Права людини у 2019-му: успіхи і поразки України

Київ – Рік, що минає, видався дуже багатим на події, що мають стосунок до прав людини та громадянських свобод: президентські і парламентські вибори, переговори, резонансні кримінальні справи, очікувані та несподівані законопроєкти. Радіо Свобода попросило чотирьох правозахисників пригадати і скласти їхній особистий рейтинг «зрад» і «перемог», а також важливих тенденцій, які започаткували або розвинулись цього року, але матимуть вплив на українське суспільство у майбутньому.

Тетяна Печончик, правозахисний центр «Зміна»

#Перемога​. Дуже важливою подією для України стало звільнення «в’язнів Кремля», коли 7 вересня додому повернулися 35 осіб: серед них – політв’язні та військовополонені. І це багатьом людям дало надію, що треба продовжувати боротися, незважаючи на те, що вже опускаються руки.

Але водночас зараз ще 77 осіб перебувають за ґратами у Росії та окупованому Криму у політично вмотивованих справах. Тобто це – люди, які невинні, які не мали б сидіти. І звільнення 35 осіб – це, звичайно, звільнення невеликої частки «в’язнів Кремля», це не кажучи про кілька сотень людей, військових і цивільних заручників, які перебувають на Донбасі, в тому числі й журналіст Станіслав Асєєв.

Якщо говорити про перемоги, то дуже важливим мені здається також скасування електронного декларування для антикорупційних активістів 6 червня. Відповідне рішення ухвалив Конституційний суд України, і це – дуже важлива перемога у сфері свободи об’єднань та асоціацій, адже зараз із законодавства усунута норма, яка б суттєво, невиправдано і непропорційно обмежувала діяльність антикорупційних активістів.

#Зрада​. Можна багато говорити про різні сфери прав людини, але я б хотіла звернути увагу лише на одну – це напади на журналістів та громадських активістів, які до кінця не розслідувані. І навіть убивство Катерини Гандзюк – справа, до якої була прикута увага всієї країни і всього світу, – залишилось до кінця не розкритим, дотепер не покарані замовники цього страшного злочину. А поки не покарані вони, поки не покарані нападники на інших активістів та активісток, журналістів і журналісток у багатьох регіонах, жоден активіст і журналіст не може почуватися в безпеці в Україні.

І тут якраз основною причиною є відсутність дієвих реформ у системі правоохоронних органів, і також певне цементування, консервація тих задавнених проблем, які існують, яка, на жаль, продовжилася із перепризначенням міністра внутрішніх справ Арсена Авакова у новий уряд уже за президентства Володимира Зеленського.

Оксана Покальчук, Amnesty International в Україні

#Перемога​. Набув чинності закон про протидію домашньому насильству. І попри те, що навчитися якісно надавати допомогу і, власне, протидіяти насильству – це ще довгий шлях для всього громадянського суспільства, державних органів, силовиків, але поліція вже почала роботу у цьому напрямку, соціальні служби починають активніше працювати у цьому напрямку, і основне – щоразу більше людей дізнаються, що таке домашнє насильство і що можна йому протистояти. Я вважаю це одним із найбільших досягнень у правозахисному світі цього року, і я думаю, що це матиме надалі один із найбільших впливів на конкретні життя людей.

#Зрада​. Я би, напевно, у глобальному сенсі назвала дві речі: по-перше, це нератифікація Україною Римського статуту (що поширює на Україну юрисдикцію Міжнародного кримінального суду – ред.), а по-друге, нератифікація Стамбульської конвенції (проти домашнього насильства – ред.).

Власне, навіщо потрібні міжнародні документи? Для того, аби, зокрема, якщо говорити про Стамбульську конвенцію, у держави була міжнародна відповідальність за порушення або невиконання тих чи інших законів, що імплементують норми конвенції. Наразі я бачу закон, із якого вирізали слово «гендер», і таким чином цей закон втратив свій дух. І в ситуації, коли йдеться про домашнє насильство, коли є світові рухи, такі як #metoo, які у нас реалізувались у #ЯнеБоюсьСказати та #СтопСталкінг, Верховна Рада стоїть на позиціях, які гальмують і не дають розвиватися тим речам, які взагалі не мали би бути під питанням.

Те саме з Римським статутом. Це дуже добре, що Міжнародний кримінальний суд узяв до розгляду справи, які ініціювала Україна, і ми стежимо за цим процесом. Але, власне, ратифікація – це сигнал міжнародній спільноті про те, як ми мислимо: чи ми мислимо категоріями залякування громадян Римським статутом, чи ми готові сказати, що так, якщо під час збройного конфлікту наші генерали віддавали злочинні накази – Україна готова це визнати і притягнути винних до відповідальності. І мені незрозуміло, що після стількох років тривання збройного конфлікту питання про ратифікацію Римського статуту у нас досі може стояти.

Максим Буткевич, проєкт «Без кордонів»

У попередні роки було враження, що комунікація між владою та громадянським суспільством, правозахисниками постійно погіршується. Але цього року наростання цієї тенденції сповільнилось або навіть призупинилось, як на мене, в тому числі через зміну влади. Не йде мова, що теперішні можновладці є більш орієнтованими на права людини. На жаль, ні. Але була ухвалена низка рішень, про які говорили правозахисники, або скасовані такі, що ними критикувались.

Абсолютно неприйнятним був, наприклад, законопроєкт про хімічну кастрацію педофілів. Зараз уже мало хто про нього пам’ятає. Парламент за нього проголосував, а президент його заветував, і це було одним із перших його кроків на посту у сфері законотворчості. Також анонсувалися кроки щодо врегулювання ситуації з іноземними громадянами, які воювали на боці України. Окрім того, під тиском громадськості і завдяки відчайдушному крокові адвокатки Євгенії Закревської (вона і ще більше десяти людей оголосили голодування – ред.) Рада проголосувала поправку до закону про переведення до ДБР прокурорів, що розслідували справи Майдану.

З іншого боку, ці позитивні речі не складаються у якусь заспокійливу тенденцію, а видаються дещо хаотичним скупченням кроків і рішень. Нова влада не дала зрозуміти, що дотримання прав і свобод є пріоритетним для неї.

Не зроблено деяких речей, про необхідність яких говорять уже більш ніж п’ять років. Не завершене розслідування у справах Майдану. Більше того, до України повернулися деякі діячі епохи Януковича, які відповідають за порушення прав людини у той час, і почуваються тут досить-таки комфортно і безпечно – і це дуже тривожна тенденція.

Олександра Матвійчук, Центр громадянських свобод

2019 рік – як передвиборчий рік – підвів свого роду підсумки попередніх п’яти постмайданних років. На жаль, після Революції гідності не відбулося кардинального перезавантаження політичних еліт, і це багато чого пояснює, зокрема, чому всі наші позитивні здобутки протягом цих п’яти років не були такими системними і масштабними, як цього очікувало громадянське суспільство.

То що сталося у 2019-му? Соціологія показувала величезний запит суспільства на нові обличчя і нову якість політики. Але проблема в тому, що у комунікації з виборцями досі головну роль відіграє телевізор, майже всі телеканали комусь належать, і тому цей запит на оновлення акумулювали цілком конкретні люди, і до влади, ми зараз бачимо, прийшла команда завдяки класичній популістичній кампанії.

Друга річ, на яку я б хотіла звернути увагу, – це те, що ми у 2019 році перейшли на новий етап розвитку подій у контексті війни з Росією. Попередній етап був про військову мобілізацію і про відсіч агресору, зокрема, на рівні риторики. Відразу після приходу до влади команди Зеленського був проголошений курс на діалог, і навіть звучали ідеї про можливе вирішення болючих питань на всеукраїнському референдумі. Але треба розуміти, що будь-який діалог під час війни, яка триває, може бути дуже травматичним. І завдання громадянського суспільства зараз – привнести потрібні сенси у цей процес, визначивши «червоні лінії», і зробити його зрозумілим для людей.

По-третє, ситуація вже певний час ускладнюється розділенням усередині самого громадянського суспільства, але цього року ми також бачимо збільшення розриву із «звичайним» населенням. Тому що кількість людей, що залучені до громадянської активності, цього року зменшилась до 7,5%, і це має великий вплив, зокрема, на активність правозахисної діяльності. Правозахисники повинні виходити за межі «правозахисного гетто», бо якщо ситуація залишатиметься такою, як є, то через п’ять років нам не буде, на кого спертися.