Кінець серпня 2014 року, околиці Іловайська, степовий Донбас: згорілі соняшники, вигорілі «остови» військової техніки поміж них і деінде – обвуглені людські останки. Тут була розстріляна колона українських військ у так званому «зеленому коридорі» 29 серпня. Того ж дня група з різних підрозділів Збройних сил України виїхала на окуповану частину Донбасу, щоб вивезти звідти полонених і поранених українських вояків, а також тіла загиблих в «Іловайському котлі». У цій спецоперації брав участь майор запасу Ігор Подолян, який тоді очолював автомобільну службу в 160-й зенітно-ракетній бригаді. Про те, як це відбувалось, про росіян, які супроводжували українців на підконтрольній угрупованню «ДНР» території, Подолян розповів Радіо Свобода.
– 29 серпня ми (підрозділ автомобільної служби – ред.) отримали наказ висунутись у напрямку Старобешевого. До складу групи з мого підрозділу увійшли десятеро військових на 5 машинах, усього ж було 11 автомобілів із різних частин. Коли група прибула у пункт призначення, бійцям дали команду виїхати на окуповану територію і забрати звідти полонених, поранених і вбитих українських вояків, які потрапили в «Іловайський котел».
– Коли відбувся заїзд колони на окуповану територію?
– Вперше ми заїхали на окуповану територію 30 серпня 2014 року, це був мій перший «візит» туди. Керував операцією з повернення наших бійців на той час полковник, а тепер генерал-майор Ігор Палагнюк (з 2 липня 2019 року – командувач військ оперативного призначення «Південь» Сухопутних військ Збройних сил України – ред.). У 2014 році Палагнюк був начальником командного центру – заступником начальника штабу військ оперативного командування ЗСУ. Пізніше запрацювали групи пошуковиків, завдання яких – знаходити й повертати додому тіла загиблих воїнів: це дуже важка, небезпечна, але вкрай потрібна робота.
– Як відбувалась, сказати б, процедура повернення наших вояків?
– Це процедура, точніше, то цілий процес, і він тривав кілька годин. Ми, наша колона, зайшли і стали поблизу хутора Горбатенка.
Стояли довгенько, тому що наші командири вели переговори спершу з представниками «Л/ДНР», а потім із росіянами. Потім колоною рухались, і це довго все було: ми заїхали на непідконтрольну Україні територію приблизно о 12-й годині 30 серпня, а виїхали вже о 4-й годині ранку 31 серпня.
– Скількох українських вояків забрали?
– Під наглядом тієї сторони ми зібрали 12 тіл наших загиблих, кілька поранених і понад 150 полонених. Приїхали у район хутора Горбатенка, щоб повертатись на нашу територію, а росіяни нас не випускають: сказали, що «у Старобешевому гуляють чеченці», котрі нашу колону «не випустять ні за що».
У нас ніхто не зізнався, чи є добровольцем, і ніхто нікого не видав
Ми простояли до години 10-ї ранку, весь цей час місцеві проросійські «вояки» уважно оглядали наших полонених, тому що категорично не хотіли віддавати нам бійців з добровольчих батальйонів. Але у нас ніхто не зізнався, чи є добровольцем, і ніхто нікого не видав.
– Коли вдруге виїжджали на територію «Л/ДНР»?
– Увечері 31 серпня ми отримали наказ Палагнюка зайти 1 вересня на територію супротивника. Цей наш захід був узгоджений заздалегідь, ми заходили за тим самим маршрутом, що і вперше. Але ми не доїхали до хутора Горбатенка: росіяни нас зупинили і повели за іншим маршрутом. Я не пригадую, де саме ми були тоді, але забрали 20 поранених бійців, 15 полонених і 56 вбитих. Повезли усіх додому.
– Куди ви відвозили звільнених полонених?
Тіла загиблих – а їх якраз везли в автомобілі моєї колони – ми передали у морг Маріуполя
– Недалеко від лінії розмежування на закинутому аеродромі був табір спеціальний підготовлений, там збиралися звільнені наші вояки. Поранених, зрозуміло, ми передавали медикам або ж відвозили у найближчі медичні польові шпиталі.
Тіла загиблих – а їх якраз везли в автомобілі моєї колони – ми передали у морг Маріуполя. Бо наша автоколона з 160-ї бригади якраз була поблизу траси Маріуполь-Донецьк.
