(Рубрика «Точка зору»)
Трагічна смерть Артема Мирошниченка, якого вбили в тому числі за те, що він відповів зловмисникам українською, стала свідченням того, наскільки загроженою є українська у власній державі. І не тільки на Донеччині, не лише на сході країни – скрізь.
Либонь, кожен із нас, україномовних, може з власного досвіду розказати про чимало ситуацій, коли у відповідь на свою українську наражався на хамство, висміювання чи ігнорування. А історій про порушення наших прав як споживачів – взагалі безліч. Скільки разів обслуговуючий персонал не переходив у спілкуванні з нами на українську, скільки разів у ресторанах не виявлялося меню українською, як рідко можна знайти написи українською на побутовій техніці, скільки сайтів усе ще не мають україномовної версії!
Україномовна людина щодня і чи не на кожному кроці стикається з порушенням своїх мовних прав. Для цього не треба їхати в Росію, на окуповані території чи в мегаполіси східної України – досить просто сісти в таксі у своєму місті чи глянути на розкладку найближчого кіоску преси. Пам’ятаю, як у 2006 році працівниця залізничної каси в Криму відмовлялася продавати мені квиток, поки я не попрошу в неї його «нормальною мовою», звісно ж, російською. Або як у 2014 році в центрі Харкова друг порадив мені не говорити українською надто голосно, бо «нащо нам проблеми».
Ти за мову? Печерний націоналіст!
І що важливо: щойно ти починаєш вимагати сервісу українською – на тебе дивляться, наче на хворого, «національно стурбованого». Наприклад, я ще в студентські роки твердо постановив, що в Україні з громадянами України розмовлятиму лише українською мовою, і неодноразово мав із цим клопоти. Скажімо, якщо в російськомовному товаристві в Києві я продовжував говорити українською, мене одразу ж починали питати: звідки ти? Наче киянин україномовним не може бути просто апріорі.
Так само я стикався з нерозумінням навіть близьких друзів, коли в ресторані пропонував піти, побачивши, що тут немає україномовного меню. Дуже часто вони казали: та що ти, ми вже сіли, давай цього разу залишимося вже, але більше сюди не прийдемо, це ж просто буде некультурно виглядати, якщо ми так встанемо й підемо, бо тут нема українського меню! Тобто власник закладу поводиться цілком культурно, не дбаючи в Україні про права україномовних споживачів, якщо ж ти цього не сприймаєш, то саме ти ризикуєш в очах суспільства виявитися «некультурним».
Моя професійна діяльність пов’язана із частими й різноманітними поїздками, і безліч разів я ставав свідком дії своєрідного «вірусу»: якщо в купе бодай хтось один говорить російською, то решта пасажирів мимоволі й собі переходять на російську. Бо ж культурні! Цікаво, що це правило майже не діє навпаки: максимальним виявом ліберальності може бути ситуація, коли хтось говорить російською, а інший відповідає українською, та навряд чи всі співрозмовники перейдуть на українську через одного україномовного.
Упослідженість як звичка
Така мовна дискримінація – неявна, але щоденна – накладає свій вплив на підсвідомість людини. Вона навіть не помічає, як стає ґвинтиком в упослідженні рідної мови, піддається на тиск середовища й пропаганди.
Маленький приклад: сидимо з приятелем на каві, він – активний і патріотичний українець, з україномовної сім’ї, живе в україномовному Ужгороді. Ми говоримо щось про автомобілі, поломки, нюанси роботи дизельних форсунок і так далі. Наші припущення про проблему розходяться, і він вирішує пошукати відповідь в інтернеті. Пошуковий запит вводить російською. Я дивуюся й питаю про причину саме такого вибору мови для пошуку. Він розгублюється й відповідає: «Ой, я навіть не подумав про це. Просто зазвичай шукаю російською, тоді більше результатів пошуку, легше щось знайти».
Домінування російської в Україні не обмежене географічним Сходом чи Півднем, воно закорінене в свідомості людей і визначає поведінку суспільства. Протягом останніх двадцяти років, відколи я почав активно звертати увагу на мовну політику в Україні, ситуація суттєво покращилася. Але все одно порушення прав україномовних – це буденність і на нього ніхто навіть уваги не звертає, а лише натяк на обмеження панівного становища російської викликає шквал істерик і розмов про утиски й загрозу демократії.
Чи є надія на те, що держава справді почне захищати державну мову й права україномовного населення? Радше навпаки: призначення «мовним омбудсменом» пані Монахової, яка раніше не була помічена в захисті української мови, до оптимізму не спонукає. А законодавча ініціатива депутата від правлячої партії «Слуга народу» Бужанського про скасування Закону про мову – і поготів.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
