Анна Підлужна, Дар'я Куренная
Останні теплі дні осені, на диво сонячно, ми сидимо у дворику кав'ярні в середмісті Києва. Наріман примружує око та посміхається, пригадуючи свій Крим, якому присвятив свій перший повний метр. «Це кіно про те, як потрібно дослахатися одне до одного. Це про те, як втрата близької людини робить людей ближчими…»
Український режисер кримськотатарського походження Наріман Алієв розповідає Радіо Свобода про свою першу повнометражну стрічку «Додому», яка виходить у всеукраїнський прокат 7 листопада.
– У Криму я знімати не зміг, а як розповісти історію про кримських татар на материковій частині Украіни? Це досить важка задача, але мій колега та друг, азербайджанський режисер Наврус Хітмед, мені якось розповів ідею свого сценарію про родину, яка втратила близького родича і їде в далекі краї, щоб забрати його тіло та привезти на Батьківщину, аби поховати. Ця ідея мені дуже сподобалась, для мене пазл одразу склався, я зрозумів, як можна зробити кримськотатарську історію однієї родини на фоні політично-соціальної ситуації, яка в нас сьогодні відбувається, і при цьому розповісти про сімейну драму. Через деякий час я попросив у нього дозволу скористатися ідеєю, і він благородно дозволив.
Через місяців 8-9 я зустрівся з майбутнім продюсером Володимиром Яценком, і ми почали переговори про співпрацю. Був рік розробки сценарію, ми презентували його на кіноринках, розробляли в лабораторії. Згодом до проекту приєдналася Марися Нікітюк як співавтор сценарію, і в липні минулого року, коли відбувся конкурс кінопроектів патріотичного спрямування Міністерства культури, наш проект підтримали. У вересні минулого року почали знімати. Зняли кіно, змонтували – і ось результат.
– Як це, робити кіно в Україні, які реалії для молодого режисера?
За кордоном ви дуже рідко зустрінете 25-ти річного режисера, який зробив повнометражний фільм, а в Україні це реально
– У кожного все індивідуально, тобто немає якогось алгоритму успіху чи кар'єрного зростання в кінематографі, так мені, здається, в усьому світі. Але в Україні, я гадаю, навпаки, набагато більше шансів для молодого режисера зробити кар'єру: є грунт для цього, є запит на це, і кошти на це є від держави. І оскільки кінематограф довгий час був відсутній – є можливість молодим ступити на цю стежку, тому що за кордоном ви дуже рідко зустрінете 25-ти річного режисера, який зробив повнометражний фільм, а в Україні це реально. Я не єдиний: можна взяти Антоніо Лукіча, який зробив «Думи мої тихі», йому зараз 27. Як ти користуєшся цією можливістю – вже залежить від тебе. Не буває такого, що ти ось, наприклад, молодий і перспективний – і все, давайте мені гроші. Ні, ти маєш показувати кожним своїм кроком, що ти можеш це зробити.
– «Додому» вже була представлена на Каннському фестивалі, у серйозній номінації «особливий погляд». Каннський глядач зумів отримати той посил, який ви вклали у фільм?
– Гадаю, що так, у нас кіно не складне, це драма, яка викликає емоції. В Каннах це було дуже зворушливо, це був перший показ на публіку. У людей завжди є вибір, ніхто не змушує іти на кіно, і ось коли я приїзджаю і бачу великі черги на наше кіно – це зворушує: йдуть саме на твій фільм.
Для тебе все йде дуже повільно: ти чуєш кожен кашель, кожен чих і не відчуваєш фільм, але після закінчення в нас були пятихвилинні овації
Сама прем'єра була дуже душевна, тому що драматичні фільми такі специфічні, якщо порівнювати з комедійними фільмами. Там люди якщо сміються, все окей, воно працює – а драматичний фільм – незрозуміло до останніх титрів. Коли ти дивишся фільм, де тисяча людей в залі, в тебе темпоритм інший – прискорений, і він не співставляється з фільмом, для тебе все йде дуже повільно: ти чуєш кожен кашель, кожен чих і не відчуваєш фільм, тому не можеш насолодитися в повній мірі картинкою, але після закінчення фільму в нас були десь пятихвилинні овації. Це будо дуже зворушливо та приємно, а в Каннах не кожен фільм так проходить, наша стрічка людей зачепила.
– Давайте поговоримо про українського глядача: першим містом, де був показ стрічки «Додому», була Одеса, як тут пройшов показ?
– Глядачі в Україні більш прискіпливі, якщо твій фільм, умовно кажучи, вже десь був, на тебе йдуть, щоб подивитися як на «крутого режисера». Якщо в Каннах це була більш зворушлива історія, то в Одесі більш відповідальна, тому що ти показуєш для своїх людей, не знаєш їхньої реакції, адже реакції завжди різняться. Прем'єра пройшла тепло, там була велика частина команди, яка вперше дивилася фільм, і теж після фільму всі вийшли на сцену, і були овації стоячи.
– Чи акторам вдалося передати традиції, побут кримських татар в повній мірі? Чи були ще претенденти на головні ролі?
Важко робити кастинг, коли кримських татар в принципі небагато, акторів майже немає, та ще й більша частина проживає в Криму
– Важко робити кастинг, коли кримських татар в принципі небагато, акторів майже немає, та ще й більша частина проживає в Криму – це важкий процес. Ми відбирали всіх бажаючих, робили в Києві кастинги, в Новоолексіївці, де проживає багато кримських татар, але всеодно обрали на головні ролі Ахтема Сеітаблаєва – це відомий в Україні актор, режисер – а на іншу головну роль його молодшого сина ми обрали Ремзі Білялова – це мій двоюрідний брат, якого я знав по короткометражних роботах. Кожен з них робив все, що в його силах, для них це було важливо, вони мені довіряли – це основний критерій і доказ того, що в нас все вийшло.
– Стрічку знімали у трьох областях України, адже в Криму її відзняти було неможливо. Чи в повній мірі вдалося відзняти ті краєвиди, які б передали кримськотатарський колорит?
– У нас останні дві сцени за сценарієм у Криму проходять, і ми знімали це на Арабатській стрілці, це фактично частина Криму, просто адміністративний кордон трішки вглиб, і там ландшафт той самий, що і в Криму.
– Яка сцена була найважчою?
– Якщо відверто, напевне, остання сцена фільму, вона досить емоційна та складна в акторському плані. Всі розуміли: якщо цей кадр не буде вдалим, то фільму не буде, не буде того емоційного наповнення, яке потрібно для повного сприйняття фільму. Але вона вдалася.
– Ви самі є кримським татарином і, напевне, знаєте багато про свої традиції та побут, показали їх у своєму фільму, але чи зверталися ви до старшого покоління, готуючи сценарій, за порадами, уточненнями?
Це про повагу в сім'ї, для мене сім'я завжди була на першому місці, це певна повага до своїх коренів, розуміння Батьківщини та дому
– Якось так конкретно ні, але перший тритмент (синопсис, короткий виклад сценарію – ред.) писав з мамою. У мене була травма спини, я лежав, надиктовував їй текст, а вона набирала, то ми постійно з нею дискутували. Я показував і батькові, і дядькові, всі казали якісь коментарі, я показував деяким кримським татарам у Києві, які давали свій фідбек, але в цілому я передавав свій досвід. Мій фільм – не те що про традиції, а про певну ментальність, яка в мені виховувалась з дитинства. Це про повагу в сім'ї, для мене сім'я завжди була на першому місці, це певна повага до своїх коренів, розуміння Батьківщини та дому.
– Фільм показує, розказує про конфлікт поколінь, проблему батьків та дітей, але як я розумію, через цю проблему будуть показані й інші конфлікти?
– Все базується на стосунках батька з молодшим сином та на втраті старшого брата та сина, тобто це такий трикутник, в якому старшого брата немає, але він присутній духовно.
Є декілька прошарків, які ми обговорюємо: про маленьку націю, яка живе зі своєю мовою і вірою в православній країні – це теж певний конфлікт
Звісно, ми робили конфлікт, в кіно все базується на конфлікті: у батька є своє бачення себе та своого майбутнього, свій досвід минулого, у молодшого сина – своє бачення. Просто це два різних погляди. В принципі, конфлікти поколінь базуються на різних баченнях. Це кіно про те, як потрібно дослухатися одне до одного. Це про те, як втрата близької людини робить людей ближчими. Звісно, порушуються й інші конфлікти, наприклад, міжнаціональні шлюби, конфлікт національної ідеї, соціально-економічне полотно, яке зараз в Україні, теж існує, можна сказати фоном, але впливає на обставини. Є декілька прошарків, які ми обговорюємо: про маленьку націю, яка живе зі своєю мовою і вірою в православній країні – це теж певний конфлікт.
– Ваша стрічка була представлена також на Харківському фестивалі KharkivMeetDocs, як український схід сприйняв «Додому»?
– Там люди були більш емоційними, це важко передати, там відчувається більше напруження. Там зібралася проукраїнська публіка, в Харкові дуже багато тих, хто підтримує Україну, про це треба пам'ятати. Але ми в трансі нерозуміння, навколо чого об'єднання, наприклад, в Харкові мене запитали: а чи не боїтеся ви знімати таке кіно? Проте, живучи в своїй країні, ми проговорюємо певні проблеми – ми заради цього тут і живемо. Якщо чогось боятися, то нас як країни немає, а там люди чогось, мені здається, бояться. Бояться, що завтра все зміниться, що завтра не буде тієї країни. У них воєнний кордон дуже поряд з Донбасом, у них є суспільне напруження, хоча це мирне місто.
– Чи плануєте ви якимось чином спробувати донести фільм до глядача з окупованих територій?
– У нас є в планах зробити показ у Новоолексіївці та в Генічеську для спільноти, яка там проживає, але якихось легальних інструментів для показу фільмів у Криму у нас немає. Може, в майбутньому наш фільм буде на онлайн-платформі, та у людей буде можливість дивитися.
– Чи глядачам очікувати продовження історії?
– Ні, це повна історія, у якої є фінал, за фіналом є інша історія, але вона не потребує роз'яснення.
