(Рубрика «Точка зору»)
Українці очікувано починають розчаровуватися в «нових обличчях». І передовсім йдеться про президентську фракцію, адже саме вона має більшість у парламенті та не виправдовує сподівань: частина депутатів чубиться, діє й встряє в скандали не згірш політиків старої формації, а ще частина вип’ячує власну некомпетентність та профанність, ніби цим варто пишатися. Та чи проблема в самій ідеї зміни політиків старої формації на людей нових?
На шляху до становлення українства як модерної нації зовсім не дивно, що постав тренд на новизну та сучасність. На «нові обличчя» та «державу в смартфоні». Людям кортить асоціюватися з усім сучасним, трендовим та просунутим. У мові вкорінюються слова «інновації», «модернізація» і таке подібне.
Проте у вітчизняних реаліях ця новизна та сучасність завше мають бути дуже помірними та дозованими. Особливо, якщо політсила розраховує на тривалу підтримку широких мас. Адже одна справа, що виборець собі уявляє, а інша – що думає насправді. Бо електорат вітчизняний консервативний та схильний до слабкости перед патерналізмом, про що свідчить велика любов українців до президента Білорусі.
Проте традиційно високі показники недовіри до влади призвели до того, що людям хочеться незаплямованих політиків. Рушієм цих змін став Євромайдан. Саме тому Порошенко використовував в попередній президентській та парламентській кампанії гасло «Жити по-новому», хоча далеко не був новою людиною у вітчизняній політиці.
Натомість старі політсили перебувають зовсім в іншому тренді. Радикальна частина апелює до давнього минулого, до далеких «кращих часів». Ультраправі та проросійські сили традиційно використовують пасеїстичну риторику «колись було краще». Якщо спрощувати, то одні хочуть «козацьку минулу славу повернути» та апелюють до символів минулого: «Бандера прийде – порядок наведе», себто «минуле впорядкує сьогодення». Інші ж просто розводять руками: «какую страну просрали» та ковтають слинку за ковбасою по 2,20.
На противагу їм центристські сили апелюють до недавнього минулого. До того, коли вони самі ще були при владі й намагаються позитивно мітологізувати ці часи або знищити міти своїх конкурентів. Друге робити легше, проте зараз старі політсили не є ключовими гравцями, тому їм доводиться воювати із конструктами свіжими, що складніше, або залишатися осторонь ключових процесів.
І на тлі всієї цієї риторики, переминання по сотому колу одних і тих же тем та розвішування все тієї ж брудної білизни, на тлі постійних скандалів, корупції, війни, кумівства й тому подібного ідея заміни цього старого застояного болота чимось новим та свіжим видається цілком логічною. Давно пора.
Проте справа завше в нюансах. А саме в тому, хто і як займатиметься такими змінами.
Результати нещодавнього соцопитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології, свідчать, що відносна більшість українців (40,8%) негативно ставиться до того, що більшість новообраних депутатів ніколи не займалися політикою. Хоча ще в серпні таких було лише 25%.
Народ на президентських та парламентських виборах надав Володимирові Зеленському величезний кредит довіри на те, аби змінити політичний істеблішмент країни. І не просто змінити самі фігури, але й щоб із ними змінилися правила гри. Аби політикум став професійнішим, чеснішим, відкритішим і так далі. Чи справився новообраний гарант Конституції із цим? Радше ні.
Що ж пішло не так?
У Зеленського та його команди не було ні часу, ні програми, ні досвіду, ні кадрів для того, аби втілити цей запит суспільства в життя. Питання також у підходах, котрі застосовував президент разом зі своїм оточенням. За браку необхідного в список «Слуги народу» потрапило багато бізнеспартнерів, «квартальників», людей, залежних від олігархів, різних шарлатанів і так далі. Себто не було не лише надійного сита (або його й не воліли застосовувати), котре б відсіювало випадкових персонажів та різних негідників, а й того, що би об’єднувало цей доволі випадковий набір людей. Тому фракції «Слуга народу» дуже бракує цілісности. Бракує ідеологічної основи та спільних цінностей.
Та й далеко не всі їхні «нові обличчя» виявилися справді новими. Депутат від «Слуги народу» Роман Іванісов, котрого звинувачують у судимости за зґвалтування, перед тим був депутатом Рівненської облради від «Батьківщини», а згодом балотувався туди від «Блоку Петра Порошенка».
Як же це міг пропустити народ, котрий зараз починає відчувати розчарування? А народ просто замилувався словами Зеленського й повірив його солодкавому голосу, що ці всі люди порядні і за них потрібно проголосувати.
Не поспішати розчаровуватися в усьому новому
Еволюція усвідомлення необхідного в українського виборця дуже повільна, але вона відбувається, хоч і набуває іноді неадекватних радикальних форм. Тому є сподівання, що вже на наступних виборах вітчизняний електорат прийде до усвідомлення, що не лише оновлення, а й всі інші процеси мають минати розумно та послідовно, а не наскоком й бездумно.
Новизна не повинна бути ключовим критерієм. Порядність, професійність, компетентність, послідовність та незаплямованість репутації, вміння визнавати свої помилки та розвиватися, критичне мислення та відсутність популістичних гасел – це ті якости, до котрих потрібно приглядатися передусім.
Проте нові люди дуже потрібні у владі, аби стрясати систему, аби оживляти її свіжими ідеями та незамуленими поглядами. Аби нагадувати політичній верхівці, що вони у владі не назавше. І їх потрібно ретельно добирати, а не брати гуртом, ніби товари перед «чорною п’ятницею», бо велика знижка чи хороша реклама.
Так само далеко не всі політики, що не перший рік перебувають в українському естеблішменті, є однозначно поганими. Частина із них є не лише хорошими законотворцями, але й носіями неоціненного досвіду. Ще інша частина є хорошими виконавцями. Це також стосується й успішних реформаторів, котрих варто зоставляти на їхніх посадах, аби зміни могли тривати та закріплятися, бо поступ потребує тяглості, продовження послідовної лінії.
Є сподівання, що нові та старі еліти колись навчаться взаємодіяти, а не по-ейджистськи ненавидіти одні одних. Вбачатимуть у співпраці точки для росту та обміну досвідом заради країни, як би це побажання наївно не звучало. А вітчизняний соціум – навчиться обирати, опираючись не на рекламу та серіали, не на поклик серця чи печінки, не на астрологів та чуйку сусідів, а добряче обміркувавши, вивчивши ініціативи, діяльність, професійність кандидатів та журналістські розслідування, котрі їх стосуються.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
