(Рубрика «Точка зору»)
Про ноги, сексизм і самотність
Нещодавно в Чернівцях, вирішивши перепочити в готелі між виступами, я випадково натрапила на картонний ярличок про прибирання номеру, і зрозуміла, що не засну. На цій невеличкій бірочці, яку слід вішати на двері, вмістився цілий світ сексизму, стереотипів і чиїхось дитячих фантазій. Під «проханням поприбирати» височіла, широко розставивши ноги на підборах, тьотя у мікроспідниці і з пилососом. Такою куди чесніше б виглядала рекламна брошурка секс-ескорту з особливостями – ну мало там кого приваблюють пилососи...
Звісно ж, я посміялась про це у соцмережі, затегавши готель. Звісно ж, отримала багато дивних коментарів у відповідь. Від чоловічих «так це вони тобі самій і пропонують прибирати» до жіночих «а шо ти, хіба не на підборах вдома пилососиш?» Я так і не зрозуміла, до чого тут я і прибирання, якщо я просто клієнтка готелю, де у вартість номера входить ця послуга. Правда, деякі радикально налаштовані коментаторки пропонували просто домалювати тьоті вуса, і хай би то був дядько-прибиральник такий, як у кліпі Queen «Break Free».
Навіть о шостій ранку, коли я поспішала на літак, ґречна дівчина на ресепшні спитала, чи є у мене побажання й пропозиції. Звісно ж є. Я з тих, хто чесно каже, що не так (а що так – то особливо). А вже потім люди вирішують, що їм із цим робити. Дівчинка була добра і спробувала захистити вибір прибирального дизайну: «ну може так людям швидше захочеться, щоб у них поприбирали?.. » (Добре, що її не чули прибиральниці, бо точно б порчу навели). Правда, на моє питання, чому прибиральницею обов’язково має бути жінка, менеджерка рецепції не знайшла що сказати. Натомість – і таке буває дійсно рідко – попросила показати приклади подібних бірочок у «цивілізованому світі», про який я їй гарчала. Знизавши плечима, я сказала, що просто буквенного прохання прибирати і не турбувати зазвичай у готелях достатньо. Попрощалась і поїхала. І ось буквально через тиждень – увага, перемога! – організатори фестивалю «Меридіан Черновіц», які й селили мене до готелю, прислали мені фото нового дизайну бірок! Там і правда все було з буквами і без ніг із пилососами. Браво, готель «Буковина». Приїдемо до вас іще.
Але на той момент мої історії з ногами не закінчилися.
«У вас прекрасні ноги!»
Зворотня дорога. Аеропорт Шарль де Голь. 22:19.
Цілком собі пристойного вигляду дядько разом зі мною намагався пропихнути квиток у турнікет і добігти до електрички RER за дві хвилини до її відправлення на Париж. Він сміявся, жартував і підбадьорював мене як будь-який ситуативний спільник.
«Ви не будете заперечувати, якщо я розділю з вами час цієї поїздки?» Я позіхнула і не заперечувала. Завжди бачила щось кіношне у пізніх розмовах із незнайомими людьми. Розговорилися про довжину зупинок, частоту електричок до Парижу, відтак про мій легкий акцент. З нього я як правило зіскакую на прекрасний рівень викладання іноземних мов в українських школах та університетах («Не те що у Франції», – зітхає дядечко). Говоримо про теоретичну фонетику і особливості пунктуації, я вже відчуваю в собі воскреслого французького філолога, коли дядько видихає: «Пробачте, але я дозволю собі сказати: у вас прекрасні ноги!»
Я дивлюся вниз. Ноги як ноги. Не найкоротші шорти, балетки без підборів, ну ОК, дуже вам дякую, кажу, хоча про граматику продовжувати вже не сильно хочеться. Але вагон напівпорожній, дядько сидить навпроти і незручну паузу треба чимось прикривати. Того я далі розганяю щось про освіту і життя, дядько теж, я відверто позіхаю й тру під очима вже хронічні круги імені панди, коли він знову видає: «Яке ж у вас неймовірне обличчя». Знизую плечима і вголос зачитую йому повідомлення від чоловіка і дітей, які запитують, чи голодна я приїду і що мені приготувати.
«Знаєте, – змовницьки гигикає дядько. – Ви мені, звичайно, вибачте, але якби я був вашим чоловіком, то я би просто з’їв вас, отак от сирою» (Не лякайтеся, у французів вираз manger cru не обовязково означає канібалізм).
Тут уже, хоч я й не подавала жодних ознак наляканості, а інтонація дядечка зовсім не змінювалася, говорив він про дифтонги з диграфами чи мої ноги з очима, пасажири на сусідніх сидіннях нервово оберталися й час від часу оцінювали те, що відбувається. Хочеться вірити, що це в них не просто реакція «ми глибоко стурбовані» на умовні подразники, а в разі потреби ці люди ще почали б активно діяти.
Дядько той був дуже самотній
Передбачаючи радикальну (і справедливу) реакцію феміністів та феміністок, погоджуюся: так, я могла би заявити про херасмент і загорлати про поліцію. У громадському транспорті тут часто таке й радять. Але чи то я почувалася захищено (навколо все ж не було безлюдно), чи в принципі першим ділом приміряю удар по гомілці, але я терпляче переводила розмову на інші теми. І не тому, що цей дядько із добрим обличчям і червонуватим носом не був не схожим на серійного вбивцю (у фільмах вони часто так і виглядають). Та й не тому, що я з України, де фразу «які у вас ноги!» з дитинства дівчаток вчать сприймати як «добрий день» і швидше тривожитися, якщо ніхто про твою зовнішність схвально не відгукується. Ні. Я косила під дурепу і на кожен засмальцьований комплімент відповідала «це дуже ґречно з вашого боку, а тепер продиктуйте мені слово «засмальцьований» по буквах», тому що дядько той був дуже самотній.
У свої п’ятдесят із гаком він досі розповідає про свою автомобільну контору як щось, де у нього є два начальника, і безпосередній начальник боїться попросити за нього у найголовнішого начальника. Тому, що цей дядько вживає про них слова «моя ієрархія», і це для мене звучить так болісно і дико. Тому, що із квитками в дядька виникла якась помилка, і він, витративши три годин на поїздку до аеропорту, дізнався, що його рейс полетів учора, і тепер вертається ті самі три години до самотнього дому. Бо Париж, за його словами, можна було би терпіти, якби не зверхні парижани, які ніколи ні з ким не говорять, от як ми зараз, наприклад. Бо він має кумедну звичку казати «бонжур», заходячи в громадський транспорт після роботи, а на нього дивляться, як на божевільного. І, зрештою тому, що мою появу в цьому пізньому вагоні електрички дядько трактував як пояснення всіх його сьогоднішніх невдач і дивився на мене, як сліпий у фільмі «Амелі» дивився в небо після стрімкої прогулянки з героїнею.
Париж – не найлегше місто на землі
Париж – тут дядько правий – не найлегше місто на землі. Принаймні, коли ти не турист із селфі-палкою й розпланованими локаціями романтичної фотосесії. Тут і справді всім до всіх немає діла, і навіть гіди гордовито заявляють про місцеве фірмове хамство і підкреслену відсутність ґречності: ну і що, все одно до нас туристи приїздять мільйонами, який сенс прогинатися під клієнта?.. Тут не дочекаєшся адекватної реакції, як у готелі «Буковина» (ось іще одна з причин не називати Чернівці маленьким Парижем, хе-хе). Бо, безпардонно почавши підсажувати за наш столик на терасі готелю Arts et métiers із їхніми дуже посередніми коктейлями по 15 євро, інших клієнтів, дівчинка-офіціантка навіть не зрозуміла, що не так. Звісно ж, все буває по-іншому, коли ти постійний клієнт у сімейній крамничці чи до тебе ставляться з професійною елегантністю, бо по-іншому не можна в ґранд-готелях. Але щось мені підказує, що в барі Рітц наш дядько буває не часто...
А щодо сексизму, то теж нагадаю: тут із ним, на жаль, усе «в порядку». Так-так, у країні перших феміністок досі різниця в заробітній платні чоловіків і жінок 15%, і випадки херасменту й приниження за статевою ознакою стаються на всіх рівнях. Наприклад, мою подругу понизили на посаді головної редакторки, а новий шеф демонстративно вимагав у неї... роздруковувати йому імейли! Подруга послала і шефа, і його прохання – своєму адвокатові. Цікаво, чи виграє позов. Бо ми щодня робимо цей вибір: битися чи відійти вбік. Нападати чи жаліти. Того вечора я вирішила пожаліти: антропологічна цікавість перемогла нудоту від сексизму.
«Ось це мій син, – наостанок сказав той вагонний дядько, встаючи до виходу й показуючи мені фотографію високого красеня в японському кімоно. – Йому двадцять шість, він живе в Японії. Насолоджуйтеся вашим часом із дітьми. Вони так швидко виростають... І заради бога, прикрийте вже ці свої ноги!»
Ірена Карпа – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
