«Під час війни нейтралітету не буває» – у статті під таким заголовком в цьому переконує читачів газети «День» історик-міжнародник Руслан Гарбар. Він зазначає, що тема Донбасу та Криму ще довго очолюватиме список нагальних проблем, які стоять перед Україною. Питання стоїть гостро – перемога або капітуляція. Логіка зрозуміла. Однак вона стосується класичної війни. Країна-агресор, тобто країна, яка впевнена в перемозі, намагається зламати військовий опір супротивника і змусити жертву визнати поразку й погодитися на умови переможця. І на цьому війна закінчується.
Київ же має справу з феноменом «гібридної війни», де військові операції є лише частиною стратегічного плану країни-агресора. І не обов’язково саме вони є вирішальними. І театр військових дій тут не обмежується діями на лінії фронту.
Під час війни в тил ворога засилаються диверсійні групи для знищення, найперше, інфраструктури і важливих військових об’єктів. Саме цим і займаються сьогодні агенти Кремля в Україні: руйнуються державні інститути, сіється недовіра до них, розширюється безлад і хаос; під час реальної війни проводиться децентралізація країни, що веде до її «розповзання на удільні князівства» за слабкої центральної влади; розпродаються стратегічні об’єкти. Рупорів Кремля під прапором «свободи слова» дедалі більшає на телеканалах, і вони стають ще відвертішими й агресивнішими, стверджує історик.
Кремлю потрібно до 9 травня ввіпхнути окуповані території Луганської та Донецької областей Україні. На святкуванні 75-річчя перемоги він хоче показати світовим лідерам новий політичний ландшафт, вважає російський журналіст Дмитро Запольський, інтерв'ю з яким друкує тижневик «Країна».
Журналіст переконує, що у Росії немає ресурсної можливості приєднувати нові території. Крим обійшовся занадто дорого, пропагандистський ефект вичерпано. І зміна Суркова на Козака для України – хороший знак, що відкриває можливість для компромісів. Журналіст вважає, що для Путіна руйнування слов’янського союзу було недалекоглядним. І воно для Росії обернеться ще більшими проблемами.
Незабаром рік перебування Володимира Зеленського на посаді президента, а казки нема, констатує «Газета по-українськи». Хаотичні незрозумілі рішення, суперечливі слова та заяви. Відсутність бодай натяків на виконання найгучніших передвиборчих обіцянок. Як і раніше, гнітюча соціальна несправедливість. Олігарх за лаштунками і сумнівне оточення.
Дописувач газети Анатолій Марциновський припускає, що значна частина суспільства не так бачила президентство та лідерство Володимира Зеленського, здійнявши 2019-го електоральний бунт проти старих еліт. Зниження його популярності свідчить: сподівання змінилися щонайменше настороженістю. Хтось відверто побоюється поступок Кремлю та повернення України під його вплив. Комусь стало зрозуміло, що «епоха бідності» не завершиться й жити легше не стане.
Можливо, щось іще зміниться у Зеленського. Однак незалежно від цього набагато важливіше змінити вбивчу традицію, яка і є першопричиною післявиборчих розчарувань суспільства та невдач України.
Кожного наступного президента українці обирають не як якісну альтернативу чинній владі чи іншим політикам, а саме через цілковиту відсутність якісної альтернативи. Голосують за ілюзію чогось іншого та обнадійливого, підсилену телекартинками й солодкими обіцянками.
2019-го відсутність якісної альтернативи йому стрімко винесла на державний олімп коміка Володимира Зеленського. При очевидній тоді відсутності навичок державного управління. Без цінностей і принципів, критично необхідних для керманича такої держави, як Україна – що стає очевидним тепер. Із браком розуміння комплексних викликів для країни й суспільства та наслідків у разі неналежних відповідей на них. Докладніше йдеться в статті «В України є кілька років на альтернативу Зеленському».
