«Кіборг» Анатолій Свирид (позивний «Спартанець») називає себе жартома «багатодітним татком»: під опікою створеної ним організації «Серця кіборгів» – понад півтисячі дітей загиблих захисників України. Серед завдань організації – допомога родинам загиблих бійців, їх відпочинок і психологічна реабілітація. Про діяльність «Сердець кіборгів» Анатолій Свирид розповідає Радіо Свобода:
– Наша громадська організація «Серця кіборгів» працює вже чотири роки, і перші «наші» діти вже виросли. Але я щасливий, що долучився до їх виховання. Вперше думка створити благодійну організацію, яка би допомагала родинам, дітям загиблих, з’явилась у мене під час перебування у полоні у «ДНР», тоді я пообіцяв собі: якщо вийду звідси живим, то буду опікуватись дітками наших братів.
Ідея викристалізувалась після загибелі «кіборга» Макса Ридзанича (позивний «Адам»), в якого залишилися троє дітей.
Коли «Адама» ховали, вони плакали і питали: «Татко, куди ти ідеш?».
– Скільки зараз дітей під вашою опікою?
На жаль, бойові дії тривають, гинуть чиїсь татусі, діти лишаються сиротами. Кількість малечі, якій допомагає команда «Сердець кіборгів», зростає
– На жаль, бойові дії тривають, гинуть чиїсь татусі, діти лишаються сиротами. Кількість малечі, якій допомагає команда «Сердець кіборгів», зростає: наразі це понад 500 дітей, з різних куточків України.
Коли я їжджу до них, думаю над тим, що насправді ці діти мають бути під опікою держави – їхні рідні загинули, захищаючи цю державу. Але що таке держава? Це всі ми, це люди. Точніше, це небайдужі люди.
– Власне, це гасло волонтерів: «Держава – це ми», чи не так?
– Так. Люди – це головна цінність держави. На жаль, гинуть найкращі представники держави, тож держава мусила би віддячувати тим мамам, дружинам та дітям, чиї сини, чоловіки й татусі загинули в обороні держави.
Але ми з однодумцями не стали чекати, допоки держава візьметься за справу, тим більше, що підтримка і допомога не завжди виражаються в матеріальній допомозі, соціальних пільгах тощо. Я звернув увагу: у багатьох українців доволі скептичне ставлення до державних інституцій, натомість до оборонців країни, їхніх родин ставлення тепле й позитивне.
– Як вам вдавалось знаходити спільну мову саме з родинами загиблих?
– У них до нас, побратимів їхніх рідних – доволі специфічне ставлення: ми воювали з їхніми татками, чоловіками, синами, часто були поруч в їхні останні хвилини. Звісно, попервах хтось побоювався, що ми не ті, за кого себе видаємо (а були випадки, що під виглядом ветеранів або волонтерів діяли аферисти) – але, поспілкувавшись з нами, потроху розкривались. Нам є, про що говорити, бо ж ми «на одній хвилі».
На першу зустріч, пригадую, не більше десяти вдів із дітьми прийшли, але з кожною наступною зустріччю коло розширювалось, жінки почали спілкуватися одна з одною, дітки перезнайомились поміж собою. А головне – наші мами і дружини, згорьовані втратою найдорожчих людей, почали посміхатись!
– Повернімось до «Сердець кіборгів»: де діти відпочивають, яка у вас географія поїздок?
– Ми починали з поїздок на відпочинок по Україні, а тепер географія ширша: Хорватія, Словаччина, держави Балтії. У цілому, за чотири роки роботи організації понад 40 тисяч людей (дорослих та діток) відвідали різні наші заходи. Коли постійно працюєш, мотаєшся по регіонах, якось не звертаєш уваги на кількість, а коли уявити таку кількість людей – то у нас величезна родина.
Читайте ще:
Залишився з пораненими і вийшов до сепаратистів на переговори – «кіборг» «Спартанець»
