(Рубрика «Точка зору»)
Любомир Крупницький
А якщо вона не жартувала?
У кожному жарті лише доля жарту.
Не має значення, жартувала вона чи ні.
Біда не так Зеленського, як цілого українського суспільства, що велодарунок естонського президента серйозно взагалі не розглядається. Можна здогадатися, звідки таке ставлення. Зрозуміло й, чому серйозно не сприймається Зеленський. Але дивно, що якісь жести й інших лідерів держав (прізвища яких не Трамп, і не Джонсон) також сприймаються виключно через призму комічного. Публічна дипломатія – це завжди, до певної міри, вистава, але вистава – це не обов’язково цирк.
Реакція українського суспільства на такий дарунок, цікава не менше за сам дарунок. Така одностайність у (не)сприйнятті цього презента для президента, наштовхує на думку, що справа не лише у Зеленському. Складається враження, що велосипед як дарунок не був би сприйнятий українцями серйозно у будь-якому випадку, незалежно від того, кому би його презентували. Схоже, що більшість українців, ставлячи себе на місце Зеленського, почувалися би принижено й думали, що з них насміхаються. Бо не вважають велосипед подарунком гідним президента. Бо не вважають велосипед взагалі гідним дарунком (хіба що для дитини шкільного віку). Бо взагалі не вважають велосипед чимось гідним.
Таке (не)сприйняття велосипеда пересічним українцем дуже відрізняється від того, як його сприймають у Західній чи Північній Європі. Переконаний, що у жодній країні із розвиненою велокультурою такий подарунок сам по собі не став би приводом для жартів, образ чи пошуку якихось підтекстів.
У велосипеді багато символічного
Хоча, безсумнівно, є у велосипеді багато символічного. Його взагалі можна вважати одним із символів тої Європи, куди Україна нібито так прагне. У велосипеді Європи набагато більше, аніж у всіх наших євроремонтах і євробляхах разом узятих. В Україні ознакою особистого достатку і статусності залишається дорогий, великий чи просто автомобіль. Натомість велосипед служить чудовим показником розвитку країн. Де найкраще розвинена велокультура та інфраструктура, там і умови життя й заробітки найкращі.
Велосипед – це ще й культура на дорогах, складовими якої є безпека і повага. Це значить також законослухняність і невідворотність покарання за порушення законів (чи правил дорожнього руху), культура на дорогах не з’явилася просто так. А ще велосипед – це здоров’я (фізична активність, якої так бракує сучасній людині), мобільність та економія (добиратися швидше, зручніше й дешевше, ніж автомобілем). Велосипед можна розглядати і як один із символів свободи та незалежності. Зокрема свободи від забруднення й смогу та енергетичної незалежності (питання екзистенційної ваги для України) – потрібно менше палива, яке Україна переважно імпортує, в тому числі й від сусіда-агресора.
Отож, якщо взяти до уваги тільки цей фактор «велосипедного різночитання» українцями і західноєвропейцями, то на дарунок президента Естонії, як мінімум, можна глянути й по-іншому – дещо ширше і менш зашорено. Наше зневажливе «лісапет» і уявлення про дитячість чи провінційність цього транспортного засобу не обов’язково відображає таке ж ставлення до нього за західним кордоном України. Відповідно, не варто за українськими мірками судити про наміри естонського президента.
Якщо ж врахувати, що Керсті Кальюланд сама є активною велосипедисткою, бере участь у любительських змаганнях з велоспорту й навіть подолала так званий народний етап на супербагатоденці «Тур де Франс», це додає ще більшої поважності її дарунку або ж робить версію «подвійного дна» набагато менш ймовірною та значимою.
Так сталося, що візит Зеленського до Естонії припав на ще одну знакову подію для України, яка також пов’язана з велосипедами. Тими днями саме стартував наступний етап проекту «Двоколісні хроніки» – навколосвітня подорож гурту українців на велосипедах. Раніше уже було подолано шлях з України до Австралії, тепер же, хай і в дещо іншому складі, розпочався Американський етап веломандрівки – 15 тисяч кілометрів вісьмома країнами Південної Америки. Коли український президент перебував у Естонії, наші велоамбасадори прибули до Бразилії й акліматизовувалися у Ріо-де-Жанейро.
Прикметно, що навколо світу українці мандрують не на українських велосипедах.
Популярна модель велосипеда «Україна»
А чому, власне, не на українських? Ймовірно, таке питання у частини українців знову викличе сміх. Але питання це цілком резонне і виправдане для країни, одне з підприємств якої свого часу виготовляло найпопулярнішу в Радянському Союзі модель велосипеда – «Україна». Понад 30 мільйонів велосипедів цієї моделі було виготовлено «Харківським велосипедним заводом». Бували часи, коли з конвеєра ХВЗ сходило по три тисячі велосипедів на добу. Але чи відомий світові український велосипед зараз? Чи знають про український велосипед самі українці? А «Харківський велосипедний завод» таки досі існує, там все ще виготовляють ровери «Україна», «Турист», а також інші моделі переважно з китайських деталей. А ще там роблять транспортні засоби, що асоціюються з одним із попередників Зеленського, – кравчучки.
Володимир Зеленський любить історії про гаражі, чи то пак, про інновації, що зароджувалися десь у гаражах, а згодом завоювали світ. Відтепер він мав би натхненно розповідати не про Джобса і Возняка, які таким чином започаткували Apple, а про трьох естонських хлопців, яким за п’ять років вдалося зі своєю ідеєю електровелосипеда вийти із гаража на світовий рівень. Тепер їхні ровери під брендом Ampler підтримує інвестиціями Євросоюз, вони також можуть похвалитися власною крамницею у центрі німецької столиці. А німці знають толк у такого штибу речах. Навіть світові лідери автомобілебудування, такі як Mercedes і BMW, не цураються виготовлення велосипедів.
Що зробить із велосипедом Зеленський? І чи побачить ключ?
Невідомо, наскільки цінним дарунком стане цей велосипед для українського президента – чи використовуватиме він його за призначенням або ж передарує, чи той взагалі припадатиме порохом десь у музеї. Але важлива не так доля конкретного велосипеда, як те – чи побачить Зеленський, а разом з ним й українське суспільство, у цьому дарунку ключ до вирішення низки серйозних для країни проблем.
Навіть якщо президент Естонії вклала у свій дарунок дещицю іронії, хибно буде обмежитися лише смішками і не зробити правильних висновків. Тим більше, коли українська столиця ледь не щодня переживає транспортний колапс. Та й навіть у невеликому обласному центрі України стає зрозуміло, що автомобілі в місті – це тупикова гілка транспортної еволюції, а майбутнє таки за громадським транспортом і велосипедами. І тут не потрібно нічого винаходити, маємо під боком успішний європейський досвід. Європа – це не лише швидкісні автобани, але й зручна і розгалужена мережа міських та позаміських велошляхів. Але наздогнати Європу інфраструктурно чи економічно українцям не вдасться, не змінившись світоглядно.
Почати можна зі ставлення до велосипеда. Бо це не соромно і не принизливо, від цього не спадає корона навіть у сучасних монархів.
Велосипед – гідний подарунок для гідного президента. І нікчемний дарунок для негідника.
Любомир Крупницький – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
