Ольга Кацан
Алла Єрмолова підмальовує губи помадою, у тон до червоних троянд на хустці. Вона вже обрала миску для вареників і чекає, поки зійдуться запрошені. Того дня в Бориспільському державному історичному музеї було хусткування до дня Катерини. А кілька днів до того Алла з колегами забрала партію альманахів з видавництва й узгодила до друку путівник. А ще у неї археологічні розкопки, наукова діяльність, зачіски, викладання і ціла купа роботи, від якої отримує задоволення. Алла – переселенка з Луганська. І вона знайшла себе на Київщині. Вона бачила антимайдан і порожні вітрини крамниць у Луганську; як деякі містяни тремтіли від згадки про українських силовиків й чекали російську армію, мов визволителів. Попри це не хотіла виїжджати з міста, скільки не вмовляли. Наважилася влітку 2014-го.
Пригадує: перед виїздом із Луганська посадила перець на городі, щоб по поверненню зібрати врожай. Каже, найважче було наважитися на переїзд. Штурмують СБУ – наче ж все під контролем, горить будинок у місті – скоро має все налагодитися. Останньою краплею став обстріл військової частини: після того, як сім’ю розбудив гучний вибух, поміняли квитки і виїхали на день раніше. «Ми знали, що сьогодні будемо їхати, вибухи були постійно, але я все одно вийшла в город: як повернуся восени, будуть овочі, не дарма ж розсаду вирощувала». Їхали до дядька почекати «поки все устаткується». Відтоді до перців не поверталися жодного разу. Натомість освоїлася в новому місті – Борисполі. Спершу волонтерила – шила білизну, маскхалати, плела маскувальні сітки в тамтешньому музеї, згодом влаштувалася в цей заклад на роботу. Відтоді поле діяльності перестало обмежуватися будь-чим. Алла й нині співпрацює з переселенцями, а в роботі заявляє, що кожна її дія, приміром, випуск книги – «патрон у звільнення рідного Луганська». До речі, її сина Арсенія – нині шестикласника – у грудні 2016 відзначили як наймолодшого в Борисполі волонтера.
Про те, як це, кинути житло у місті з гарною інфраструктурою, змінити професію і бути щасливою – Алла Єрмолова розповіла Радіо Донбас.Реалії.
«Живеш у місці, де відчуваєш себе зайвим»
– У мене не було такого стану, коли переїжджаєш в інше місто, і тебе починають оточувати негативні думки, коли думається, що все погано. Я з Луганська довго не могла поїхати. Ще навесні 2014-го розуміли, що відбувається щось не те, але завжди себе заспокоювала, що скоро все скінчиться, – треба просто перечекати.
У Сосюри мама з Кам’янобродського району, я собі думаю: ми ж нею одними вулицями ходили! Красиве місто, схоже на чашечку: денце – залізничний вокзал, а наш район наче на підвищенні розташований. Там крейдяні гори, краєвиди прекрасні! В мене є мрія: коли закінчиться війна (а вона точно закінчиться!), запрошу всіх до Луганська, поїдемо величезною компанією, буду все розказувати і показувати.
Ще в квітні 2014-го рідний дядько з Києва пропонував переїхати до них, телефонував і запитував: «Чого ви там сидите? Там же ж у вас уже російські війська підступили під кордон». Я казала, що поки все під контролем, нічого страшного ж не відбувається – снаряди не розриваються, обстрілів нема, поїдемо, коли відчуватимемо, що далі вже не можна», – розповідає Алла. – Знайомі бачили, як по місту перевозять зброю. Приміщення, які використовувалися як склади торговельних крамниць, були наповнені зброєю, ввечері її вивантажували з вантажівок.
У травні поїхали на день народження до родички, в центр міста, там саме був антимайдан (антимайдан у лютому 2014-го – у відео Радіо Свобода). Був табір, харчування, патрулювання, але ходити не надто небезпечно. Бачила, як їздили автівки, шукали «Правий сектор». З автомобілів вилазили дядьки з автоматами, трусили ними й кричали, щоб догнали когось, а кого – не зрозуміло. Вони тоді божевільними здавалися, бо до цього ніхто в тому місці не їздив. Але після цього випадку знайомі вивезли дітей до бабусі. Коли пізніше проходила через цей антимайдан, бачила, як накинулися на дівчину, яка спробувала сфотографувати щось, повалили її. Причому, що дивно, робили це не чоловіки, а жінки. Вони кричали, що вдома діти, а вона сфотографувала зараз тут, значить вона з «Правого сектору», то до нас прийдуть і дітей поріжуть. Дівчина була абсолютно не шпигунської зовнішності, впала, плаче, у неї окуляри з’їхали.
Запам’яталася мені одна ситуація. Коли проходила повз антимайдан, бачила, як один чоловік звертався зі сцени до присутніх: «Я – наркоман с 12-летним стажем, мне терять нечего!». Йому, можливо, і нічого втрачати, але й люди його підтримують, мовляв, ми йдемо, це ж народ, і вони хочуть вкрасти нашу свободу.
Кілька разів телефонували з роботи, казали, щоб швиденько забирали дітей із шкіл і садочків, бо скоро «Правий сектор» і українські війська вступлять, і буде тоді тут «ховайся що». Тоді після 12 години день закінчувався, всі бігли за дітьми й додому».
Алла пригадує, що в крамницях стояли довжелезні черги: людям здавалося, якщо затаряться на 3-4 дні, пересидять, а далі все буде добре. «З поличок змітали все, я таке бачила лише один раз, коли в Луганську був снігопад і місто засипало так, що трамваї не ходили, тоді в магазинах теж не було ні борошна, ні цукру, ні яєць, ні круп. Цього разу так само, але продавці раділи: «О, який виторг у нас буде!». Здавалося, що всі немов до пікніка готувалися: зараз це переживемо, і все скінчиться.
А в кінці травня зачинилася міліція, відділок був поруч із моїм будинком, повз нього ходила кожен день. Висіла об’ява, що відділок тимчасово закритий, вони оточили себе мішками з піском. Це був один із таких моментів, коли ставало страшно: якщо щось станеться, куди звертатися?
Подружка все говорила: «Давай виїжджати». Але штурмують СБУ – ми не їдемо, горів будинок один – ми теж лишаємося. Потім був випускний у дитсадку. Завідуюча хвилювалася: «От прийде «Правий сектор», що я їм скажу?»
Почали над містом літаки низько-низько літати. Я коли це бачила, серце стискалося, але надіялася, може, це українські літаки нарешті прилетіли і будуть звільняти місто. А на зупинці стояли люди і так злорадно говорили, що це, мабуть, російські: «Хорошо-хорошо. Это же нас Путин будет защищать. О маладци, маладци, наши». Тобто я чекала українську армію, якої всі боялися, як визволителів, а вони чекали російську, для них були визволителями вони. Коли в таких умовах живеш, всі ці люди стають ворожими. Ти живеш у місці, де відчуваєш себе зайвим.
Ми вже купили квитки на 3 червня, чоловік сказав, що дітям не варто бачити, що тут відбувається, вирішили поїхати, поки все устаткується, до дядька. А вранці, десь на початку четвертої, 2 червня ми підхопилися від звуку вибуху. Почали обстрілювати нашу військову частину. Туди від нашого дому транспортом їхати хвилин 40. Але гучнішого вибуху я в своєму житті не чула. Колись у Луганську горіло кафе «Суп-хауз», і я випадково потрапила з чоловіком у вибух, але, мені здається, тоді було не так гучно. Тож чоловік побіг купувати квитки для нас на 2 число.
На вокзалі сиділи люди, які жили поруч із військовою частиною: їх почали просто з квартир виганяти ці бойовики, забігали на вищі поверхи, звідки їм зручно було обстрілювати частину, і просто вибивали двері, людей виганяли і самі заходили. Люди, ясна справа, тікали. Подружка теж там жила, до них із дитиною не вривалися, але вони лежали на підлозі біля вікна, намагалися не висовуватися і не знали, коли це закінчиться.
Ми знали, що сьогодні будемо їхати, вибухи були постійно, але я все одно вийшла в город, посадила свій перець, бо мені треба було знати, що як приїду сюди восени, зберу урожай. Задарма вирощувала розсаду чи що? Уже наразі я майже 6 років там не була.
«Перше вересня на носі, а ми не знаємо, де будемо жити!»
– Я дуже рада, що вивезла дітей, що вони цього не бачили. Якщо є можливість, нею треба скористатися, аби вберегти дітей від таких потрясінь.
У Києві жила місяць, їздила до бабусі у Баришівку. Вже у серпні почали думати, що можемо не повернутися до Луганська. Відправили дітей з батьками на море, а самі почали шукати житло. І зітнулися з тим, про що говорить багато хто з переселенців – небажанням селити людей із Донецька чи Луганська. Я всерйоз ніколи такі історії не сприймала, думала, або людям просто не пощастило, або перебільшуть. Аж тут, коли у Баришівці нам сподобалося житло, і ми були готові підписувати договір, відкрили паспорти на сторінці з пропискою, а в господарки – жінки поважного віку – навіть вираз обличчя змінився. Сказала: «Ні-ні, я передумала». Це було дуже дивно, бо до цього вона посміхалася, і говорили ми українською, все ніби складалося. Потім її донька сказала, що мама не хоче нікого селити з Луганська і Донецька, мовляв, вибачте, вона вам не могла цього сказати. Згодом знайшли підходяще житло у Білій Церкві, але треба було заселятися зі середини жовтня, а зі школою що? Була в розпачі: перше вересня на носі, а ми не знаємо, де будемо жити. Допомогла ріелторка, дуже перейнялася нашою історією, у нас виявилися спільні знайомі якось під час розмови. То вона взялася нас перед господинею у Борисполі захищати.
В перші дні ходила по місту, дивилася, де розташовані школи, гуртки для дітей. Донька вчилася у художній школі та комп’ютерній академії, тож знайшла їй відповідні позашкільні заклади. Дітей узяли у першу школу.
Тепер вона розвиває Бориспіль
– Життя в Борисполі почалося з того, що відчувала: війна продовжується. Мої рідні всі повиїжджали. Чоловік – останнім потягом, вивозив своїх батьків. Тож я почала шукати в Борисполі місце, де можна було б волонтерити. Кілька разів їздила в Київ, зрозуміла, що дуже затратно: і час, і гроші витрачаються, а супервнеску ніби нема. Спитала в міській раді, як у Борисполі справи з переселенцями. Так опинилася в музеї. Тут сказала, що плетуть сітки і планують шити маскхалати. Попередила, що мене можна залучати до таких робіт: гостра проблема у працевлаштуванні тоді не стояла, бо чоловік працював дистанційно та й думалося, що все це тимчасово.
Шили нижню білизну, збирали речі, консервацію, згодом я до музею почала ледь не кожен день приходити. Згодом запропонували на пів ставки влаштуватися художником: для адаптації темп життя був просто супер – встигала щось зробити вдома зранку й освоювалася на роботі. Потім з’явилася ставка головного зберігача фондів.
Мені в Луганську загалом не було затишно, якщо говорити про комфорт внутрішній. Українською там не говорили, але я вчилася на філфаці й перебувала в оточенні, якого вистачало. Хоча ми завжди розуміли, що у меншості. Навіть на виборах Луганськ голосував не так, як інші регіони. А Бориспіль, на відміну від Києва, більш україномовний. І робота мені подобається. Завжди думала, де хотіла би працювати. В Луганську місцем роботи було управління праці та соціального захисту – робота доволі бюрократична, проте стосунки з колишньою начальницею в нас досі гарні. Коли потрібно було розробляти якісь програми, охоче за це бралася, як за можливість проявити творчість, а не сидіти в кабінеті. Було й розуміння, що те, чого вчили на магістратурі, розходиться з реальністю і не завжди вписується у реалії. Як з’ясувалося після переїзду – музей те місце, де б я хотіла працювати, але ніколи про це не здогадувалася.
Адже для мене це раніше, як у всіх стереотипах, була ніби законсервована інституція, де сидять жіночки поважні й щось зберігають. Мені було цікаво ходити в музеї, але це не вражало настільки, щоб я хотіла там зачепитися і працювати. Допоки не опинилася на цій роботі. Тут поле діяльності нічим не обмежується: не знаю, чи це лише в нашому музеї так, бо в нас керівник прогресивний і всі останні тенденції застосовуються, чи так насправді всюди.
Ми займаємося видавничою справою: нещодавно повернулися з видавництва у Білій Церкві, де розробляли макет путівника – намагаємося привабити туристів, показати, що Бориспіль – не лише аеропорт, як дехто думає, а місто з тисячолітньою історією. Проводимо археологічні розкопки: нещодавно на вихідних виходили, і ніхто не жалівся, що «законний відпочинок» чи щось таке. Це дуже цікаво, бо це не просто історія, яку читаєш, це історія, яку береш руками. Проводимо різні заходи, як-от це хусткування до дня Катерини, відтворюємо обряди, беремо участь у флешмобах.
Плюс фестивалі: 14 жовтня вже традиційно до Дня козацтва. Відбувається і зміна колекцій: люди думають, що виставлено у музеї – то все, що є, немає сенсу приносити щось до музеїв – припадатиме пилом у фондах. Це міф: час від часу дістаємо щось цінне з фондосховища і оновлюємо колекції, проводимо тематичні виставки. Плюс наукова робота: ніхто її не бачить, а вона завжди кипить – спеціалісти їздять в архіви, працюють з документами, готують наукові дослідження, публікації.
А ще є зустрічі з відомими людьми, екскурсії, такий собі клуб для переселенців, хоча він зараз діє не так активно, як раніше: люди вже освоїлися, влаштувалися на роботу. Музей є тим осередком, де можна щось робити в ідеологічному плані. Це є та зброя, яку ми можемо використовувати у нинішній війні, якщо не на передовій, то тут. Тобто кожен випуск нашого альманаху чи путівника – патрон у звільнення мого рідного Луганська.
«Треба ж було статися війні, щоб так змінилося моє життя – на краще»
– Свекруха розповідала, що наразі в Луганську «Український театр» на чолі з Михайлом Голубовичем (більше читайте тут) працює, ставлять постановки українською, але, все одно, це не той Луганськ, який був раніше.
Кожного року їжджу до бабусі в Новоайдарський район, привожу звідти чай: збираю власноруч. Нині там дуже екологічний район – автобуси не ходять, нічого не працює – хоча і раніше в селі не було промисловостей, але лисиці не жили за двором і косулі по городу не бігали.
Я не почуваюсь, як багато переселенців, відірваною від життя чи покинутою. Не здається, що держава мені щось винна, тому що багато людей до цього переїжджали з міста в місто і шукали собі роботу. Звісно, в мене там залишився будинок, який наразі не можна продати. Тому про купівлю житла в Борисполі поки не йдеться. Допоки так триватиме – не знаю. Мені здається, що то був луганський період мого життя, а зараз триває бориспільський – як-от у письменників чи художників – і мені подобається все, що в ньому відбувається. До перців на город не поверталася жодного разу за 6 років, хоча кожного року роблю посвідку, щоб перетнути лінію розмежування.
Треба ж було статися війні, щоб так змінилося моє життя – однозначно на краще. У нас у родині з’явилося нове хобі – веломандрівки. Нині ми не лише Бориспільський район об’їхали, а й у мандри вирушали – в Миколаївську область, Одеську, на Херсонщину. Чергувалися потяг і велосипед, але в цілому кілометрів 450 на колесах проїхали. Вважаю це одним із найбільших досягнень і плануємо тур спершу на Західну Україну, а згодом і на закордон.
Завдяки веломандрівкам наткнулися на гутню майстерню на Бориспільщині: почали досліджувати випадкові знахідки, залучали карти і навіть всією сім’єю вітрину оформили до відкриття музею після ремонту.
Син – волонтер
– Як тільки приїхали в Бориспіль, син Арсеній виявив бажання продавати свої вироби на ярмарку майстрів до дня міста, він на той час захоплювався плетінням браслетів із резинок. Перший рік розпродував прикраси, які накопичилися, на наступний проводив майстер-клас, а зібрані гроші ми передавали на 72-гу бригаду. Очільниця волонтерської організації «Територія підтримки» Наталія Сичова тоді проходила повз, спитала, що продає. Арсеній відповів, що хоче, аби швидше звільнили рідне місто, тому долучається, як може. Мене тоді біля нього не було. Пам’ятаю, якось Наталія зайшла до музею і почала переповідати цю історію, так піднесено каже: «З таким хлопчиком познайомилася! Заради таких хлопчиків варто воювати!» А я кажу: «Та це ж мій син», а вона розповіла, що давно хотіла його знайти. Тож на день волонтера Арсенію вручили нагороду і від імені 72-ї бригади – прапор з хорошими, підбадьорюючими словами. Він нам дуже дорогий як пам’ять. Він висить у нас вдома. І висітиме, поки війна не скінчиться.
