Командир відділення, командир БМП-2 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Сергій Кирик возив по «дорозі життя» все необхідне «кіборгам» під обстрілами у Донецький аеропорт. Він ненавидить війну і досі не розуміє як вижив. Найстрашнішим із пережитого, каже, є загибель побратимів. Радіо Свобода давно просило Сергія Кирика розповісти про «його війну».
– Коли мені сусідка сказала, що мене розшукує військкомат, я вже внутрішньо був готовий до того, щоб іти. На початку квітня 2014-го я потрапив у 93-ю окрему механізовану бригаду, у 6-у роту піхоти (тоді Харківська ОМБр, а тепер 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр», формування механізованих військ у складі Сухопутних військ Збройних сил України – ред.).
Техніка була в жахливому стані. Ми були вимушені ремонтувати все за свій кошт. Радіостанції, генератор, інструмент, форму і ще багато всякого – я сам привіз із дому.
– Коли ви зайшли у так звану «зону АТО»?
– Це було 2 травня 2014 року.
Я із побратимами заступив на охорону блокпосту №10 під Новоселівкою Донецької області.
Тоді до нас приїздили з листом від Пушиліна – агітували перейти на їхню сторону. Ще пропонували їм продати зброю.
А в ніч на 4 липня – нас атакували. Це була перша лобова танкова атака російських гібридних сил на блокпост ЗСУ. Окрім танків, по нас стріляли з кулеметів.
Проти нас також застосували артилерію.
Для відбиття цієї атаки нам також довелося застосувати важку артилерію, а саме САУ і БМ-21 «Град».
Як я тоді бігав разом із побратимами в чистому полі і у мене не влучила жодна куля – досі не розумію!
Я заповз в очерет, а мій товариш ледь не кинув у мене гранату Ф1, бо подумав, що то сепаратисти. Це все долі секунди і везіння.
Кожного разу, коли я згадую цей день – 4 липня 2014 року – мене просто розриває на частини.
У цьому бою загинуло сім моїх побратимів разом із командиром, ще семеро отримали тяжкі поранення. І це за півтори години бою!
Коли ми зібрали тіла хлопців – я мусив підписати кожне з них. А в цей час у їхніх кишенях «розривалися» телефони!
У той момент так ніхто і не наважився взяти телефон і сказати, що їхнього сина, батька, чоловіка вже немає серед живих.
Це так тяжко, відповідати на дзвінки, коли дзвонять рідні тих, хто загинув і питають… А що ти можеш сказати?!
А потім ще дуже образливо і важко було, коли подзвонив тяжко поранений В’ячеслав Опашко, він у Дніпропетровському шпиталі лежав, і каже, що вся лікарня «шушукається», що блокпост «розбили, бо усі п’яні були».
І Таня Мамадалієва, дружина загиблого командира, дзвонить зі сльозами: «Тільки скажи правду… бо мені тут кажуть, що мій чоловік п’яний валявся в БМП».
Потім – похорони (4 липня 2014 року біля села Новоселівка, під час нічної танкової атаки бойовиків на блокпост ЗСУ, загинули підполковник Мамадалієв, старший солдат Рущак, старший солдат Крилов, старший солдат Заїка, старший солдат Шевченко, старший солдат Савенков, старший солдат Чабанов – ред.).
Десь 12 липня я повернувся після похоронів побратимів назад у зону бойових дій – до своєї частини 93 ОМБР 2 БТГР. А далі вже були Піски і Донецький аеропорт.
– Ви добровільно зголосилися їздити у ДАП?
– Так. Підійшов до мене мій старшина – старший прапорщик Олег Лемішко (він кадровий військовий) і каже: «Сєрий, поїхали в аеропорт. Змотаємся до Кірюхи (Кирило Недря, заступник командира 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 93-ї ОМБР – ред.), відвеземо БК (боєкомплект – ред), воду … Я сказав: «Давай, поїдемо. Тільки зачекай трохи – я зберу трохи чогось смачненького для хлопців».
Збираю я «смачненьке», а сам думаю: «Нащо я погодився?!». Але відмовитися я вже не зміг – «дороги назад не було».
Тож, обвішали ми усю кабіну КАМАЗа бронежилетами і поїхали. З мене ще, як я тягнув у кабіну боєкомплект, сміявся товариш. «Ти – каже – як Рембо обвішався!», а я йому відповів, що «БК в одне місце не тисне».
Коротше кажучи, так я почав їздити у ДАП, возив все необхідне, боєкомплект, пальне, супроводжував «конвої». А ще моя місія була – бути «зв’язковим» між волонтерами і аеропортом – доправляти туди такі цінні речі, як приціли, прибори нічного бачення і тому подібне.
Це був серпень-вересень, коли наш 2 БТГР там знаходився. У перших числах жовтня наші підрозділи вийшли на ротацію.
Читайте: Свідчення про війну. Розповідає «кіборг» Кирило Недря
– А коли Ви отримали важкі контузії?
– Був бій під Жабуньками 18 січня 2015 року. Тоді, під Донецьким аеропортом ми потрапили в оточення бандформування – так званого батальйону «Восток».
Часто згадую, що я тоді ледь не застрелив свого побратима. Бій ми вели на відстані 30-50 метрів, а форма тоді – що у противника, що у нас – була одного кольору. Теж долі секунди зіграли свою роль.
Я весь час себе питаю: якби я тоді застрілив свого товариша, як би я із цим жив?!
Тоді вони нас оточили і перевага була на їхньому боці. Але, дякувати Богу, більшість наших хлопців уже психологічно і фізично були загартовані у боях: хтось у ДАПі був, хтось брав участь у боях за Авдіївку, хтось – за Піски.
І коли ворог запропонував нам здатися, то один із наших їм у відповідь крикнув – «русские не сдаются». Наші регочуть, кажуть: «Ти, тундра! Так нам же росіяни і пропонують здатися». А він так із посмішкою усіх обвів поглядом і повторив українською: «Руські не здаються! Ви мене зрозуміли, пацани!»
Такі хвилини теж є на війні.
Але, загалом, війна – це важка брудна праця.
Війна – страшна, а найстрашніше – втрачати своїх. Я ніколи не забуду солодкуватий запах смаженого людського м’яса… Війна підла і несправедлива.
Як тільки я відчую запах дизпалива – у мене зразу перед очима постає мій БМП. Його колір – чорний і червоний.
9 жовтня 2019 року оборонець Донецького аеропорту Кирило Недря передав подарований Сергієм Кириком прапор 93-тя ОМБр Холодний Яр канцлеру Міністерства оборони Республіки Литва – Дайві Беліцкієне
Читайте ще:
Ветеран АТО: «Водій на війні – це універсальний солдат»
«Кіборг» Сергій Назаров про оборону вежі ДАПу, повернення із війни та кохання
Ветеран АТО: «Наша танкова бригада брала участь у розблокуванні Луганського аеропорту»
