Дмитро Кириллов
«Спецслужби» угруповань «ДНР» та «ЛНР» в екстреному порядку формують для України новий «проблемний» обмінний фонд. Кількість засуджених «шпигунів СБУ» збільшувалась весь серпень, люди, які отримали термін від 12 років і більше, найчастіше «безіменні», їх включають в українські списки тільки при наявності родичів або близьких друзів на підконтрольних Україні територіях. Якщо ті доберуться до Об’єднаного центру звільнення заручників і напишуть заяву про зникнення людини. Підтвердження того, що зниклі люди дійсно перебувають в ув’язненні в угруповання «ДНР», часто доводиться чекати роками.
9 вересня з’явилося повідомлення про те, що до 15 років колонії суворого режиму за звинуваченням в шпигунстві засудили чергового жителя Горлівки. Про це розповіло «Донецьке агентство новин» ( «ДАН»), офіційне ЗМІ угруповання «ДНР», пославшись на прес-службу «Генпрокуратури ДНР». З нього випливає, що вирок стосовно громадянина України Полікарпова винесено ще 5 серпня 2019 року, тобто понад місяць тому.
Попереднє повідомлення – 17 років за вироком суду за шпигунство – було 5 вересня (сам вирок винесено 9 серпня). Ані імені, ані рідного міста засудженого не розголошується.
Заарештовано, викрито
За інформацією «ДАН», всього з початку року було сім повідомлень про засуджених за шпигунство. Радіо Свобода докладно писало про деяких «шпигунів», але серед засуджених, про яких рапортують офіційні особи, Андрія Кочмурадова, Олександра Трофімова та Олени Лазарєвої немає.
Тим часом подружжя Андрій Кочмурадов і Олена Лазарєва ще в липні отримали по 15 років ув'язнення в колонії суворого режиму. Кочмурадов є в списках осіб, утримуваних «стороною ДНР», що розглядаються Мінською переговорною групою. Лазаревої в цьому списку чомусь немає, а значить, і обмін їй найближчим часом не світить.
Андрій Кочмурадов і Олена Лазарєва зникли 16 жовтня 2017 року. Олена їздила на поминки в Покровск (територія, підконтрольна Україні, – ред.) і, повертаючись до Донецька, пропала вже після перетину блокпостів. Подзвонила чоловікові, попросила під’їхати – чоловік поїхав і теж пропав. За донецькими мірками їхня сім’я була успішною. Олена працювала лікарем нейрохірургічної реанімації обласної лікарні з 1990 року, врятувала тисячі життів. Андрій був начальником відділу реклами «Московського комсомольця» на Донбасі, потім працював в бізнесі, пов’язаному з наданням інтернету. Фірма належала його брату, але в «МГБ», можливо, цього не знали. У сім’ї була квартира в хорошому районі і два автомобілі: «Рено-Лагуна» і «Рено-Меган».
За версією слідства, Лазарєва нібито фотографувала історії хвороби в своєму відділенні для СБУ, а її чоловік нібито «злив» туди ж базу клієнтів своєї комерційної фірми.
Колишній технолог Донецького м’ясокомбінату Олександр Трофимов, за словами його дружини Світлани, засуджений в «ДНР» 2 серпня. У його старому телефоні виявилися дві фотографії п’яних людей в камуфляжі, знято це було ще в червні 2014 року. «Ополченці», накачавшись алкоголем, тоді падали прямо у дворі будинку, де жили Трофимові, і Олександр зняв їх зі свого балкона. Навіть за мірками «ДНР» ці докази були слабкі для «шпигунства». Але Трофимова оголосили «шпигуном СБУ» і засудили до 14 років колонії суворого режиму.
На Донбасі, за даними СБУ, 227 таких заручників. Багатьох з цивільних осіб зі списку, сформованого в СБУ, не підтверджує сторона сепаратистів. У свою чергу, список українського омбудсмена Людмили Денисової налічує ще 110 заручників, які утримуються в російських в’язницях. В основному це – кримські татари, заарештовані і засуджені на території окупованого півострова.
Крім того, в Донецьку і Луганську утримуються важливі для України військові. Деякі з них сидять в полоні з 2015 року. Самопроголошені республіки вперто не виводять їх на обмін – серед них бійці спецназу Сергій Глондар і Олександр Коріньков, а також танкіст Богдан Пантюшенко.
Танкіст батальйону «Август» «народної міліції ЛНР» Руслан Гаджиєв – єдиний росіянин, якого було викреслено зі президентського Указу про помилування, підписаного Володимиром Зеленським. Разом з ним з 2015 року в СІЗО Бахмута сиділи Аркадій Рідкий «Саха"»і колишній викладач Санкт-Петербурзького університету Ігор Кімаковскій, які воювали за «ДНР». Чому Гаджієв випав зі списку на обмін, офіційні особи України не коментують. Про те, що він в ньому був, повідомив його адвокат Валентин Рибін.
«Руслана Гаджиєва знову готували до обміну. 19 серпня 2019 року український суд в прискореному режимі виніс йому вирок – 15 років. У залі суду він написав клопотання на ім’я президента України про помилування. Потім написав заяву на обмін. Здав дані на оформлення документів в російське консульство. Але все застопорилося. На пункт підготовки його не привезли, в указі про помилування він відсутній», – написав Ігор Кімаковський, заявивши при цьому, що може відмовитися від обміну в знак протесту.
Ігор Кімаковскій – викладач Санкт-Петербурзького аграрного університету, поїхав «допомагати» на Донбас, але був заарештований в червні 2015 року, коли заблукав і виїхав по дорозі з Дебальцевого в Новоазовськ на український блокпост. Він сидів в один час з Гаджиєвим і «Якутією» в Бахмуті, а після звільнення намагався привернути увагу до проблеми Гаджиєва, навіть погрожував відмовитися від обміну, але все ж вилетів з Києва.
Гаджиєв як символ
Бути символом Руслану Гаджиєву не звикати – в 2015 році в Україні він був показовою «фігурою з кримінального світу», яких Росія вербувала для війни з Україною. Відразу після арешту Гаджиєва його розповідь записала СБУ.
На відео він сидів в чужому не за розміром одязі і розповідав, що його затримали в Ростовській області за крадіжку і в поліцейській дільниці поставили перед вибором: сісти в тюрму або поїхати на Донбас. Цей ролик СБУ розповсюдило як відео його допиту.
«Дуже хотілося жити!» – так потім в залі суду прокоментував цей ролик Гаджієв. У нього дійсно була судимість, через що він не служив в армії. Але в Луганськ взимку 2014 року поїхав добровільно, надивившись телевізора. Та й священик агітував мужиків, розповіла дружина танкіста.
Гаджиєв – учасник знаменитого бою 25 січня 2015 року в районі Дебальцевого, який називають «Сталінградом під Санджарівкою». Неподалік села Санджарівка був взводний опорний пункт (ВОП) «Валера», названий по імені лейтенанта з 17-ї танкової бригади ЗСУ, який його заснував. На висоті в той день було 42 бійця з різних підрозділів і один танк, на броні у нього був написаний позивний – «Бугай».
Українського «Валеру» атакував в лоб танковий батальйон «Август» «народної міліції ЛНР». Шість танків пішли в останню атаку, три з них змогли увірватися на позицію, один трощив гусеницями українських солдатів. Всі три танки палили в упор за допомогою ручних протитанкових гранатометів. Коли українські танкісти відкривали люки, їх закидали ручними гранатами, членів екіпажів добивали всередині і зовні. Українці тоді втратили дев'ять солдатів тільки убитими, танк Т-72 застиг підбитий на руці одного з українських бійців.
43-річний Гаджиєв вибрався з палаючого танка і потрапив в полон, весь його одяг згорів, залишилася тільки зимова білизна. У тому бою він сидів за важелями танка Т-64: важлива деталь для суду, його машину підбили нема на людині. «Не вбивайте, я росіянин!» – кричав він з танка. І його не чіпали, хоча інших членів екіпажу вбили на місці. Його, єдиного вцілілого «росіянина», передали в СБУ.
Автор цієї статті спілкувався з Гаджиєвим кілька разів, в суді і в камері СІЗО. Він тракторист з Адигеї, одружений вдруге, весь час дуже переживав, що дорослий син може піти по його стопах, говорив, що вірив російському телебаченню і твердо знав, що отримає «довічне».
У кулуарах суду прокурор не приховував, що у Гаджиєва мало шансів на обмін – він єдиний вижив, на ньому «висіли» 9 убитих і 38 потерпілих, з них двоє в тому бою втратили кінцівки, кілька українських бійців отримали інвалідність.
Але потім ситуація змінилася, і в 2017 році Гаджиєву дуже швидко дали 15 років суворого режиму, як одному з рядових учасників «терористичних формувань» і вивезли на обмін під Святогірськ. З того обміну в останній момент зняли 12 громадян Росії. Гаджиєв повернувся в колонію, адвокат в апеляції домігся скасування наспіх скроєного вироку. Після перегляду справи він знову отримав 15 років. І знову йому маячив обмін. І знову мимо.
Руслан Гаджієв – прекрасна кандидатура «про запас» для українського президента, в тому випадку, якщо громадськість стане обурюватися звільненням Володимира Цемаха (Цемах був спочатку свідком, а потім перекваліфікований на підозрюваного у справі знищення малайзійського «Боїнга» рейсу MH-17 в небі над Донбасом, єдиним доступним для слідчих з Нідерландів, і ключовий фігурою в обміні між Росіей і Україною. За словами глави СБУ Івана Баканова, без Цемаха цей обмін не міг відбутися, саме на ньому наполягала Росія, – ред.).
Гаджиєв один з небагатьох, кого взяли в реальному страшному бою. В основному ця війна неконтактна: бійці самопроголошених республік потрапляють в полон поранені, коли заблукали, їх захоплюють під час розвідки. Ніяких доказів участі у війні, крім автомата і форми, як правило, більше немає. Найчастіше залишається невідомо, скільки, де і як воював конкретний полонений, який стверджує, що він «місяць як завербувався».
Виключення Гаджиєва з Указу українського президента про помилування не викликав жодної реакції з боку Росії і не мав шансів зірвати обмін. Він не Кирило Вишинський (головний редактор «РІА Новости - Украина», – ред.), не Юлія Просолова (встановила в Маріуполі міну під машиною начальника контррозвідки СБУ полковника Олександра Хараберюша. Визнала свою провину, розповіла на слідстві про кураторів із ГРУ РФ і отримала 12 років позбавлення волі, – ред.) і навіть не Анна Дробенко (військовослужбовець ЗСУ, яка збирала на Донбасі інформацію військового характеру і передавала її куратору в Донецьк. Визнала провину, засуджена в листопаді 2017 року до трьох років позбавлення волі, була звільнена в залі суду за законом Савченко. Була у списку виданих Росії утримуваних осіб, опублікованому «Українською правдою», – ред.).
За Гаджиєвим немає куратора з ГРУ, на Донбас він поїхав з власної волі, був одним з дуже багатьох на танковій базі в місті Красний Луч Луганської області. При цьому, через те, що його єдиного не помилували, він отримує додаткову медійну популярність в Росії. І Україна, можливо, спробує на цьому зіграти перед майбутніми торгами.
На кого можуть поміняти Гаджиєва?
18 січня 2015 року відбулася найзнаменитіша танкова атака вже ВСУ. Четвірка танків другого окремого батальйону 1-ї танкової бригади прорвалася від селища Спартак в межу Донецька – до Путиловського мосту. Передбачалося, що вони забезпечать прикриття саперам ВСУ, які повинні були підірвати стратегічний міст по дорозі до аеропорту.
Але сапери туди не добралися, а ось прямо під мостом виявилися три танки, бензовоз і вантажівки сепаратистів: у бойові машини завантажували боєзапас. Перші ж постріли танкової гармати привели до детонації снарядів і підриву бензину, міст звалився, кількість загиблих при цьому бійців «ДНР» достовірно невідомо, але з групи під мостом не вцілів ніхто.
Один з екіпажів українських танків при поверненні додому потрапив в полон. З цих солдатів в ув’язненні в Донецьку залишається досі одна людина – командир танка Богдан Пантюшенко. Багаторазові спроби витягнути танкіста з полону не увінчалися успіхом, і він теж своєрідний символ. Можливо, тепер дійде черга і до обміну танкістами Гаджиєва і Пантюшенко.
Чи дійде черга до громадян України, звинувачених в Донецьку і Луганську у зраді Батьківщині, невідомо. Цивільні заручники в донецьких колоніях з гігантськими термінами після абсурдних звинувачень – надійний запобіжник на шляху будь-якого мирного процесу. І в так званій «ЛДНР» це теж розуміють.
Оригінал – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
