Христина Липинська вважає, що з початком Революції гідності її життя кардинально змінилось: пересічна людина, потрапивши на київський майдан, відчула себе тією «краплиною», котра наповнює людський океан чимось позитивним і важливим. Для самої Христини позитивним і важливим стало долучення до волонтерських справ, яке не припинилось із закінченням подій на Майдані, розповідає Христина Липинська у розмові з Радіо Свобода.
– Повертаючись подумки до подій Майдану, я розумію: це справді був переломний момент у моєму житті. Переломний у сенсі всього, що зі мною відбувалось до Революції гідності, і того, якими життєвими принципами та розуміннями я оперувала. Наприклад, я інакше подивилась на людей довкола, у комусь із раніше знайомих мені людей я розчарувалась, а у комусь, із ким раніше порозумітися не могла, відчула споріднену душу. Тобто, якщо казати коротко, для мене майдан відкрив глибину людського життя й людської сутності, такі у мене філософські спогади про той період.
– А з чого для вас особисто почались практичні волонтерські справи?
– Я родом з Івано-Франківська, і Революція гідності для мене саме у цьому місті і почалась. Наша місцева Самооборона увійшла у будівлю обласної держадміністрації, й там був штаб. Я щодня після роботи туди приходила допомагати, разом з іншими волонтерами робила чай та каву, нарізала бутерброди тощо. Ще ми збирали допомогу на київський майдан: нам люди приносили теплий одяг, медикаменти, а ще люди гроші приносили. І я зрозуміла, що нам треба розбудувати свою логістику: на які потреби витрачати гроші, де зберігати і як краще передавати до Києва зібрані речі тощо.
– Тобто ви виконували функцію координатора?
– Так, мені доручили координувати процес. Якщо пам’ятаєте, у великих містах люди організовували сотні (Самооборони – ред.), а у невеликих містах, як-от Івано-Франківськ, були створені «десятні», чи то десятки. У мене був хороший контакт із командиром третьої десятні, нашим місцевим активістом Андрієм, якому дали позивний «Малиш». Я його переконала дозволити мені взяти участь у випробуваннях та у вишколі, щоб потрапити у десятню, хоча зазвичай туди дівчат не брали.
– Розкажіть про вишкіл, будь ласка.
– Спершу я переконувала Андрія й його команду, що без жінок їм буде важко, адже жінки мають потужніший інстинкт самозбереження і є більш уважними та посидючими. Мені лишилось лише пройти певний вишкіл «на виживання», показати свої спортивні здібності – і приблизно за тиждень до нового 2014 року я увійшла до складу нашої десятні. Там були шістнадцятеро хлопців, більшість із яких я раніше знала.
Коли Андрій поїхав на київський Майдан, я обіймала його посаду. Була «великим босом», котрому чи не щоранку доводилось перевіряти інформацію про те, чи нас може атакувати міліцейський спецназ. Бо постійно хтось репетував, мовляв, «мені казали знайомі, що на нас от-от нападе «Беркут» тощо. Але провокаторів ми незабаром уже знали по іменах: вони то атаками правоохоронців лякали, то закликали майданівців до зброї.
– Чим займались після закінчення Майдану?
– Спершу зайнялася своїм здоров’ям, треба було «вилазити» із запалення легень, яке «підхопила» через сильну застуду. Але навіть у процесі лікування, я швидко повернулась до волонтерських справ. Треба було організовувати збір і передачу медикаментів, речей, продуктів харчування добровольцям і військовим на передову, на схід України.
Найбільше підтримувала батальйон «Айдар» (нині 24-й окремий штурмовий батальйон ЗСУ – ред.), куди пішли мої знайомі майданівці, і ми з івано-франківськими волонтерами їм допомагали.
