«Український тиждень» розповідає, – навіщо нова влада намагається посваритися з журналістами і чому безпосередня комунікація з народом – це міф. Автор статті «Похід проти медіа» Максим Віхров стверджує, що Зе-команда навмисне провокує медіа-спільноту на конфлікти, розраховуючи накинути їй свої правила гри.
Одне із свідчень цього – висунення Нестора Шуфрича на посаду голови Комітету Верховної Ради зі свободи слова. Адже гірших захисників свободи слова, ніж ексрегіонали, годі шукати, вважає автор. А тим більше в особі Шуфрича, який у січні 2014-го голосував за диктаторські закони. Тож не дивно, що це кадрове рішення було розцінене як жест зневаги до медіа-спільноти та громадянського суспільства загалом.
Але, на думку дописувача, саме на такий ефект автори рішення і сподівалися. На тлі раптових обшуків на «Суспільному» все це бачиться досить похмуро.
У Зеленського вирішили не примушувати пресу до лояльності, а обнулити її суспільно-політичне значення, встановивши безпосередню комунікацію з народом. Проте є ще один важливий нюанс, зазначає автор. Знущаючись із медіа, нова влада вступає в протистояння не лише з журналістським цехом, а й із громадянським суспільством, принаймні з тією його частиною, яка відчуває себе рушієм змін, започаткованих на Майдані.
Дописувач не виключає, що між владою та журналістами справді почнеться «холодна війна». Щоправда, її результати навряд чи відповідатимуть очікуванням Банкової, попереджає автор.
Тема номера «Українського тижня»: парламентська опозиція. Автор статті Юрій Макаров наголошує, що дієва опозиція – необхідна складова демократії, запорука її здатності до змін. У Великій Британії навіть є офіційний вираз «опозиція її величності» – йдеться про фракцію в палаті громад. Її функція – критикувати уряд і прем’єра, подобатися своєму виборцеві, але водночас і висувати альтернативний порядок денний. Це в нормальних, успішних країнах. У країнах неуспішних сам факт існування політичних опонентів – образа для влади, постійний подразник і привід для агресії.
Так, Кремль ужив надзвичайних заходів, щоб не пропустити навіть у Московську міську думу на найближчих виборах жодного баламута, який не молиться на Путіна. Прямі фальсифікації, кримінальне переслідування на очах усього світу, не кажучи про масове побиття протестувальників, – ось ціна існування опозиції в авторитарних режимах. Навряд чи до цього дійде в Україні, але остерігатись варто.
Ситуація ускладнюється тим, що в українському політикумі є дві опозиції: класична, конструктивна, і деструктивна, яка, по суті, не визнає власної держави й робить усе заради її знищення. З погляду актуальної прагматики підривні сили під час війни мають бути позбавлені можливості шкодити, в ідеалі аж до ізоляції. З юридичного погляду наступ на опонентів, навіть якщо на них нема де ставити зірочки з триколорами, – пряма загроза демократії. За опозиціонерами-біофілами давно вже плаче Лук’янівка, але, як зазначає дописувач, не схоже, що вони непокоять ментально споріднену їм владу.
Націю робить нацією колективний міф – схоже уявлення про власну історію і героїв, цінності та символи, переконує дописувач тижневика «Новое время» Павло Казарін. Він вважає, що нація народжується в той момент, коли починає себе «уявляти». І вмирає, коли її уявлення про саму себе витісняється інтерпретацією, нав'язаною ззовні.
Альфа і омега – не територія, а те, у що вірять і в що не вірять люди, що живуть на ній. Україна почала себе «уявляти» порівняно недавно. Цей процес посилився після того, як російське вторгнення змусило кожного її громадянина визначатися з відповіддю на питання, хто він і навіщо. Але слідом за цим українська громадська думка знову виявилася розколотою.
По один бік барикад опинилися ті, хто прагнув оточити країну символічним частоколом. Новою ідеологією, естетикою і етикою. Ті, хто аплодував появі самостійної церкви і суверенної версії історії. Ті, хто радів знесенню радянських пам'ятників і перейменування вулиць. Вони кивали на досвід сусідніх країн і говорили про те, що конспекти державного будівництва вже готові і не варто винаходити велосипед. Їхні ж опоненти твердили, що ці рецепти безнадійно застаріли. Що все це не більше ніж архаїка столітньої давності. Що колективні ідентичності вторинні, а наднаціональні права людини важливіше будь-якої національної міфології.
Дописувач погоджується, що західна цивілізація виглядає строкатою, вільною і мультикультурної. А традиційні контури «уявних спільнот» часом виглядають як насильство над персональної свободою. Якби не одне але. Усе, що більшості подобається в сучасному світі, зросло на фундаментах національних ідентичностей. І перш ніж об'єднатися, західні «уявні спільноти» встигли розмежуватися. Про те, на якому етапі зараз Україна, і чи можна перескочити певні історичні етапи, дописувач розповідає в публікації «Епоха експериментів».
Драматична боротьба за мову чи історичну пам'ять в Україні відволікає всіх від важливішого бою – боротьби за власність в країні, наголошує в тижневику «Новое время» історик Ярослав Грицак. Він вважає, що історія української незалежності виглядає так, немов боротьбу за владу ведуть дві України – західна україномовна і східна російськомовна. І головна ставка в цій битві – контури національної держави. Ця боротьба сповнена драматичних подій, тому привертає до себе більше уваги, ніж інша, не менш важлива: боротьба за владу в Україні є боротьбою за власність.
Влада і власність йдуть пліч-о-пліч протягом всієї людської історії, нагадує історик. Змінювався лише ключовий об'єкт власності. Наприклад, в старій традиційній Україні цим об'єктом була земля, в комуністичній – радянська індустрія. Падіння комунізму спричинило за собою новий перерозподіл власності. Збудувалася нова харчова піраміда, на вершині якої виявилися хижаки. Щоб гарантувати собі безпеку і безкарність, вони повинні були отримати доступ до влади. А завершував піраміду сам президент – головний бенефіціар і арбітр, який карав або милував за формулою: друзям – все, ворогам – закон. Більше про боротьбу в Україні за владу і за власність йдеться в матеріалі «Без двох зол».
