(Рубрика «Точка зору»)
Країна зі шрамом
Усе змінюється. Україна не втомлюється це доводити. Герої стають антигероями, кумири перетворюються на ізгоїв, а відстань від крайності до крайності не настільки вже й велика.
Росія – друг, а Америка змушує Київ воювати. ЄС і НАТО ніколи не приймуть Україну. Потрібно взяти кредити у росіян. Якщо Вашингтон тиснутиме на Київ, треба пустити російські танки до польського кордону. У 2019-му олігарх Ігор Коломойський звучить зовсім інакше, ніж у 2014-му.
На початку війни він пропонував націоналізувати українську власність російських олігархів. Обіцяв нагороди за впіймання бойовиків. Називав Володимира Путіна «шизофреніком маленького росту». Через п’ять років усе змінилося.
Ігор Коломойський – сам собі інститут. І в кожен конкретний момент часу він говорить тільки те, що вигідно лише йому
Утім, нічого дивного. Ігор Коломойський – сам собі інститут. І в кожен конкретний момент часу він говорить тільки те, що вигідно лише йому. Було б дивно, якби він чинив інакше. Зрештою, він вирішує свої завдання, і якщо українське майбутнє в них не вписується – тим гірше для українського майбутнього.
Із державними інститутами, за ідеєю, все повинно бути інакше. Але криза інститутів – це загальна проблема всього світу, включно з цивілізованим. Звичні архітектури все частіше поступаються натискові й експресії окремих персонажів. І Україну навряд чи хтось ризикне назвати винятком.
Роль особистості у вітчизняній історії щоразу виявляється визначальною. Форма часто перемагає зміст. А вміння видаватися давно важливіше від уміння бути. Можливо, Ігор Коломойський це прекрасно знає – і в інтерв'ю The New York Times усього лише описує наше недалеке майбутнє.
Завжди є люди, для кого прапори – це набір ниток, а гімн – набір нот. Програш можна назвати миром, роззброєння пояснити економією, а боягузтво – розсудливістю
Зрештою, новій Україні всього п’ять років. А тій колишній, яка «підчерев’я» і «буфер», – десятки і сотні. Ветеранів кілька сотень тисяч, а байдужих – мільйони. Європа вимагає болючих реформ, а Росія вимагає лише не чинити опір. Завжди є люди, для кого прапори – це набір ниток, а гімн – набір нот. Програш можна назвати миром, роззброєння пояснити економією, а боягузтво – розсудливістю.
Тим більше, що Росія не ставить під сумнів належність Донбасу. Вона всього лише намагається його Україні повернути. І поверне вже завтра – як тільки Київ дасть на це добро. А потім Донбас сам зробить з Україною все те, що необхідно Москві.
Термінологія дозволяє дипломатії творити чудеса. Можна перейменувати війну в загострення. Назвати патріотів – радикалами. Оборону – агресією. Можна спробувати обнулити нову Україну в ім’я повернення до колишньої. Тієї самої, що існувала до 2014-го.
Але є одне але. Крим.
Доля регіону виявилася тим шрамом, який не дозволяє зробити вигляд, ніби нічого не було. Історію не вийде відмотати назад до 2013-го – тому що до цього не готова сама Росія. Яка п’ять років тому офіційно змінила свої кордони, включивши до їхнього складу український півострів.
Якщо в сучасній історії і з’являються рубці – то Крим саме про це
Крим виявився вписаний у конституції одразу двох країн. І викреслити його звідти не готові ні в Москві, ні в Києві. А це породжує ту однозначну суперечність, яку можна лише спробувати не помічати. Але яку не вийде обнулити. Українські й російські політики приречені давати різні відповіді про належність регіону. І якщо в сучасній історії і з’являються рубці – то Крим саме про це.
Утім, ніколи не говори ніколи. Останні п’ять років стали для обох країн ще й іспитом на послідовність. Поки що в загальному заліку лідирує Росія – яка готова чекати і дочавлювати тих, хто дасть слабину. А Київ тільки недавно дізнався про існування інституційної пам’яті. Тієї самої, яка зберігає непохитними державні підходи при зміні перших осіб.
Ігор Коломойський чітко знає, що йому вигідно. Кремль теж. А ось Україна свій іспит тільки готується здавати. І Конституція країни могла б стати шпаргалкою – якщо в неї, звісно, вирішать заглянути.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
