консультативної ради» з бойовиками, чи то якось іще. А в разі реальних кроків зі здачі суверенітету наслідки будуть значно серйозніші, ніж просто мітинги, вважає дописувач.
Недавній публічний демарш 50 депутатів із фракції «Слуги народу» проти дій Єрмака в Мінську наочно показав, скільки проблем і нестабільності мають спроби легалізації «ЛДНР» у будь-якій формі. Тільки дуже наївні особи можуть вірити, що така легалізація принесе Україні мир. Навпаки, буде зруйновано навіть ту крихку рівновагу, яку маємо нині. У Зеленського ще є шанс уникнути цього сценарію, зазначає дописувач у статті «Консультативна (з)рада».
Про суперечки всередині фракції «Слуга народу» йдеться також в іншій публікації «Українського тижня». Видання пише, що нещодавнє підписання в Мінську Протоколу, який передбачає надання представникам так званих «ДНР» і «ЛНР» права голосу в окремих питаннях внутрішньої політики України, уперше спричинило відкритий демарш частини «слуг». Звернення про недопущення такого розвитку подій підписало близько півсотні депутатів від монобільшості. Ця сама подія викликала неабияку тривогу і в суспільстві.
Тижневик пише, що в Офісі президента у найближчі два тижні ймовірно скористаються опцією про позачергове засідання Верховної Ради для ухвалення необхідних їм рішень. Однак, як попереджає автор статті Андрій Голуб, Зеленський та його найближчі соратники поки що не вповні розуміють різницю між осінню 2019-го й весною 2020-го. Вона в тому, що слова президента вже не є символом негайної дії навіть для його власної фракції. Парламент можна зібрати за викликом, але він уже давно не працює як безвідмовний стіл замовлень. Ігнорування цього факту рано чи пізно призведе до серйозніших проблем.
Нині в парламенті формально сформована коаліція з однієї фракції. Розпад «Слуги народу» означатиме не тільки проблеми для партії, а й припинення існування більшості. Далі слід або формувати коаліцію і вже без прикриття домовлятися з олігархами, або ж розпускати Раду, як і зробив Зеленський, одразу після вступу на посаду. Стаття називається «Парламент за викликом».
Після відставки Андрія Богдана на Банковій утворився новий тріумвірат влади: Володимир Зеленський і дві його «руки» – голова Офісу президента Андрій Єрмак і помічник голови держави Сергій Шефір. Саме від цієї трійці залежить ухвалення основних рішень у країні, стверджує тижневик «Новое время». Видання зазначає, що всього за місяць перебування Андрія Єрмака на посаді керівника Офісу президента в країні відбулися серйозні зміни.
У відставку пішов Кабмін Олексія Гончарука, змінений урядом Дениса Шмигаля. Утім, за інформацією видання, новий уряд формував не новий прем'єр, а вже згадані три особи на Банковій. «Схоже, Єрмак хоче контролювати і внутрішню політику, і зовнішню, бути поруч із президентом, і бути головою ОП», – каже експерт тижневика Олег Рибачук.
Звільнення Гончарука і Рябошапки засвідчило, що між новим керівництвом Офісу президента і парламентаріями зі «Слуги народу» ускладнюються стосунки. За інформацією видання, керівнику президентській фракції Давиду Арахамії Єрмак не дуже й довіряє. Через це лідер «слуг» не володіє всією інформацією, що відбувається на Банковій.
Між Офісом президента і президентською фракцією вже пробігла нова чорна кішка. Йдеться про місцеві вибори в Києві. Столичний штаб «СН» недавно, очолив депутат Микола Тищенко, кум Єрмака. У фракції підозрюють, що колишній ресторатор може стати кандидатом від Зеленського на виборах столичного мера.
Мажоритарники «Слуги народу», обрані до парламенту в київських округах, виступили проти призначення Тищенка і навіть написали лист Зеленському, попросивши президента провести з ними консультації. Поки що цей конфлікт не вийшов у публічну площину. На відміну від ситуації з підписаними Україною в Мінську домовленостями.
Аналітики впевнені, що Зеленський і кілька його помічників можуть продовжити тасувати урядову колоду, як тільки побачать, що рейтинги підтримки президента серед населення падають. До того ж люди на Банковій будуть змушені все більше зближуватися з тими, у кого є не тільки великі гроші, але й критично важливі інформаційні ресурси.
Що ж стосується нинішнього уряду, то, на думку експертів, якщо він протримається до осені, вже буде добре. Заголовок публікації – «Новий тріумвірат. Єрмак і Шефір стали головною опорою Зеленського в управлінні країною».
Нещодавно представники «Слуги народу» виступили з переможною реляцією стосовно успішної розробки в надрах парламенту законів про референдум. Зе-команда піарить це як справжнє свято народовладдя. Мовляв, усе тепер в Україні відбуватиметься так, як забажає народ, себто більшість на голосуванні.
Утім, як зазначає дописувач «Українського тижня» Ігор Лосєв, керувати країною через референдуми – те саме, що керувати нею за допомогою соціологічних опитувань. Хоча й тут відчувається лукавство й «спритність рук». Хто стане вирішувати, з яких питань проводитимуть референдуми, а з яких – ні? Хто проводитиме цю селекцію? Така політична вибірковість нічим не краща за вибіркове правосуддя, вважає автор.
Найбільше вражає дописувача якась дивовижна суміш псевдоюридичних гасел і суто «хунвейбінівських» методів розв’язання найскладніших проблем. Приміром, чого варта ідея вирішувати питання відставки тих чи тих державних високопосадовців на... референдумі. Як прості громадяни можуть оцінити фахові дані того чи іншого державного службовця? Чи не дає це величезних можливостей владі для кадрової сваволі під прапором демократії? Хіба українці не були свідками того, на що перетворилися чимало конкурсів на посади в різних державних органах? Згадати хоча б конкурс на посаду голови Державного бюро розслідувань і сумнівне призначення пані Венедіктової? Така «референдумна» система управління державою однозначно знецінює законодавство, Конституцію, інституційну пам’ять державного апарату й може призвести до адміністративно-кадрової руїни України. Про це автор попереджає в матеріалі «Керована селективна анархія».
