«За радянських часів не можна було нікому нічого розповідати про діда» – онук українського письменника Івана Труби

Дніпро – У Дніпрі повертають із забуття ім’я, як наголошують дослідники, незаслужено забутого проукраїнського громадського діяча та письменника Івана Труби. Волонтери громадської ініціативи «Слово на стіні» наразі створили мурал на його честь. Прізвище відомого «просвітянина», літератора, видавця початку минулого століття, який докладав багато зусиль для українізації міста, зокрема брав активну участь в організації україномовного Катеринославського університету, довгий час замовчувалось.

Між тим, у Дніпрі живе його онук – 82-річний Ярослав Матросов. Він не тільки досліджує біографію свого діда та людей із його оточення, а й пам’ятає самого Івана Трубу й береже його архів.

Радіо Свобода записало ексклюзивне інтерв’ю з нащадком письменника.

– Пане Ярославе, розкажіть про свій родовід.

– Іван Труба – це батько моєї матері. У нього з першою дружиною Вірою було троє дітей, моя мати Олена – найстарша. Ще був Борис, а наймолодший – Тарас. Батьки діда жили в Сосниці, повітовому містечку Чернігівської губернії. Дід емігрував, а ми мешкали в будинку, який він свого часу побудував тут, у Катеринославі, на колишній вулиці Пороховій. Поряд був будинок, який дід збудував як прибутковий, там жив цвіт інтелігенції. Мій батько Микола Матросов був викладачем у металургійному інституті, але вони швидко розлучились з матір’ю. Мене виховували мати та бабуся – Віра Петрівна, перша дружина Труби, з роду Серафимових. Її батько був підполковником. Я пам’ятаю себе уривками з дворічного віку, це ще до війни.

– Ви вперше побачили діда, коли він уже жив в еміграції? З 1919 року він уже відійшов від політичної діяльності й виїхав за кордон, залишивши в Україні дружину й трьох дітей. Як відбулась ця зустріч?

– До діда за кордон ми з мамою потрапили, коли розпочалася війна. Ми голодували в Катеринославі, бабуся померла від білокрів’я. Влада була німецька, так само, як і за кордоном, де жив дід. Мама злистувалась з дідом – і він запросив нас. Ми все кинули тут. Речі, які були, роздали знайомим. І виїхали. Це 1942 рік. Мені було п’ять років. Дід на той час вже переїхав до Чехії. В еміграції дід спершу жив і викладав у Відні, а потім його запросили до Чехії, до Подєбрадів, де він викладав у сільгоспакадемії. До речі, він був автором першого підручника з опору матеріалів українською мовою. Коли я вперше його побачив, він уже був на пенсії. В нього була друга дружина – Оксана. Жили вони в Плзені.

Прийняли нас добре, як своїх. Мама не бачила діда, мабуть, двадцять з чимось років. Але вони з дружиною вважали, що вони як старші люди повинні командувати, а ми – слухатись. Хотіли, щоб мати залишила мене у них, а сама поїхала до Праги вчитись, бо в неї була тільки середня освіта. Мати не погодилась. Вона пішла викладати російську мову в Плзені.

– Вона викладала російську, але в родині говорили українською?

– У родині з дідом говорили винятково українською. Я в Катеринославі був російськомовним, мама теж, але українську мову вона знала. Дід вимагав, щоб з ним говорили українською. Дід вимагав від мене, щоб я вчив мову, вчив вірші українських поетів. Пам’ятаю, що за це мені давав якусь винагороду. Одне з двох: або якусь іграшку, або дві години прогулянки з ним. На вибір. Там я пішов у школу, провчився один рік.

– Далі вашу родину спіткав донос.

– 1944 року на маму був донос. Десь щось вона там висловлювалась проти німців. І нас обох вислали до концтабору. У Відень. Там ми пробули рік. Мати працювала на заводі, їх туди вивозили. Пам’ятаю, що я був на відкритому просторі, шастав поміж бараків. І дуже часто союзники, які вже відкрили другий фронт, бомбардували місто. Запам’яталось: чисте небо, жодної хмаринки – і сотні літаків союзників, невеличкими ескадрильями рухаються. А німці ставили зенітки, збивали літаки. Все це на моїх очах: шматки палаючого літака, сніп диму… Дід не знав, де ми опинились. Можливо, пізніше й дізнався, але як він міг вплинути? Потім був наступ Червоної армії.

– Ви вже не схотіли повертатись до діда?

– Коли зайшла Червона армія, ми знайшли собі в напівзруйнованому будинку вцілілу кімнату. Пам’ятаю розбиті кам’яні сходи, невеличку кімнатку. Мама пішла працювати в комендатуру району, щоб якось вижити. Відень був розділений на сектори. Мати добре знала німецьку мову. У цій комендатурі й мешкав комендант. Це була вілла. Потім, через багато років, я там побував і сфотографував.

Так ми жили, аж ось прийшов наказ з Москви – всіх громадян СРСР повернути додому. Пам’ятаю, як ми добирались «на перекладних»: їхала якась частина, вона везла цистерну олії до Радянського Союзу, вагон борошна, а один вагон був для супровідників. Це був товарняк. Наші три вагони на різних станціях чіпляли до різних складів. Через Болгарію, Румунію, потім через Одесу ми приїхали додому. Зупинились в родині знайомих «просвітян» неподалік від вокзалу. Мама пішла подивитись на будинок. Це 1945 рік, після війни, трамваї ще не ходили. Наш будинок вцілів.

– З дідом після війни зв'язок урвався?

– Мама вже не листувалась з ним. А потім він помер. Усім майном розпоряджалась його друга дружина Оксана. Вона і сюди приїздила. Вона мені привозила дідові речі. Одяг. Мені його перешивали, я носив. У мене на згадку про діда зберігся словник російсько-німецько-англійсько-французький. Ще старий шрифт. Мабуть, початку минулого століття. Коли я збирався їхати до Європи, то там передивлявся слова. І енциклопедичний словник діда зберігся, яким я часто користуюсь і зараз.

– Ви кажете, що до вашої родини було ставлення як до «ворогів народу». У чому це виявлялося?

– Не можна було нікому нічого розповідати про діда. Це я розумів чітко. Але мати мені розказувала, ким був дід, що це була велика людина, багатофахова, талановита. Він багато читав. У мене залишилась частина його щоденника, і там він пише, як збирав книжки, журнали.

– А коли вже стало можна говорити, коли ви почали досліджувати біографію діда?

– Я завжди мріяв досліджувати, друкувати щось про діда, а можна стало вже за часів Горбачова. Але тоді мені було ніколи, я ще працював. За фахом я металург, працював у науково-дослідних інститутах, у мене з десяток авторських свідоцтв.

Активно почав займатись краєзнавчими дослідженнями, коли вийшов на пенсію, вже у 90-ті. Перша публікація моя була про родину діда. Мене підштовхнули, власне, співробітники дніпровського літературного музею. Ще багато матеріалів вдома, які треба розбирати. Років на 15 роботи.

– Над якими темами ще ви працюєте?

– У мене є ще неопубліковані статті. Зараз написав чергову статтю про діда-будівельника – про ті дві будівлі, які були спроектовані ним і споруджені під керівництвом діда.

Наступна моя тема – це публікації діда. І літературні твори, і політичні. Мені цікаво його читати, навіть про політику написано цікаво, художньо. Я зібрав багато матеріалів, від руки переписував, збирав по всій Україні. В родинному архіві збереглись листи діда до дружини, тобто до моєї бабусі. З 1905-го до 1915 рік. Є його листи до дітей у Катеринослав уже з еміграції, з Відня, з Чехії. Дещо я знайшов і з того, що він видавав.

– Кілька років тому ви з’їздили в турне по Європі «шляхами діда». Привезли якісь матеріали?

– Поїхав я на запрошенням бургомістра Відня Міхаеля Хеупля. Я написав йому листа, розповів про себе й діда, вислав фотографію свою зі старшим сином. І він написав мені дуже дипломатично: «Зверніться до консульства». Я не зразу зрозумів: що ж звернутись, на загальних умовах? Коли я звернувся, то мені за два дні оформили візу.

Я зібрався і подумав: «А чому ж мені не поїхати до Відня через Чехію, де я можу зібрати ще купу матеріалів?». Так я потрапив до Праги. Грошей на готель не було, і я весь день провештався по Празі, по костелах, по церквах, шукаючи нічліжку. Довелось прилягти на лавці, на бульварі. Прокинувся від того, що бомж, молодий хлопець, намагався залізти в мою кишеню. От така пригода… Мені щастило. У Відні, в центральній бібліотеці, я випадково познайомився з жінкою, яка звела мене зі своєю знайомою, яка мене водила Віднем.

У Відні я був більше місяця, по суті ніяких матеріалів про діда не знайшов, тільки пофотографував. У Парижі знайшов, у Празі знайшов. У Парижі знайшов його підручник, отой перший, зі спротиву матеріалів. У Чехії знайшов його наукову працю, її ще треба перекласти й вивчити. У Плзені відшукав видані ним казки українською мовою – переклади з німецької мови.

В одному з наукових журналів Чехії також я знайшов цікаву публікацію: чехи влаштували ціле свято з нагоди ювілею споруди для зберігання газу, яку спроектував дід. Але діда вони не згадали, згадали тільки фірму-будівника. Я знайшов на заводі «Шкода» у Плзені, де дід працював інженером-конструктором, його особову справу. Мені підтвердили: цю споруду він розрахував, це була його докторська дисертація. Я пішов до редакції журналу – і вони погодились надрукувати мою статтю про діда й цю споруду. Це стаття чеською мовою.

– Багато ще недослідженого в біографії діда, багато «білих плям»?

– Я б хотів, щоб хтось із моїх нащадків цим зайнявся. Дід був прикладом для моєї мами. Таким він є і для мене…

Довідка: Іван Михайлович Труба (1878-1950) – український письменник, перекладач, інженер, педагог, громадський і політичний діяч.. З 1907-го до 1918-го жив і працював в Катеринославі (тепер – Дніпро). Активний діяч місцевої «Просвіти», засновник видавництва «Стежка додому» (Катеринослав – Відень, 1918-1922). 1917 року рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради був призначений комісаром народної освіти Катеринославської губернії. Входив до комісії Центральної Ради в справі вироблення статуту автономії України. У листопаді 1918 року призначений головою Катеринославської філії Українського Національного Союзу – органу Директорії. На початку 1919 року емігрував за кордон, де продовжував видавничу й наукову діяльність, але від політики відійшов.