Він знав справжню ціну літературі і культурі загалом. Як ніхто розумів, що «культурний щит» захищає країну більше, аніж армія. Він був представником справжньої еліти, яка зберігає, розвиває і передає наступним поколінням те, що з часом лише набирає цінності. Володимир Панченко – пішов на 65-му році життя, хоча мав ще стільки бажань і планів.
17 жовтня в Олексіївці, що неподалік Кропивницького, похоронили професора Києво-Могилянської академії, шеф-редактора та засновника видання «ЛітАкцент», видатного дослідника української літератури Володимира Панченка. Провести його в останню путь із Києва до Кропивницького поїхали ті, хто десятиліттями працював із Панченком пліч-о-пліч.
А тих, хто відчув «пустку з його відходом», і не перелічити, адже Володимир Панченко виховав не одне покоління носіїв «стійкого українського гена».
«Множив сенси, не слова»
Він був із тих, хто словом і ділом стверджує «українську окремішність», як складову світової культури. Він так багато зробив, щоб повернулася до життя розтрощена сталінізмом «убієнна українська література».
Літературознавець, дослідник, літературний критик, член Українського ПЕН-клубу та Ініціативної групи «Першого грудня», народний депутат Верховної Ради України I скликання – Володимир Панченко у всіх сферах діяльності проявляв себе на повну силу.
Панченко завжди «множив сенси, не слова», його соціальні діагнози підтверджувалися, а прогнози збувалися.
У 2009 році Володимир Панченко став ініціатором звернення до влади від української інтелігенції з вимогою підтримати промоцію культури України за кордоном, «профінансувати належну діяльність інформаційно-культурних центрів при дипломатичних установах України». Він наголошував, що це необхідно для ствердження самого факту існування України у світі і для поширення позитивної інформації про неї. У зверненні пропонували вивчити досвід культурних представництв іноземних держав, які діють в Україні і фінансуються із державних коштів, або з благодійних (приватних) джерел.
Діагностував загрозу «русского мира»
Володимир Панченко був серед перших, хто діагностував загрозу «русского мира» і прямо назвав його ідеологів серед українського політикуму та наукової спільноти.
Ось як він оцінив у 2011 році в ефірі Радіо Свобода концепцію літературної освіти від Дмитра Табачника: «Це є просто таки шовіністична мовна концепція, яка відбиває погляди політичні Дмитра Табачника. А якщо її розглядати в системному плані, то це є спосіб через гуманітарну освітню ланку приєднати Україну до «русского мира». Табачник – це ідеолог «русского мира». Ми маємо справу з дуже небезпечним шулерством».
«Усміхнений і стійкий»
«Він був особливою людиною: завжди усміхненим і водночас стійким та незламним», – сказав про Володимира Панченка його колега по «Літакценту», письменник Михайло Слабошпицький.
Останні роки, розповідає Слабошпицький, видалися для Панченка «неймовірно продуктивними».
«З'явився двома виданнями його «Сонячний годинник», що має таку жанрову дефініцію: «книга пілігрима». Його повість «Про Миколу Зерова» перемогла в кількох рейтингах і засвідчила, що це – одна з найвидатніших літературознавчих праць в Україні. Я маю відчуття виконаного обов’язку перед другом через те, що ще встиг видати його унікальну книгу «Літературний ландшафт України. ХХ століття (50 «слайдів»)». Це також своєрідна «книга пілігрима». Невиправний подорожанин, якого манили дороги, Панченко виступає тут мандрівником у світі книг. Це підкреслив епіграфом до своєї книги із Жака Бреннера: «Книга, яку ви тримаєте в руках, – це історія моїх подорожей у світі книг», – написав Слабошпицький 14 жовтня, повідомивши про смерть Володимира Панченка.
Могилянка
Спільнота Києво-Могилянської академії «з глибоким сумом» повідомляє, що помер «добрий друг та колега, професор, доктор філологічних наук, відомий літературознавець Володимир Панченко».
Панченко прийшов працювати у Києво-Могилянську академію у 2001 році: був професором кафедри філології, літературознавства. Із 2002 по 2007 рік – віцепрезидентом з навчальної роботи.
Завдяки йому я навчилася цінувати Пантелеймона Куліша...Катерина Близнюк
«Володимир Євгенович був людиною світлою, порядною і якоюсь дуже відповідною тому ХІХ століттю, про яке нас учив. Завдяки йому я навчилася цінувати Пантелеймона Куліша. Відкрила собі Міцкевича складнішого, ніж кримські сонети. Дізналася, що Марко Вовчок – це не зовсім про село. Матеріалізувала Нечуя-Левицького з його життям на Подолі. Ще глибше полюбила Франка... Нещодавно дістала «Патетичного фрегата» і наче знову побувала на його лекції. Дякую Вам, Володимире Євгеновичу, що ділилися своїм знанням і мудрістю із нами!» – сайт Могилянки цитує випускницю академії та викладачку Катерину Близнюк.
«У Могилянці, яку він розбудовував так самовіддано і щиро, назавжди залишиться часточка його душі. Світла і вічна пам’ять», – написали колеги професора Володимира Панченка.
Ініціативна група «Першого грудня»
До Ініціативної групи «Першого грудня» Володимир Панченко долучився 2015 року і відразу, як кажуть його однодумці, став незамінним.
До останнього зберігав спроможність бути опорою, а не тягарем
«Його щира прихильність і сердечність примножували йому друзів, його мудрість і відчуття слова робили його талановитим співавтором наших документів, його вирозумілість і тактовність давали йому дар посередництва, коли наші дискусії ставали надто емоційними», – написали у прощальному слові члени Ініціативної групи «Першого грудня».
Відходив із життя Володимир Панченко, «мужньо і гідно, знаючи свій діагноз і розуміючи його невідворотність».
«Його дух був міцніший за тіло, а завдяки своєму мужньому спокою він до останнього зберігав спроможність бути опорою, а не тягарем», – зазначили учасники Ініціативної групи «Першого грудня» В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків та інші.
Читайте ще:
Дмитро Штогрин працював для України. Пам’яті професора Іллінойського університету
